Нил Шустерман – Шторм (страница 14)
— Сідайте, пане Толлівер, — мовив ректор, чоловік з ідеальним чорним волоссям, яке навмисно мало сиві кінчики. Декан стукала ручкою по відкритій папці, а «доберман» просто витріщався.
Ґрейсон сів навпроти них.
— Ви хоч уявляєте, — провадив ректор, — яких ви завдали собі й нашій академії проблем?
Ґрейсон цього не заперечував. Це просто все затягувало, а він хотів чимшвидше закінчити.
— Пане, я керувався своєю совістю.
Декан розчаровано пирхнула, водночас образливо і принизливо.
— Ви або надзвичайно наївний, або винятково дурний, — гавкнув «доберман».
Ректор підняв догори руку, щоб утихомирити уїдливий сарказм чоловіка.
— Коли студент академії з власної волі вступає в контакт з женцями, навіть для їхнього порятунку, це…
Ґрейсон договорив за нього.
— …порушення закону про відділення женців від держави. Якщо точно, то стаття п’ятнадцять, пункт три.
— Не вдавайте розумника, — сказала декан. — Це ніяк не допоможе в цій справі.
— З усією повагою, пані, сумніваюся, що моїй справі допоможуть будь-які слова.
Ректор нахилився ближче.
— От що я хочу знати, то це звідки ви дізналися про замах, — бо мені видається, що єдиний спосіб — це бути причетним до нього, а потім злякатися. Тож зізнайтеся, пане Толлівер, чи були ви причетні до змови з метою спопелити женців?
Звинувачення впало як грім на голову. Ґрейсонові ніколи не спадало на думку, що його можуть вважати підозрюваним.
— Ні, — мовив він. — Я б ніколи… як ви взагалі могли таке подумати? Ні!
Тоді він замовк, налаштований взяти свої емоції під контроль.
— Тоді будьте такі ласкаві й розкажіть нам, звідки ви знали про вибухівку, — озвався «доберман». — І не смійте брехати.
Ґрейсон міг усе видати, але його щось зупинило. Якби він спробував перекласти провину, то це б перекреслило мету його вчинку. Вони справді можуть і самі дещо дізнатися, якщо ще цього не знають, але не все. Тож він обережно добирав правдиві факти, які вирішив відкрити.
— Минулого тижня мене викликали в управління взаємодії. Можете перевірити мою справу — там є про це запис.
Декан узяла планшет, кілька разів там щось натиснула, тоді глянула на інших і кивнула.
— Це правда, — розповіла їм вона.
— З якої причини вас викликали в УВ? — запитав ректор.
А тепер прийшов час почати непомітно малювати переконливу вигадку.
— Татів друг — агент німба. Оскільки мої батьки вже досить довго подорожують, він хотів перевірити, як я, дати кілька порад. Ну знаєте — які предмети варто обрати наступного семестру, з якими познайомитися викладачами. Він хотів допомогти.
— Тож він запропонував потягнути за кілька ниточок, — мовив «доберман».
— Ні, він лише хотів поділитися власними знаннями — і дати знати, що підтримує мене. Без батьків я почувався трохи одиноко, і йому це було відомо. Він просто виявив доброту.
— Це все одно не пояснює…
— Я намагаюся до цього дійти. Тож коли я вийшов з його кабінету, пройшов повз кількох агентів, у яких закінчилася нарада. Всього я не чув, але чув, як вони обговорювали чутки про якусь змову проти жниці Кюрі. Це привернуло мою увагу, бо вона — одна з найвідоміших жниць на світі. Я почув, як вони говорили про те, що дуже прикро таке ігнорувати та що вони навіть не можуть її попередити, бо це було б порушенням. Тож я подумав…
— Тож ви подумали, що можете стати героєм, — кинув ректор.
— Так, сер.
Ті троє перезирнулися. Декан написала щось, показуючи двом іншим. Ректор кивнув, а «доберман» здався, з огидою соваючись на стільці й відводячи погляд.
— Ґрейсоне, наші закони існують не просто так, — мовила декан. Він знав, що досяг успіху, бо вони більше не називали його паном Толлівером. Вони, можливо, й не повністю йому повірили, але цього було достатньо, щоб вирішити не марнувати більше на це час. — Життя двох женців, — провадила декан, — не варте навіть найменшого відхилення від закону про відділення. Шторм не може вбивати, а Цитадель женців не може управляти державою. Єдиний спосіб це забезпечити — не мати жодного контакту і жорстоко карати за будь-яке порушення.
— Заради вашого блага ми не будемо це затягувати, — сказав ректор. — З цієї миті ви назавжди і незворотно виключені з академії, і вам назавжди заборонено вступати до цієї чи будь-якої іншої академії німба.
Ґрейсон знав, що до цього йде, та коли почув це вголос, це справило на нього сильніше враження, ніж він гадав. Він не міг стримати сльози. Насправді це навіть додавало його брехні більшої правдоподібності.
Йому було байдуже до агента Трекслера, але він знав, що має його захистити. В законодавстві передбачався принцип винуватості — зведення рахунків — і навіть Шторм не міг уникнути власного законодавства. Це була частина його непідкупності; він жив за своїми законами. Правда полягала в тому, що Ґрейсон діяв з власної волі. Шторм розраховував на це, незважаючи на наслідки. А тепер Ґрейсона покарають відповідно до закону. Але йому необов’язково це має подобатися. І хай як він обожнює Шторм, зараз він його ненавидів.
— А тепер, коли ви вже не наш студент, — знову заговорила декан, — закон про відділення більше не діє, тобто вас захочуть допитати женці. Нам нічого не відомо про їхні методи допитів, тож варто підготуватися.
Ґрейсон важко глитнув. Цього він не передбачав.
— Розумію.
«Доберман» зневажливо махнув рукою.
— Повертайтеся в гуртожиток і збирайте речі. Рівно о п’ятій вас виведе з території один з моїх офіцерів.
О, то це керівник служби безпеки. Він і лякав відповідно для займаної посади. Ґрейсон обпалив його поглядом, бо вже не мало значення, як він поводиться. Він підвівся, але перш ніж піти, мав поставити їм одне питання.
— Невже обов’язково було визнавати мене лихочинцем?
— А до цього, — сказав ректор, — ми не маємо жодного стосунку. Це покарання від Шторму.
В Цитаделі женців, де все, крім збирання, вирішували зі швидкістю равлика, цілий день вигадували, як бути з вибухівкою. Там зрештою вирішили, що найбезпечніше буде надіслати робота, який зачепить дріт, щоб вибухівка здетонувала, а коли всядуться курява й тріски від дерев, для ремонту дороги відрядять будівельну бригаду.
Від вибуху в Потоці так почали труситися вікна, що Сітра гадала, деякі можуть навіть розлетітися. А вже за п’ять хвилин жниця Кюрі пакувала сумку і звеліла Сітрі робити те саме.
— Будемо переховуватися?
— Я не ховаюся, — сказала їй жниця Кюрі. — Ми станемо мобільними. Тут ми перетворимося на мішені для наступного нападу, а якщо будемо кочувати, поки все не стихне, то нас буде набагато складніше знайти та знищити.
Однак і досі залишалося невідомим, хто саме — і чому — був метою нападу. Хоча жниця Кюрі мала з цього приводу свої міркування. Вона поділилася ними, поки Сітра допомагала їй заплітати довге сріблясте волосся.
— Моє еґо підказує, що полюють саме на мене, — мовила вона. — Я — найшановніша з женців старої гвардії… але ти теж могла стати ціллю.
Сітру ця ідея розсмішила.
— Навіщо комусь на мене полювати?
Вона помітила у дзеркалі, як посміхається жниця Кюрі.
— Анастасіє, ти розбурхала Цитадель женців більше, ніж уявляєш. Тебе поважають багато молодших женців. Ти навіть можеш стати їхнім голосом, їхньою представницею. А враховуючи, що ти дотримуєшся старих методів — істинних методів, цілком можуть існувати ті, хто захоче знищити тебе, перш ніж ти одержиш шанс перетворитися на той голос.
У Цитаделі женців їх запевнили, що розпочнуть власне розслідування, але Сітра сумнівалася, що варто розраховувати на успіх. Цитадель женців не славилася вирішенням проблем. Вони вже встигли обрати шлях найменшого спротиву, виходячи з припущення, що це була робота «женця Люцифера». І Сітра від цього лютувала, але не могла відкрити женцям свої емоції. Вона мусила публічно віддалитися від Рована. Ніхто не має знати, що вони зустрічалися.
— Тобі варто розглянути можливість, що вони мають рацію, — мовила жниця Кюрі.
Сітра трохи засильно натягнула її волосся, заплітаючи наступну косу.
— Ви не знаєте Рована.
— Ти теж, — відреагувала жниця Кюрі, забираючи волосся і продовжуючи плести самотужки. — Анастасіє, ти забуваєш, що я була на конклаві, коли він зламав тобі шию. Я бачила його погляд. Він цим неабияк насолоджувався.
— Це була вистава! — наполягала Сітра. — Він грав перед женцями. Він знав, що так нас обох дискваліфікують у змаганні, й це був єдиний спосіб забезпечити нічию. Як на мене, то це було до біса розумно.
Жниця Кюрі мить помовчала, а тоді сказала:
— Просто будь обережна, щоб твої емоції не впливали на твої судження. А тепер, може, мені й твоє волосся заплести, чи хочеш, аби я зібрала його на маківці?
Але сьогодні Сітра вирішила ніяк не укладати своє волосся.
Вони поїхали до зруйнованої ділянки дороги на пошкодженій спортивній машині, а там уже працювали ремонтники. Знищило принаймні сто дерев, а ще кількасот залишилося без листя. Сітра припускала, що ліс нескоро відновиться від цієї шкоди. Сліди вибуху залишатимуться тут навіть за сто років.