Нил Шустерман – Шторм (страница 9)
— Ну, це привілейований регіон. То й що. Якщо привілейовані регіони непередбачувані, це не означає, що там погано. Ти ж мене знаєш: «непередбачуваний» — це моє друге ім’я.
Рован не зміг стримати смішок. Тайґер був одним з найбільш передбачуваних людей у його житті. Спочатку став наркоманом-ляпальником, потім — професійним тусівником. Можливо, він і вважав себе «вільною душею», але це було зовсім не так. Він просто встановлював межі власної клітки.
— Ну, тоді просто стережися, — мовив Рован, знаючи, що Тайґер не дослухається, але також знаючи, що той не пропаде, хай чим би займався. «Чи був я хоч колись таким самим безтурботним, як Тайґер?» — спало на думку Рованові. Ні, не був — але він заздрив цій рисі Тайґера. Можливо, саме тому вони й потоваришували.
Стало якось ніяково — але тут було ще щось. Тайґер підвівся, але не намагався піти. Він хотів щось додати.
— У мене є новини. Насправді я тому й прийшов.
— Що за новини?
Тайґер і далі вагався. Рован налаштувався, знаючи, що це буде щось погане.
— Шкода це тобі казати, Роване… але твого тата зібрали.
Рован відчув, як під ним гойднулася земля. Здавалося, що гравітація тягнула його в неочікуваному напрямку. Цього було недостатньо, щоб він втратив рівновагу, але почало трохи нудити.
— Роване, ти чув мої слова?
— Я тебе чув, — тихо відповів Рован. На нього навалилося так багато думок і почуттів, перебиваючи одне одного, аж він не знав, що думати чи відчувати. Він уже не очікував ще колись побачити батьків, але знати, що вже не побачить свого тата — що він зник, і не просто тимчасово, а помер назавжди… Рован бачив багато збирань. І сам зібрав тринадцятьох людей, але ніколи не втрачав когось такого рідного.
— Я… не можу прийти на похорон, — усвідомив Рован. — Цитадель женців надішле туди агентів, які мене шукатимуть.
— Якщо там хтось і був, то я їх не бачив, — повідав Тайґер. — Похорон відбувся минулого тижня.
Це боліло не менше за новину.
Тайґер, наче вибачаючись, знизав плечима.
— Як я й казав, є купа Рональдів Денієлзів. Я не одразу тебе знайшов.
Тож тато мертвий уже понад тиждень. І якби Тайґер не з’явився, щоб це розповісти, то Рован би ніколи й не дізнався.
Тоді його повільно накрила правда. Це сталося невипадково.
Це покарання.
Це розплата за дії женця Люцифера.
— Хто його зібрав? — запитав Рован. — Я маю знати, хто це зробив!
— Не знаю. Він змусив решту твоїх родичів заприсягнутися мовчати. Женці так інколи роблять — тобі це має бути відомо краще, ніж будь-кому.
— Але ж він надав решті імунітет?
— Звісно. Твоїй мамі, братам і сестрам — точно як мають робити женці.
Рован відійшов, бо йому кортіло вдарити Тайґера за те, що той такий неуважний, водночас розуміючи, що той ні в чому не винен. Він — лише посланець. У решти Рованових рідних тепер імунітет — але це триватиме лише рік. Хай хто зібрав його тата, він може наступного року обрати маму чи будь-кого з братів і сестер і робити так щороку, аж доки не винищить усю його родину. Це — ціна існування женця Люцифера.
— Це я винен! Це зробили через мене!
— Роване, ти взагалі себе чуєш? Не все крутиться навколо тебе! Хай чим ти розізлив Цитадель женців, вони не мститимуться за це на твоїй родині. Женці не такі. Вони не злопам’ятні. Вони просвітлені.
Навіщо взагалі через це сперечатися? Тайґер ніколи не зрозуміє, і напевно, й не варто. Він може тисячі років бути веселим тусівником, навіть не усвідомлюючи, якими
Рован знав, що не може тут залишатися. Навіть якщо за Тайґером не слідкували, в Цитаделі женців згодом відстежать, де той був. Рован не міг гарантувати, що просто зараз сюди не прямує група агентів, щоб його знищити.
Вони з Тайґером попрощалися, і Рован максимально швидко вивів свого старого друга за двері. А тоді Рован полишив своє житло, майже одразу за Тайґером, взявши з собою лише рюкзак зі зброєю та чорною мантією.
7
Кістлявий, з потенціалом
Важливо розуміти, що моє безперервне споглядання за людством — це не спостереження. Останнє включає мотив, підозру і, зрештою, осуд. Жоден з цих елементів не є частиною моїх споглядальницьких алгоритмів. Я роблю це з однієї-єдиної причини: щоб якнайкраще слугувати кожному індивіду під моєю опікою. Я не хочу — і не можу — діяти, побачивши щось у приватній обстановці. А натомість я використовую побачене, щоб краще зрозуміти людські потреби.
Та я все одно небайдужий до двояких почуттів, які можуть мати люди через мою постійну присутність у їхніх життях. Для цього я вимкнув усі камери в приватній власності населення в привілейованому регіоні Техас. Це, як і решта, експеримент, який я проводжу в привілейованих регіонах. Хочу побачити, чи перешкодить мені керувати недостатність нагляду. Якщо ні, то не бачу причин, чому б не вимкнути більшість моїх камер у приватних оселях по всьому світу. Однак, якщо виникнуть проблеми через те, що я бачитиму не все, що здатен бачити, це доведе потребу усунути всі «сліпі зони» на Землі.
Сподіваюся на перше, але підозрюю, що буде друге.
Тайґер Салазар досяг успіху!
Раніше він марнував час і даремно займав простір, а тепер йому платили за професійне марнування часу і займання простору! Він навіть уявити не міг кращого для себе життя — і після спілкування з женцями він зрозумів, що хтось із них його зрештою помітить. Він вирішив, що йому можуть простягнути руку й надати річний імунітет. Тайґер ніколи не очікував, що один з них може запропонувати йому постійну роботу. А тим більше жниця з іншого регіону!
— Ви розважали нас на торішній вечірці, — сказала жінка по телефону. — Нам сподобався ваш стиль.
Вона запропонувала йому вдвічі більше грошей, ніж він заробляв зараз, повідомила адресу і коли прибути.
Зійшовши з потяга, Тайґер одразу ж зрозумів, що вже не в Мідмериці. Офіційною мовою техаського регіону є англійська смертних з якимось мелодійним акцентом. Вона достатньо схожа на мову загального спілкування, щоб Тайґер міг її розуміти, але така важка праця виснажила його мозок. Це наче розмовляти з Шекспіром.
Усі вдягалися трохи інакше і прикольно походжали з пихатим виглядом, до якого він зможе звикнути. Тайґерові було цікаво, скільки він тут пробуде. Якщо достатньо довго, то зможе придбати собі те авто, якого ніколи б не дістали йому батьки, тож не доведеться постійно користуватися публікарами. Зустріч відбувалася в місті під назвою Сан-Антоніо, і за наданою адресою виявився пентгауз у хмарочосі, з краєвидом на невелику річку. Тайґер вирішив, що вечірка могла вже початися. І вона безперервна. Так це було як ніколи далеко від істини.
Двері йому відчинив не слуга, а жниця. Жінка з темним волоссям і незначними паназійськими рисами, і вона видавалася знайомою.
— Я так розумію, ти — Тайґер Салазар.
— Правильно розумієте.
Він зайшов усередину. Апартаменти були пишно оздоблені, хоча він цього чекав. А от чого він не чекав, то це цілковитої відсутності гостей. Але як колись він сказав Рованові, він зазвичай іде туди, куди ведуть його події дня. Він прийме все, що трапиться на його шляху.
Він гадав, що після довгої подорожі жниця запропонує йому попоїсти чи, може, випити, але цього не трапилося. А натомість вона його оглянула з голови до ніг, як худобу на аукціоні.
— Мені подобається ваша мантія, — сказав він їй, вирішивши, що підлабузництво не зашкодить.
— Дякую, — відповіла вона. — Зніми, будь ласка, сорочку.
Тайґер зітхнув. Тож це буде саме
Коли сорочки не залишилося на його тілі, жниця почала оглядати його прискіпливіше. Вона змусила його напружити біцепси і помацала їх на твердість.
— Кістлявий, — мовила вона, — але потенціал маєш.
— Тобто «кістлявий»? Я тримаю себе у формі!
— Недостатньо, але це можна просто виправити.
Тоді вона відійшла назад, ще якусь мить його порозглядала і сказала:
— Тебе б ніхто одразу не обрав за фізичними даними, але за теперішніх обставин ти пасуєш ідеально.
Тайґер очікував на продовження, але вона нічого більше не сказала.
— Для чого конкретно я пасую ідеально?
— Дізнаєшся, коли прийде час.
А тоді він нарешті допетрав, і його цілком заполонили емоції.
— Ви обираєте мене своїм учнем!
Вона вперше широко посміхнулася.
— Можна й так сказати.
— О Боже, це найкраща новина на світі! Ви не розчаруєтеся. Я швидко вчуся, і ще я розумний. Ну, тобто не академік, але хай це не вводить вас в оману. Мізків у мене хоч греблю гати!
Вона підійшла на крок до нього і посміхнулася. Промінь світла потрапив на смарагди на яскравій зеленій мантії, і ті засяяли.
— Повір мені, — заговорила жниця Ренд, — під час цього навчання твої мізки взагалі не матимуть значення.
ЧАСТИНА ДРУГА.
НА ШЛЯХУ В ЛИХА