Нил Шустерман – Шторм (страница 12)

— Якщо нікого не запрошувати, буде скандал, — зауважила мама.

— Гаразд, тоді запрошуйте, — мовила Сітра, — але скажіть їм, що женці зобов’язані зібрати на святкуванні одного з гостей.

— Це правда?

— Звісно ж, ні. Але їм цього знати непотрібно.

Жниця Кюрі попередила Сітру про те, що вона називала «святковим опортунізмом». Родичі та друзі родини налетять на Сітру, наче бджоли, прагнучи витягнути з молодої жниці послугу. «Ти завжди була моєю улюбленою племінницею», — казатимуть вони, або ж: «Ми купили це особисто для тебе».

— Всі в твоєму житті очікуватимуть отримати імунітет, — застерегла її жниця Кюрі, — а не отримавши його, відчують образу. І не лише до тебе, але й до твоїх батьків і брата, бо вони мають імунітет упродовж усього твого життя.

Сітра вирішила уникати всіх тих людей.

Вона пішла на кухню допомогти мамі куховарити. Оскільки та була інженером із синтетичної їжі, кілька гарнірів було бета-прототипами нових харчових продуктів. Мама за звичкою сказала Сітрі обережніше нарізати цибулю.

— Гадаю, що знаю, як поводитися з ножем, — відповіла Сітра, а тоді про це пошкодувала, бо мама змовкла, тож Сітра спробувала переконати її, що мала на увазі щось інше. — Просто ми зі жницею Кюрі завжди куховаримо для родичів суб’єктів її збирання. Я стала досить хорошим помічником шеф-кухаря.

Вочевидь, це все лише погіршило.

— Як мило, — зронила мама таким холодним тоном, що стало зрозуміло: вона взагалі не вважала це милим. Тут ішлося не лише про її загальну неприязнь до жниці Кюрі — це була заздрість. Жниця Кюрі замінила Дженні Терранову в Сітриному житті, і вони обидві це знали.

Всі страви були на столі. Тато нарізав індичку, і хоча Сітра знала, що може зробити це значно краще, вона не пропонувала його замінити.

Їжі було забагато. На столі мало залишитися стільки недоїдків, що їх вистачить, доки слово «індичка» не перетвориться на лайку. Сітра завжди їла швидко, але жниця Кюрі наполягала, щоб вона робила це повільніше й насолоджувалася смаком, тож, ставши жницею Анастасією, вона почала їсти повільно. Їй було цікаво, чи помітили батьки ці дрібні зміни.

Сітра гадала, що вечеря пройде без інцидентів, але на середині мама вирішила один таки створити.

— Я чула, що той хлопчина, з яким ти навчалася, зник, — сказала мама.

Сітра набрала повну ложку чогось пурпурового, що на смак нагадувало картопляне пюре, генетично поєднане з пітагаєю. Вона ненавиділа, як від самого початку її батьки називали Рована «той хлопчина».

— Я чув, що він звихнувся абощо, — з повним ротом заговорив Бен. — І оскільки він майже став женцем, то Шторм не дозволив його вилікувати.

— Бене! — мовив тато. — Давай не говорити про таке за вечерею.

І хоча він дивився на Бена, Сітра знала, що насправді він говорив до мами.

— Ну, я рада, що ти більше не маєш з ним нічого спільного, — провадила мама. А коли Сітра не відповіла, вона мала ще далі продовжити цю тему. — Я знаю, що ви двоє дружили під час навчання.

— Ми не дружили, — наполягала Сітра. — Між нами взагалі нічого не було.

Визнати це боліло більше, ніж її батьки могли уявити. Як вони з Рованом могли мати будь-які стосунки, коли були змушені стати смертельними суперниками? Навіть зараз, коли на нього полюють, а вона має тягнути важкий тягар служіння женцем, як між ними могло бути щось, окрім темного колодязя жадання?

— Якщо бажаєш собі добра, Сітро, то триматимешся подалі від того хлопчини, — мовила мама. — Просто забудь про ваше знайомство або пожалкуєш про це.

На цьому зітхнув тато і припинив спроби змінити тему.

— Мама правду каже, сонечко. Не просто ж так обрали тебе, а не його…

Сітра впустила ножа на стіл. Не тому, що боялася ним скористатися, а тому, що жниця Кюрі навчила її ніколи не тримати зброю, коли злиться, — навіть якщо то лише кухонний ніж. Сітра намагалася добирати слова обережно, але, можливо, була все-таки недостатньо обережна.

— Я — жниця, — зі сталевою суворістю сказала вона. — Я, можливо, й ваша донька, але ви маєте демонструвати повагу, гідну моєї посади.

Бен дивився з такою ж образою, як того вечора, коли вона мусила прохромити ножем його серце.

— То тепер ми всі маємо називати тебе «жниця Анастасія»? — запитав він.

— Звісно ж, ні.

— Ні — просто «ваша честь», — відрізала мама.

І тоді Сітра пригадала слова женця Фарадея: «Родина — це перша жертва служіння женцем».

Решту вечері всі мовчали, а одразу ж після того, як зібрали й завантажили в посудомийку посуд, Сітра сказала:

— Мені вже, напевне, час іти.

Батьки не намагалися переконати її зостатися. Це було для них так само ніяково, як і для неї. Мама більше не злилася. Вона просто, схоже, здалася. В неї в очах бриніли сльози, які вона мерщій приховала, міцно пригортаючи Сітру, щоб дочка їх не бачила — але вона встигла.

— Повертайся швидше, сонечко, — сказала мама. — Це й досі твоя домівка.

Але це було не так, і вони всі це знали.

— Я навчусь водити авто, хай скільки разів це мене вб’є.

Якось після Дня подяки Анастасія — а сьогодні вона Анастасія — як ніколи рішуче налаштувалася керувати власною долею. Та непроста вечеря з рідними нагадала, що вона має прокласти відстань між собою колишньою і теперішньою. Якщо вона справді хоче обіймати місце, на якому зараз опинилася, варто залишити в минулому школярку, яка пересувалася в публікарах.

— Сьогодні ти повезеш нас на збирання, — сказала їй Марі.

— Це я можу, — відповіла Сітра, хоча й не почувалася аж такою впевненою. Під час їхнього останнього уроку вона з’їхала в канаву.

— Здебільшого будуть сільські шляхи, — дорогою до авто повідала їй Марі, — тож перевіриш свої здібності, не загрожуючи занадто багатьом людям.

— Ми — женці, — зауважила Сітра. — Ми і є загроза.

В обраному сьогодні невеличкому містечку вже понад рік не проводили збирання. А сьогодні їх буде аж два. Жниця Кюрі діятиме миттєво, а жниця Анастасія запропонує місячну відстрочку. Вони віднайшли годящий для обох ритм спільного збирання.

Вони не дуже плавно виїхали зі стоянки в Потоці, оскільки Сітра й досі неповністю опанувала механічну коробку передач у «порші». Ідея зчеплення здавалася Сітрі якимось середньовічним покаранням.

— У чому суть трьох педалей для ніг? — жалілася Сітра. — В людей лише дві ноги.

— Думай про це як про рояль, Анастасіє.

— Я ненавиджу рояль.

Теревені трохи покращували все для Сітри, й коли вона могла жалітися, то водила плавніше. Але вона все одно лише починала покращувати свою техніку… тож усе було б зовсім інакше, якби за кермом була жниця Кюрі.

Вони ледь від’їхали чверть милі від звивистої приватної дороги Потоку, коли перед ними з лісу вискочила якась фігура.

— Це ляпальник! — закричала жниця Кюрі. Повернуті на адреналіні підлітки вигадали новий тренд: вдавати комах на лобовому склі. Не простий виклик, бо було важко заскочити під’єднане до системи авто зненацька — а відімкнені від системи машини зазвичай водили досвідчені водії. Якби за кермом була жниця Кюрі, вони б майстерно об’їхали потенційного ляпальника і не вагаючись продовжили свій шлях, але Сітра не набула необхідних рефлексів. Натомість вона заклякла, вхопивши кермо, і хоча спробувала тиснути на гальма, ляснула по ненависному зчепленню. Вони протаранили ляпальника, який відскочив на капот, розтрощив лобове скло і перелетів через дах авта. Він уже приземлився позаду, коли Сітра таки знайшла гальма, і вони зі скреготом зупинилися.

— Дідько!

Жниця Кюрі глибоко вдихнула і видихнула.

— Анастасіє, в еру смертності ти після такого однозначно провалила б іспит на водіння.

Вони обидві вилізли з машини, і доки жниця Кюрі оглядала завдану «поршу» шкоду, Сітра помчала до ляпальника, налаштована дати йому перцю. Це була її перша справжня поїздка як водія, а якийсь придуркуватий ляпальник мав це зіпсувати!

Він ледь тримався за життя, а ще, здавалося, мучився від страшного болю, але Сітра знала, як було насправді. Його больові наніти спрацювали тієї ж миті, коли він зіткнувся з машиною: дорожні ляпальники завжди високо підкручують свої наніти, щоб переживати максимум травм, відчуваючи мінімальний дискомфорт. Його лікувальні наніти вже намагалися відновити ушкодження, але лише подовжували невідворотне. Він менш ніж за хвилину стане тимчасово мертвим.

— Ти задоволений? — підійшовши, сказала Сітра. — То ти відчув трохи адреналіну за наш рахунок? Ти знаєш, що ми женці — я мала б зібрати тебе, перш ніж з’явиться амбудрон.

І не те щоб вона так вчинила б, але могла.

Він глянув їй в очі. Вона очікувала самовдоволеного погляду, але там найбільше читався розпач. Вона цього не чекала.

— М… М… Пас, — розпухлими вустами промовив він.

— Пас? — відреагувала Сітра. — Ти пас? Справді? Пробач, але ти трохи запізнився.

Тоді він кривавою рукою схопив її за мантію і потягнув з такою силою, якої вона не очікувала. Це змусило її зашпортатися у власному подолі та впасти навколішки.

— Мі… Пас… Пас… Мі… Пас…

Тоді він її відпустив і обм’як. Хоч у нього були розплющені очі, але Сітра бачила достатньо смерті, щоб знати, що він помер.

Навіть тут, у лісі, по нього вже незабаром прилетить амбудрон. Вони ширяють навіть над найменш заселеними територіями.