Нил Шустерман – Шторм (страница 16)
Незважаючи на настанову жниці Кюрі, Сітра не могла просто забути про хлопця, який урятував їм життя. Вона вже провела необхідний пошук щодо нього. Ґрейсон Тимоті Толлівер. Він був на шість місяців старший за Сітру, хоча зовні здавався молодшим. У його анкеті не було нічого примітного — ані негативного, ані позитивного. Це було не дивно — він був такий, як більшість людей. Просто жив. Його існування не мало ні яскравих моментів, ні труднощів. Дотепер. За один день його пересічне скромне існування приправили спеціями й запалили.
Поглянувши на його анкету, Сітра мало не розсміялася, побачивши блимання напису «лихочинець» поруч з його невинувато-наляканим поглядом на фото. Цей малий був десь так само лихочинцем, як льодяник. Він жив у скромному міському будинку у Верхньому Нешвілі. Мав двох сестер-студенток, десятки зведенюків, з якими взагалі не спілкувався, й вічно відсутніх батьків.
А щодо його вчасної появи на дорозі, то його свідчення вже стали доступні для громадськості, тож Сітра могла їх переглянути. У неї не було причин сумніватися в його словах. Вона могла би вчинити так само, якби опинилася на його місці.
Тепер, коли він уже не навчався в академії німба, вона могла з ним зустрітися, не порушуючи жодного закону. Вона не була певна, чого сподівалася досягти, знайшовши його, але знала, що доки цього не зробить, її переслідуватиме спогад про його смерть. Можливо, вона просто мала на власні очі побачити, що він ожив. Вона так звикла бачити, як в очах людей назавжди згасає світло, що, можливо, щось у ній потребувало доказу його відродження.
Потрапивши на його вулицю, вона побачила службове авто гвардії клинка — елітного поліцейського загону, що служив Цитаделі женців, — воно стояло перед будинком. Якусь мить Сітра обдумувала можливість просто піти геть, бо якби її побачили офіцери гвардії клинка, до жниці Кюрі точно б дійшла інформація про появу жниці Анастасії. Вона хотіла уникнути догани.
Її змусили зостатися спогади про власний досвід з гвардією клинка. На противагу миротворцям, які відповідали перед Штормом, гвардійцями клинка керувала лише Цитадель женців — а це означало, що їм могло зійти з рук набагато більше. Фактично їм сходило з рук усе, на що давали дозвіл женці.
Двері були відчинені, тож Сітра зайшла всередину. Там, у вітальні, на стільці з прямою спинкою сидів Ґрейсон Толлівер, а над ним нависало двоє дужих гвардійців. Його руки скували двома з’єднаними сталевими браслетами, — такі самі начепили на Сітру, коли звинувачували у вбивстві женця Фарадея. Один з гвардійців тримав пристрій, якого Сітра ніколи раніше не бачила. Інший говорив до хлопчини.
— …і, звісно, нічого з цього не трапиться, якщо ти розповіси нам правду, — Сітра почула останні слова гвардійця, хоча й проґавила перелік неприємних погроз.
Толлівер поки що здавався неушкодженим. У нього було трохи скуйовджене волосся, і він був гнітюче покірний, але, окрім цього, наче цілий. Саме він помітив її перший, а тоді в ньому щось спалахнуло, уриваючи той його сумний апатичний стан, — наче його відродження не закінчилося, доки він теж не побачив, що вона жива.
Гвардійці простежили за його поглядом і побачили її. Вона поквапилася заговорити перша.
— Що тут відбувається? — запитала Сітра найгордовитішим голосом жниці Анастасії.
Гвардійці якусь мить видавалися наляканими, але швидко почали підлещуватися.
— Ваша честе! Ми не знали, що ви тут будете. Ми просто допитували підозрюваного.
— Він не підозрюваний.
— Так, ваша честе. Пробачте, ваша честе.
Вона підійшла на крок до хлопця.
— Вони тебе чіпали?
— Ще ні, — сказав він, а тоді кивнув на пристрій у руці вищого гвардійця, — але вони скористалися цим, щоб вимкнути мої больові наніти.
Сітра й не знала про існування такого пристрою. Вона простягнула руку до гвардійця, який тримав ту річ.
— Дайте це мені, — а коли той завагався, вона заговорила голосніше. — Я — жниця, і ви мені служите. Віддайте, або я на вас поскаржуся.
Він усе одно їй не передав пристрою.
Саме тоді на шахову дошку вийшла нова фігура. З іншої кімнати зайшов жнець. Він, напевне, з самого початку стояв там і слухав, щоб вчасно долучитися до розмови. Він ідеально все розрахував, щоб заскочити Сітру зненацька.
Вона одразу ж упізнала його мантію, пошиту з шовку малинового кольору, яка свистіла під час ходьби. У нього були м’які, майже жіночні риси обличчя — це було результатом постійного відкручування його віку назад, і тому будова його кісток втратила свою виразність, як-от каміння в річці поступово стирає безперервний потік.
— Женче Костянтине, — мовила Сітра. — Не знала, що ви керуєте цим розслідуванням.
Єдиною доброю новиною було те, що якщо він розслідує замах на них з Марі, то не полює на Рована.
Її занепокоїла ввічлива посмішка Костянтина.
— Вітаю, жнице Анастасіє, — сказав він. — Ви — справжній ковток свіжого повітря в цей важкий день!
Він нагадував кота, який загнав свою жертву в глухий кут і саме збирався з нею побавитися. Сітра справді не знала, що він за один. Як вона розповідала Рованові, жнець Костянтин не був одним з жахливих женців нового ладу, який убивав для задоволення. І він так само не ставав у ряд з женцями старої гвардії, які вважали збирання шляхетним і майже священним обов’язком. Він був слизький і пливкий, наче його червона шовкова мантія, і ставав на бік того, чий план підходив саме цієї миті. Сітра не знала, робило це його неупередженим чи небезпечним у цьому розслідуванні, бо вона взагалі не уявляла, до кого він лояльний.
Незважаючи на це, його присутність спричиняла неабияку реакцію, і Сітра почувалася ніяково. А тоді пригадала, що вона вже не Сітра Терранова — вона тепер жниця Анастасія. Пригадавши це, вона змінилася, дозволивши собі виступити проти Костянтина. Тепер його посмішка здавалася не так лячною, як повною розрахунку.
— Радий, що вас цікавить наше розслідування, — провадив він. — Але якби ж ви попередили, що завітаєте. Ми б підготували легкі закуски.
Ґрейсон Толлівер розумів, що жниця Анастасія щойно сама, вважай, кинулася за нього під авто — бо жнець Костянтин, безперечно, десь так само небезпечний, як і шматок металу, який на тебе несеться. Ґрейсон дуже мало знав про структуру та складнощі ієрархії женців, але було очевидно, що жниця Анастасія ризикувала, виступаючи проти старшого женця.
Та вона випромінювала таку домінуючу ауру, що Ґрейсонові стало цікаво, чи не була вона значно старша, ніж видавалася.
— Вам відомо, що цей юнак урятував наші зі жницею Кюрі життя? — запитала вона в Костянтина.
— За сумнівних обставин, — відповів він.
— Ви плануєте заподіяти йому тілесних травм?
— А якщо й так?
— Тоді маю нагадати вам, що умисне завдання болю порушує всі наші принципи, і я під час конклаву проситиму вашого покарання.
У женця Костянтина лише ненадовго зник з обличчя спокійний вираз. Ґрейсон не знав, добре це чи погано. Костянтин ще якусь мить роздивлявся жницю Анастасію, а тоді повернувся до одного з гвардійців.
— Будь такий ласкавий і повідом мій наказ жниці Анастасії.
Гвардієць поглянув у очі жниці Анастасії, але, як помітив Ґрейсон, не зміг довше секунди витримати її погляд.
— Ви наказали скувати підозрюваного, вимкнути його больові наніти, а тоді погрожувати застосувати до нього кілька форм фізичного болю.
— Отож-бо! — мовив жнець Костянтин, а далі повернувся до Анастасії. — От бачите, жодних неправомірних дій.
Обурення жниці Анастасії відображало почуття самого Ґрейсона, хоча він не смів їх виразити.
— Жодних неправомірних дій? Ви планувати бити його, доки він не скаже того, що ви хотіли почути.
Костянтин знову зітхнув і розвернувся до гвардійця.
— Як я наказав діяти, якщо ваші погрози не принесуть результатів? Чи було наказано реалізовувати будь-які з тих погроз?
— Ні, ваша честе. Якби його розповідь не змінилася, ми б мали привести вас.
Костянтин безвинним жестом розвів руками, від чого брижаті червоні рукави його мантії стали схожі на крила якоїсь вогняної птахи, готової поглинути молодшу жницю.
— От бачите? — мовив він. — Жодного наміру зашкодити хлопцю не було. Я зрозумів, що в цьому позбавленому болю світі винуватого легко примусити зізнатися у злочині, лише
Ґрейсон був певен, що всі вони відчули, як його, немов еклектичний розряд, прошило полегшення. Невже Костянтин каже правду? Ґрейсон був не в тому стані, щоб зрозуміти. Він ніколи не розумів женців. Вони проживають свої життя високо нагорі, це вони змащують шестерні цього світу. Він ніколи не чув про женця, який навмисне завдавав би страждань поза тими, що приходять під час збирання, — але те, що він про таке не чув, не означає, що такого не могло трапитися.
— Анастасіє, я — високоповажний жнець і дотримуюсь однакових з вашими ідеалів, — провадив жнець Костянтин. — А щодо хлопчини, йому взагалі не загрожувала небезпека. Хоча тепер я відчуваю спокусу зібрати його вам на зло.
Він якусь мить почекав. У Ґрейсона трохи збилося серцебиття. Праведно розчервоніле обличчя жниці Анастасії на кілька тонів зблідло.