Нил Шустерман – Шторм (страница 7)

Сітра не обирала цього місця. Воно було вказане в отриманій нею записці.

«Приходь по півночі під пам’ятник смертності». Її насмішила алітерація, аж доки вона не усвідомила, від кого це. Там не було підпису. Стояла просто літера «Л». На записці була дата: десяте листопада. На щастя, її збирання того вечора проходило досить близько до Пітсбурга, що й уможливило зустріч.

Пітсбург був ідеальним місцем для таємної зустрічі. В цьому місті не було представників Цитаделі женців. Їм просто не подобалося тут збирати. Ця місцина здавалася їм занадто похмурою, бо навколо бігали люди в пошматованих кривавих костюмах, з гумовими ножами, святкуючи все жахливе. Для женців, які сприймали смерть серйозно, це було ознакою надзвичайно поганого смаку.

І хоча це місто розташувалося найближче до Потоку, жниця Кюрі тут ніколи не збирала.

— Збирати в Пітсбурзі — це вже занадто, — сказала вона Сітрі.

Зважаючи на це, шанси зустріти тут іншого женця були мізерні. Єдині женці, що удостоювали Меморіальний парк смертності своєю присутністю, це мармурові засновники, які наглядали за розламаним чорним обеліском.

Чітко опівночі з-за великої брили меморіалу вийшла постать. Спершу Сітра гадала, що це черговий гульвіса, але він, як і вона, був без костюма. Його силует підсвічував один з прожекторів меморіалу, але вона одразу впізнала його за ходою.

— Я гадав, що ти будеш у своїй мантії, — заговорив Рован.

— Я рада, що ти не одягнув своєї, — відповіла вона.

Коли він наблизився, світло впало йому на обличчя. Він був блідий, майже як привид, наче місяцями не бачив сонця.

— Ти дуже гарна, — сказав він.

Сітра кивнула, але не відповіла взаємністю, бо про нього такого не можна було сказати. В його погляді читалася прохолода змученості, наче він бачив більше, ніж треба, і перестав через це перейматися, щоб уберегти те, що залишилося від його душі. Але тоді він усміхнувся, і повернулося тепло. Щире. «Ось і ти, Роване, — сказала собі Сітра. — Ти ховався, але я тебе знайшла».

Вона відвела його подалі від світла, й вони зупинилися в затіненому кутку меморіалу, де ніхто не міг їх побачити, окрім інфрачервоних камер Шторму. Але зараз жодної з них було не видно. Можливо, вони з Рованом і справді знайшли сліпу зону.

— Приємно бачити вас, високоповажна жнице Анастасіє, — озвався Рован.

— Прошу, не називай мене так. Просто кажи Сітра.

Рован хитро посміхнувся.

— А хіба ж це не правопорушення?

— Якщо вірити чуткам, кожна твоя дія — це правопорушення.

Рован трішки спохмурнів.

— Не вір усьому почутому.

Але Сітра мала знати. Мала почути це від нього.

— Це правда, що ти мордуєш і палиш женців?

Це звинувачення його безумовно образило.

— Я забираю життя в женців, які більше не заслуговують займати цей пост. І я їх не «мордую». Я швидко й милосердно доводжу їхні життя до фіналу, так само як і ти, й підпалюю їхні тіла лише після смерті, щоб унеможливити відродження.

— І жнець Фарадей тобі це дозволяє?

Рован відвів погляд убік.

— Я вже багато місяців не бачив Фарадея.

Він пояснив, що після його втечі з зимового конклаву минулого січня Фарадей — якого майже всі вважали мертвим — повіз його до себе на північне узбережжя Амазонії. Але Рован залишався там хіба кілька тижнів.

— Я мав поїхати. Я відчував… поклик. Не можу цього пояснити.

Але Сітра могла. Вона теж знала, щó то був за поклик. Їхню свідомість, як і тіло, впродовж року тренували, щоб перетворити їх на ідеальних убивць. Процес закінчення життя став частиною їхньої сутності. Й Сітра не могла звинувачувати Рована в бажанні використати свій клинок проти корупції, що пустила коріння серед женців, — але бажати і справді робити це — то дві різні речі. Існує кодекс поведінки. Недаремно встановили Заповіді женців. Женці у всіх регіонах і на всіх континентах поринуть без них у хаос.

Замість розпочинати філософську суперечку, яка нікуди не приведе, Сітра вирішила поговорити не про його діяльність, а про нього самого, бо її хвилювали не лише його темні подвиги.

— Ти занадто схуд, — сказала вона йому. — Ти їси?

— Ти вже перетворилася на мою маму?

— Ні, — спокійно відреагувала вона. — Я — твоя подруга.

— Ахх… — трохи похмуро мовив він, — моя подруга.

Вона розуміла, до чого він веде. Під час їхньої останньої зустрічі вони сказали одне одному слова, які заприсяглися ніколи більше не дозволяти собі повторювати. В розпал того відчайдушного, але тріумфального моменту Рован освідчився їй у коханні, а вона відповіла взаємністю.

Але яка з того користь зараз? Вони наче існували в двох різних усесвітах. Якщо зациклитися на таких почуттях, це не приведе ні до чого хорошого. Але вона все одно підсвідомо не полишала цієї думки. Навіть зважувала можливість знову сказати Рованові ті слова… але втрималася, бо саме так і мають чинити женці.

— Чому ми тут, Роване? — запитала вона. — Навіщо ти написав мені цю записку?

Рован зітхнув.

— Бо Цитадель женців рано чи пізно мене знайде. Перш ніж вони це зроблять, я хотів побачити тебе востаннє, — він зупинився й обдумав це. — Коли мене схоплять, ти знаєш, що трапиться. Вони мене зберуть.

— Вони не можуть, — нагадала вона. — Ти й досі маєш наданий мною імунітет.

— Залишилося тільки два місяці. А після цього вони можуть робити, що забажають.

Сітра хотіла подарувати йому крихту надії, але, як і він, знала правду. Женці хотіли його знищити. Його методів не поділяли навіть женці старої гвардії.

— Тоді не дай себе піймати, — сказала вона. — А якщо побачиш женця в темно-червоній мантії — тікай.

— Темно-червоній?

— Жнець Костянтин. Я чула, що він особисто відповідальний за твої пошуки й затримання.

Рован похитав головою.

— Я його не знаю.

— Я теж. Хоча бачила його на конклаві. Він головує в Бюро розслідувань у Цитаделі женців.

— Він вірить у новий лад чи входить до старої гвардії?

— Ні те, ні те. Він належить до власної категорії. У нього, здається, взагалі немає друзів — я жодного разу не бачила, щоб він узагалі говорив з іншими женцями. Не певна, яка в нього позиція, окрім як справедливість за будь-яку ціну.

Рована це розвеселило.

— Справедливість? У Цитаделі женців більше не знають, що таке справедливість.

— Дехто з нас знає, Роване. Я маю вірити, що мудрість і здоровий глузд зрештою переможуть.

Рован потягнувся, торкнувся її щоки. Вона це дозволила.

— Я теж хочу в це вірити, Сітро. Хочу вірити, що Цитадель женців може знову стати такою, якою була задумана від початку… Але для цього інколи необхідна темрява.

— І ти — та необхідна темрява?

Він на це не відповів. А натомість сказав:

— Я обрав ім’я Люцифер, бо воно означає «той, що несе світло».

— А ще саме так смертні називали диявола, — зауважила вона.

Рован знизав плечима.

— Напевно, той, хто тримає смолоскипа, йде через найтемнішу тінь.

— Тобто той, хто краде смолоскипа.

— Ну, — мовив Рован, — здається, я можу красти все, що забажаю.

Вона не чекала почути від нього такі слова. І він сказав це так недбало, що це її просто приголомшило.