Нил Шустерман – Шторм (страница 11)

— Звісно, це й не дивно.

«Тоді навіщо взагалі питати?» — подумав Ґрейсон, але не посмів сказати це вголос.

— Вас викликали сюди, бо Шторм хотів нагадати вам про правила агенції стосовно діяльності женців.

Ґрейсона це образило, і він навіть не намагався цього приховати.

— Я знаю правила.

— Так, але Шторм попросив мене нагадати їх вам.

— А чому Шторм не нагадав мені особисто?

Агент Трекслер роздратовано зітхнув. Він, напевно, часто так робив.

— Кажу ж, Шторм побажав, щоб вам їх нагадав я.

Вони зайшли в глухий кут.

— Ну гаразд, — мовив Ґрейсон. Усвідомивши, що його розчарування перетнуло межу до неповаги, він відступив. — Я вдячний, що ви особисто цим зацікавилися, агенте Трекслер. Можете вважати, що ви все мені нагадали.

Він потягнувся по свій планшет.

— То пройдемося по правилах?

Ґрейсон повільно вдихнув і затримав подих, бо якби цього не зробив, то міг закричати, як видихатиме. Що собі думав Шторм? Коли Ґрейсон повернеться до своєї кімнати в гуртожитку, то матиме з ним приємну й довгу розмову. Він не боявся сперечатися зі Штормом. Насправді вони постійно це робили. Шторм, звісно ж, завжди перемагав — навіть коли програвав, бо Ґрейсон знав, що він робить це навмисне.

— Пункт перший. «Відділення женців від держави…» — почав Трекслер і читав майже годину, зрідка питаючи в Ґрейсона: «Ви не заснули?» і «Вам це зрозуміло?». Ґрейсон або кивав, кажучи «так», або дослівно повторював Трекслерові слова, відчуваючи, що від нього очікують саме цього.

Коли Трекслер нарешті закінчив, то, замість відкласти свій планшет, відкрив два фото.

— А тепер тест.

Він показав Ґрейсонові фото. На першому той одразу ж упізнав жницю Кюрі — її видавали довге срібне волосся й лавандова мантія. На другому була дівчина його віку. Її бірюзова мантія була свідченням того, що вона теж жниця.

— Якби Шторм мав законне право, то попередив би жницю Кюрі та жницю Анастасію, що їхнім життям загрожує серйозна небезпека. Вона полягає в тому, що існує вірогідність не отримати відродження, — мовив агент Трекслер. — Якби Шторм чи один з його агентів попередив їх про це, то порушенням якого пункту закону про відділення женців від держави це могло б стати?

— Ем… пункт п’ятнадцять, параграф два.

— Насправді пункт п’ятнадцять, параграф три, але досить близько, — він відклав свій планшет. — А які наслідки для студента академії німба, якщо він попередить двох женців про цю загрозу?

Якусь мить Ґрейсон мовчав: на саму думку про таке в нього похолола кров.

— Відрахування з академії.

— Назавжди, — додав Трекслер. — Студент більше ніколи не зможе подати документи до тієї чи будь-якої іншої академії німба.

Ґрейсон опустив погляд на невеличкі кекси до чаю. Він радів, що нічого не їв, бо міг би виблювати їх в обличчя агента Трекслера. Але, знову ж таки, якби таке трапилося, він би почувався значно краще. Він уявив, як блювотиння крапає зі зморщеного обличчя агента Трекслера. Це майже викликало в нього посмішку. Майже.

— Тож ми чітко визначили, що ви за жодних обставин не попереджатимете жниць Анастасію та Кюрі про небезпеку?

Ґрейсон награно знизав плечима.

— Як я можу їх попередити? Я навіть не знаю, де вони живуть.

— Вони живуть у досить відомій історичній резиденції під назвою «Потік», і її адресу знайти нескладно, — розповів йому агент Трекслер, а тоді провадив далі, наче Ґрейсон не почув його з першого разу. — Якщо ви попередите їх про цю небезпеку, про яку ви тепер знаєте, на вас чекатимуть обговорені нами наслідки.

На цьому агент Трекслер, навіть не попрощавшись, швиденько пішов готуватися до наступного прийому.

Коли Ґрейсон повернувся до своєї кімнати в гуртожитку академії, було вже темно. Його сусіда — майже такий самий жвавий хлопчина, як і молодша агентка німба, яка трусила йому руку, — ні на мить не замовкав. Ґрейсон хотів ляснути його по пиці.

— Викладач з етики загадав нам проаналізувати судові справи ери смертності. Мені дісталося щось під назвою «Браун проти Ради з питань освіти», хай що воно таке. А викладач з цифрової теорії хоче, щоб я написав статтю про Білла Ґейтса — не про женця, а про справжнього чоловіка. І навіть не питай про філософію.

Ґрейсон не зупиняв його торохтіння, але не вслухався. Натомість він ще раз повторив у голові все, що трапилося в УВ, наче переоцінка допоможе якось це змінити. Він знав, чого від нього чекають. Шторм не може порушувати закон. А він може. І звісно ж, агент Трекслер підкреслив: якщо Ґрейсон це зробить, то будуть суворі наслідки. Ґрейсон вилаяв власне сумління, але він був такою людиною, що просто не міг не попередити жниць Анастасію та Кюрі, хай які будуть наслідки.

— Ти сьогодні отримав якісь завдання? — запитав у нього сусіда-базікало.

— Ні, — категорично заявив Ґрейсон. — Я отримав щось протилежне від завдання.

— Пощастило.

Ґрейсон чомусь зовсім не почувався щасливим.

9

Перша жертва

У питаннях державницьких аспектів моїх стосунків з людством я покладаюся на управління взаємодії. Агенти німба, як їх називають, надають просту для розуміння фізичну форму моєму керівництву.

Це не обов’язково. За бажання, я б і сам міг з цим упоратися. Я цілком можу створити собі роботичну подобу (чи команду роботичних подоб), які володітимуть моєю свідомістю. Однак я вже давно вирішив, що це не дуже добра ідея. Досить того, що люди уявляють мене штормовою хмарою. Якби люди уявляли мене в якійсь фізичній формі, то це б спотворило їхнє сприйняття мене. І мені це може занадто сподобатися. Щоб мої стосунки з людством залишалися чистими, я теж маю залишатися таким. Лише інтелект, наділення свідомістю безтілесна програма, без фізичної форми. У мене є боти з камерами, що мандрують світом, доповнюючи мої стаціонарні камери, але мене самого в жодному з них немає. Це лише рудиментарні сенсорні органи.

Хоча іронія полягає в тому, що коли не маєш тіла, цілий світ стає ним для тебе. Хтось може вирішити, що так я почуваюся величним, але це не так. Якщо моє тіло — це Земля, тоді я — лише порошинка в космічному просторі. Цікаво, як би це було, якби моя свідомість заповнила простір між зірками.

В родині Терранов на День подяки завжди їли чотиригруду індичку, бо всі полюбляли біле м’ясо. У чотиригрудої індички немає ніг. Тож коли святкові індички ще живі, вони не можуть не лише літати, а й ходити.

В дитинстві Сітра завжди їх жаліла, навіть попри те, що Шторм докладав неабияких зусиль, аби переконатися, що ці птахи — як і вся домашня худоба — живуть у гуманних умовах. Сітра ще у третьому класі дивилася про це відео. З моменту вилуплення індичок підвішували в теплому желе, а їхні невеличкі мізки приєднували до комп’ютера, що створював для них віртуальну реальність, де вони могли літати, бути вільними, розмножуватися й робити все інше, що радує індичку.

Сітрі це здалося водночас кумедним і надзвичайно сумним. Вона запитала про це у Шторму, бо перш ніж її обрали для служіння жницею, вона могла вільно з ним розмовляти.

— Я літав з ними над зеленими просторами рукотворних лісів і можу засвідчити, що пережиті ними життя приносять їм надзвичайно багато задоволення, — розповів їй Шторм. — Але так, сумно жити й помирати, не знаючи правди про своє існування. Однак лише для нас. Не для них.

Ну, байдуже, чи цьогорічна індичка на День подяки прожила віртуально задовільне життя, вона принаймні мала змістовну кончину.

Сітра прибула у своїй жнецькій мантії. Ставши жницею, вона лише кілька разів бувала вдома, але, навідуючись, відчувала, що мала бути Сітрою Террановою, тож до сьогодні вбирала лише повсякденний одяг. Вона знала, що це по-дитячому, але хіба не має вона права грати дитину в лоні сім’ї? Можливо. Але це мало рано чи пізно припинитися. Тепер був як ніколи слушний момент.

Її мама ледь не зойкнула, відчинивши двері, але все одно обійняла Сітру. На якусь мить дівчина заклякла під час обіймів, але тоді пригадала, що в численних прихованих кишенях мантії немає жодної зброї. Завдяки цьому мантія була надзвичайно легка.

— Красива, — сказала мама Сітрі.

— Я не певна, що варто називати мантію женця «красивою».

— Ну, це ж правда. Мені подобається колір.

— Його обрав я, — гордо оголосив Бен, Сітрин молодший брат. — Саме я сказав, що ти маєш ходити в бірюзовому.

— Так, саме ти! — всміхнулася Сітра й обійняла його, стримавши бажання сказати, як він виріс за три місяці з часу її останнього візиту.

Тато, любитель класичних автівок, переглядав архівне відео футбольного матчу ери смертності, який майже повністю нагадував теперішні, але якимось чином здавався більш захопливим. Тато зупинив матч, щоб приділити доньці всю свою увагу.

— Як живеться зі жницею Кюрі? Вона до тебе добре ставиться?

— Так, дуже добре. Ми стали добрими подругами.

— Ти нормально спиш?

Сітрі це питання здалося дивним, аж доки вона не усвідомила, що насправді хотів тато знати.

— Я вже звикла до своєї основної роботи, — сказала вона йому. — Ночами сплю нормально.

І хоча це була не зовсім правда, але сьогодні правда не принесе нікому користі.

Сітра теревенила про всілякі дрібниці з татом, доки в них не закінчилися теми. А це забрало аж п’ять хвилин.

Цього року за святковим столом їх було лише четверо. Хоча родина Терранов включала в себе цілу ватагу людей з обох боків, а ще була купа друзів, але цього року Сітра попросила не приймати і не надсилати жодних запрошень на День подяки.