Нил Шустерман – Шторм (страница 6)

Сітра починала ненавидіти користуватися раболіпними машинами з автопілотом. Кумедно, бо до початку навчання її це ніколи не турбувало. Сітра Терранова ніколи не мала жагучого бажання навчитися водити — а от жниця Анастасія мала. Можливо, вона некомфортно почувалася, сидячи бездіяльною пасажиркою у публікарі, через незалежну природу женців. Чи, можливо, на неї так впливала особистість жниці Кюрі.

Жниця Кюрі водила показні спортивні авта — то був її єдиний привілей і єдина річ у її житті, що суперечила її лавандовій мантії. Вона почала навчати Анастасію водити з таким самим непохитним терпінням, як і коли навчала Кіру збирати.

Сітра вирішила, що кермувати складніше, ніж збирати.

— Для цього необхідні інші навички, Анастасіє, — під час першого заняття сказала їй жниця Кюрі. Вона завжди вживала своє жнецьке ім’я. А от Сітра завжди трохи незручно почувалася, називаючи жницю Кюрі її іменем. «Марі» здавалося таким неформальним іменем для верховної дами смерті.

— Людині ніколи не вдасться по-справжньому опанувати мистецтво керування автом, бо не буває однакових подорожей, — розповіла їй жниця Кюрі. — Але коли досягнеш управності, це може стати винагородою, навіть дарувати звільнення.

Сітра не знала, чи досягне коли-небудь такого рівня майстерності. Потрібно було водночас зосередитися на занадто великій кількості речей. Дзеркала, і педалі, і кермо, через яке можна злетіти зі скелі, лише неправильно ковзнувши пальцем. І все тільки погіршував той факт, що всі автівки ери смертності у власності жниці Кюрі були цілком автономні. Тобто система не зможе діяти всупереч помилкам водія. Воно й не дивно, що за часів смертності через автомобілі гинуло так багато людей: без контролю комп’ютерної системи вони перетворювалися на таку ж смертоносну зброю, якою женці користувалися для збирання. Сітрі було цікаво, чи є такі женці, які збирають за допомогою автівок, а тоді вона вирішила, що не хоче про це думати.

Сітра знала лише кількох людей, що вміли водити. Навіть дітлахи у школі, які вихвалялися й хизувалися своїми блискучими машинами, всі користувалися автопілотами. Вміння водити авто було такою ж рідкістю в цьому постсмертному світі, як збивання масла вручну.

— Ми їдемо вже десять хвилин, — повідомило їй авто. — Чи бажаєте ви зараз замовити пункт призначення?

— Ні, — категорично відповіла вона і продовжила визирати у вікно — на те, як ліхтарі на трасі освітлювали темряву. Її прийдешня поїздка була б набагато простішою, якби вона могла сама вести авто.

Вона завітала навіть до кількох автосалонів, вирішивши, що якби мала власну машину, то могла б насправді навчитися її водити.

Ніде так, як в автосалоні, не були очевидні вигоди служіння женцем.

— Прошу, ваша честе, оберіть один з наших ексклюзивних транспортних засобів, — говорив продавець. — Усе, що забажаєте, — ваше, це наш подарунок.

І доки женці були вищі за закон, вони також не потребували грошей, бо безперешкодно отримували все бажане. Реклама від того, що жнець обере твоє авто, вартувала для автомобільної компанії більше, ніж сама машина.

Хай куди Сітра йшла, їй пропонували обрати щось показне, щоб привертати увагу, коли вона їздитиме.

— Жнець має залишати яскравий суспільний слід, — заявив їй чванькуватий продавець. — Коли ви проїжджаєте повз, усі мають знати, що всередині сидить вельмишановна і відповідальна жінка.

Зрештою вона вирішила зачекати, бо в останню чергу хотіла залишати по собі яскравий суспільний слід.

Вона витратила трохи часу, щоб дістати щоденник і написати свій обов’язковий звіт про збирання того дня. А далі, ще за двадцять хвилин, вона побачила знаки стоянки попереду і наказала авту з’їхати з траси — і транспорт виконав указівку. Коли машина зупинилася, Сітра глибоко вдихнула і зателефонувала жниці Кюрі, повідомивши їй, що не ночуватиме сьогодні вдома.

— Просто поїздка занадто далека, а ви знаєте, що я нізащо не зможу заснути в публікарі.

— Тобі необов’язково мені телефонувати, золотце, — сказала їй Марі. — Не те щоб я сиділа й заламувала через тебе руки.

— Старі звички важко вмирають, — сказала Анастасія. До того ж вона знала, що Марі справді хвилювалася. І не так через можливість якоїсь халепи, а тому, що Сітра часом занадто себе виснажувала.

— Тоді варто більше збирати ближче додому, — всоте запропонувала їй Марі. Але Потік — велична архітектурна дивина, в якій вони жили, розташовувався глибоко в лісах, на самому східному краєчку Мідмерики, і якби вони не розширювали свій радіус дії, то ризикували б зібрати забагато місцевих жителів.

— Ви маєте на увазі, що мені варто більше подорожувати з вами, а не на самоті.

Марі розсміялася.

— Це ти вгадала.

— Обіцяю, що наступного тижня ми поїдемо збирати разом, — сказала Анастасія щиро. Вона з насолодою проводила час зі жницею Кюрі — як на відпочинку, так і на збиранні. Ставши молодшою жницею, Анастасія могла служити у будь-якого женця — і пропозицій було багато, — але вона мала взаємозв’язок зі жницею Кюрі, й це робило збирання трішки більш прийнятним.

— Дорогенька, зостанься сьогодні в якомусь теплому місці, — сказала їй Марі. — Ти ж не хочеш обтяжувати свої лікувальні наніти.

Поклавши слухавку, Сітра чекала цілу хвилину, перш ніж вийти з авта, — наче Марі може знати, що вона щось замислила, навіть після закінчення дзвінка.

— Ви повернетеся для продовження подорожі на південь? — запитало авто.

— Так, — відповіла вона. — Зачекай на мене.

— А у вас тоді буде пункт призначення?

— Буде.

У цей час доби стоянка була здебільшого безлюдною. На харчових фургончиках і заправках залишалися хіба основні працівники. Вбиральня була гарно освітлена й чиста. Сітра швиденько туди пішла. Ніч була прохолодна, але в її мантію повшивали підігрівальні секції, тож їй було тепло і без необхідності носити важке пальто.

Ніхто за нею не спостерігав — принаймні з людей. Однак вона знала, що на ліхтарних стовпах крутяться камери Шторму, стежачи за нею від авта й до вбиральні. Він, може, й не був з нею в авті, але знав, де вона перебуває. А може, навіть і знав, що саме збирається робити.

В кабінці туалету вона скинула з себе бірюзову мантію і таку ж нижню сорочку й легінси — все це пошили на замовлення для неї — та вбрала звичайний повсякденний одяг, що ховала під мантією. Роблячи це, вона мала боротися з почуттям сорому. Женці пишалися тим, що ніколи не носили нічого, окрім свого офіційного жнецького одягу.

— Ми залишаємося женцями кожної миті нашого життя, — вчила її Марі. — І ми не повинні ніколи дозволяти собі про це забувати, хай як би нам цього хотілося. Наш одяг є тому свідченням.

У день Сітриного висвячення жниця Кюрі сказала їй, що Сітри Терранови більше не існує.

— З цієї миті й доки не вирішиш покинути цю планету, ти є і завжди будеш жницею Анастасією.

Анастасія була готова з цим жити… окрім тих часів, коли мала бути Сітрою Террановою.

Вона вийшла з убиральні, зібравши жницю Анастасію під пахву. Зараз вона знову стала Сітрою, гордою і свавільною, але без особливо виразного соціального сліду. Дівчиною, яка не привертала до себе багато уваги. Окрім як камер Шторму, що крутилися, аби простежити за нею на шляху до авта.

У самому центрі Пітсбурга стояв неймовірний меморіал — це було рідне місто женця Прометея, першого всесвітнього верховного клинка. В парку площею п’ять акрів лежали потовчені шматки масивного обсидіанового обеліска. Навколо тих темних шматків поставили зроблені з білого мармуру, що дисгармоніював з чорними уламками зруйнованого обеліска, трішки більші за свій реальний розмір статуї перших женців.

Цей меморіал уособлював кінець усіх меморіалів.

Цей меморіал присвятили смерті.

Меморіал смертності відвідували туристи та школярі з усього світу, роздивляючись, як перед женцями лежить зруйнована смерть, і дивуючись через сам лише концепт, що люди колись помирали з природних причин. Похилий вік. Хвороба. Катастрофа. З плином років мешканці міста прийняли свій статус туристичної принади святкування смерті від смерті. Тож у Пітсбурзі щодня був Гелловін.

Усюди проходили костюмовані вечірки й повідкривалися відьомські клуби. А після настання темряви кожна вежа перетворювалася на вежу жаху. Кожен маєток мав свого привида.

Майже опівночі Сітра йшла Меморіальним парком смертності, лаючи себе, бо не подумала спакувати жакет. У цю пору доби, в середині листопада, у Пітсбурзі можна було дуба дати, а вітер лише все погіршував. Вона знала, що може одягнути свою мантію та зігрітися, але це нівелює всю мету одягнути сьогодні звичайний одяг. Її нанітам було складно підняти їй температуру тіла, зігріваючи організм зсередини. Так, вона не трусилася від холоду, але й тепло теж не почувалася.

Без мантії вона почувалася вразливою. Зовсім голою. Коли Сітра вперше почала її носити, то почувалася в ній незграбно й незвично. Вона постійно шпорталася в довгому подолі. Але за десять місяців після посвяти вона до неї звикла — ще й так, що здавалося дивним не носити мантії на публіці.

В парку були й інші відвідувачі; більшість просто проходжалася, сміючись, перебираючись з вечірки у клуб. Усі були в костюмах. Там можна було побачити вовкулак і клоунів, балерин і монстрів. Забороняли одягати лише костюми з мантіями. Усім звичайним громадянам забороняли навіть здаватися схожими на женця. Переодягнені люди, що стояли гуртками, глипали, коли Сітра проходила повз. Може, вони її впізнавали? Ні. Її вирізняли лише тому, що вона єдина не мала костюма. Вона привертала увагу, бо не привертала уваги.