реклама
Бургер менюБургер меню

Нил Шустерман – Шторм (страница 17)

18

— Але я цього не зроблю, — сказав жнець Костянтин, — бо я не злостива людина.

— А яка ви тоді людина, женче Костянтине? — запитала Анастасія.

Він жбурнув їй ключі від кайданків.

— Така, яка нескоро забуде про сьогоднішні події.

На цьому він пішов, тріпочучи своєю мантією, а гвардійці приєдналися до нього.

Коли вони зникли, жниця Анастасія одразу ж зняла з нього кайданки.

— Вони тебе мучили?

— Ні, — визнав Ґрейсон. — Як він і казав, лише погрожували.

Але тепер, коли все скінчилося, він усвідомив, що він не у кращому положенні, ніж коли прийшли вони. На зміну полегшенню швидко прийшла та сама злість, що не полишала його, відколи його викинули з академії німба, як то кажуть, на узбіччя.

— А чому ви взагалі прийшли? — запитав її він.

— Ну, напевне, просто хотіла подякувати за твій учинок. Знаю, що він багато тобі коштував.

— Так, — зізнався Ґрейсон. — Коштував.

— Тож… враховуючи це, я пропоную тобі річний імунітет від збирання. Це найменше, що я можу зробити.

Жниця простягнула йому персня. Він ніколи раніше не мав імунітету від збирання. До цього пекельного тижня він ніколи раніше не бував так близько до женця, вже не кажучи про перстень женця. Той сяяв навіть у розсіяному освітленні його кімнати, але осердя було дивовижно темне. Хоча Ґрейсонові кортіло й далі на нього витріщатися, він збагнув, що не має бажання приймати імунітет з того персня.

— Я цього не хочу, — сказав він жниці.

Її це здивувало.

— Не будь дурнем; усі хочуть отримати імунітет.

— Я не всі.

— Тоді просто замовкни і поцілуй перстень!

Її роздратування лише його піддрочувало. То цього вартувала його жертва? Тимчасового уникнення смерті? Його жадане майбутнє життя вже не майоріло на обрії, тож який сенс гарантувати його подовження?

— Можливо, я хочу, щоб мене зібрали, — сказав їй він. — Ну, все, заради чого я хотів жити, в мене забрали, то навіщо взагалі жити?

Жниця Анастасія опустила руку з перснем. І посерйознішала. Аж занадто.

— Гаразд, — сказала вона. — Тоді я тебе зберу.

Цього Ґрейсон не очікував. Вона може таке зробити. Вона може навіть зробити це перш, ніж він зможе її зупинити. І хай як би він не хотів цілувати її персня, але й бути зібраним теж не хотів.

Це б означало, що метою всього його існування було кинутися під авто. Ґрейсон хотів пожити ще трохи, щоб поставити собі кращу мету. Навіть якщо гадки не має, в чому полягатиме ця мета.

Тоді жниця Анастасія розсміялася. Отак узяла й почала з нього сміятися.

— Бачив би ти своє обличчя!

А тепер уже у Ґрейсона почервоніли щоки — і не від злості, а від сорому. Можливо, він ще не закінчив себе жаліти, але перед нею він цього не робитиме.

— Радий, що вам сподобалося. Ну от, ви мені подякували, а я це прийняв. Тепер можете йти.

Але вона цього не зробила. Ґрейсон цього й не чекав.

— То ти казав правду? — запитала вона.

Йому здавалося, якщо бодай ще одна людина його про це запитає, він сам вибухне і залишить по собі вирву. Тож він сказав їй те, що, на його думку, вона хотіла почути.

— Не знаю, хто заклав вибухівку. Я в цьому участі не брав.

— Ти не відповів на моє питання.

Вона чекала. Терпляче. Не погрожувала, не заохочувала. Ґрейсон не уявляв, чи може їй довіряти, але усвідомив, що його це більше не хвилювало. Він більше не хотів лицемірити й говорити напівправду.

— Ні, — відповів їй він. — Я збрехав.

Це зізнання викликало відчуття свободи.

— Чому? — запитала жниця. Вона здавалася не розгніваною, а лише зацікавленою.

— Так краще для всіх.

— Для всіх, окрім тебе.

Він знизав плечима.

— Моя доля ніяк би не змінилася, хай що я б їм сказав.

Вона цього очікувала і сіла навпроти, невідривно дивлячись йому в очі. Ґрейсонові це не подобалося. Вона знову опинилася на тому верхньому рівні, прокручувала свої таємні думки. Хто може знати, які ідеї крутяться у свідомості вбивці, що має суспільну санкцію?

А тоді вона кивнула.

— Це був Шторм. Він знав про змову — але не міг нас попередити. Тож потребував для цього того, на кого покладався. Того, хто, на думку Шторму, діятиме, почувши цю інформацію.

Ґрейсона вразила її здогадливість. Жниця вирахувала те, чого більше ніхто не зрозумів.

— Навіть якби це була правда, я б вам не сказав.

Вона посміхнулася.

— Та я б і не хотіла.

Вона ще якусь мить дивилася на нього не лише приязно, а й з повагою. Лише уявити таке! Ґрейсон Толлівер викликає повагу в женця!

Вона підвелася, щоб піти. Ґрейсон усвідомив, що цього не хоче. Він не палав бажанням залишитися наодинці зі сліпучою літерою «Л» і власними думками, сповненими песимізму.

— Мені прикро, що тебе визнали лихочинцем, — сказала жниця перед самим виходом. — Але навіть якщо тобі заборонено спілкуватися зі Штормом, ти все одно маєш доступ до всіх його даних. Вебсайтів, баз даних — до всього, крім його свідомості.

— І навіщо все це потрібно, якщо немає мозку, аби тебе скеровував?

— У тебе є власний мозок, — зауважила вона. — Це має чогось вартувати.

12

За шкалою від одного до десятьох

Перед моїм сходженням до влади існував «мінімальний гарантований дохід». Багато країн почало платити своїм громадянам за саме лише їхнє існування ще до моєї появи. Це було необхідно, бо зі збільшенням рівня автоматизації безробіття швидко почало ставати нормою, а не винятком. Тож мінімальний дохід знову запровадили у формі концептів «соціального забезпечення» та «соціального захисту»: всі громадяни мали право на невеликий шмат пирога, незважаючи на їхню змогу чи бажання сприяти подальшому розвитку.

Однак люди мають базову потребу не лише в доході. Вони потребують почуватися корисними, продуктивними чи принаймні заклопотаними — навіть якщо ця марна праця ніяк не допомагає суспільству.

Отож під моїм доброзичливим управлінням усі, хто бажає мати роботу, її отримують — і отримуватимуть платню, вищу за мінімальну, як стимул досягати більшого і метод вимірювання успіху. Я допомагаю кожному громадянину знаходити роботу, яка його задовольняє. Хоча, звісно, лише кілька професій справді необхідні, оскільки решту можуть виконувати машини, — але для врівноваженого населення ілюзія мети є критичною.

Будильник задзвонив ще до сходу сонця. Ґрейсон його не ставив. Після повернення додому в нього більше не було причини рано прокидатися. У нього не було жодних невідкладних справ, а прокинувшись, він знову ховався під ковдрою, аж доки не закінчувалися всі відмовки.

Він ще не почав шукати роботу. Бо, зрештою, вона й необов’язкова. В нього вистачить на прожиття, навіть якщо Ґрейсон не буде помітно впливати на розвиток світу — а він поки що не мав бажання вносити у світ щось, окрім своїх тілесних відходів.

Він ляснув по будильнику, щоб його вимкнути.

— Що відбувається? Навіщо ти мене будиш?

Лише за хвильку тиші Ґрейсон зрозумів, що Шторм не відповідатиме на його питання, доки він вважається лихочинцем. Тож Ґрейсон сів у ліжку і, поглянувши на екран, побачив сліпучо-червоне повідомлення, що освітлювало кімнату.

«ЗУСТРІЧ З НАГЛЯДОВИМ ІНСПЕКТОРОМ НА 8:00. ВІДСУТНІСТЬ ТЯГНЕ ЗА СОБОЮ П’ЯТЬ ШТРАФНИХ БАЛІВ».

Ґрейсон лише приблизно уявляв, що таке штрафні бали, але навіть не уявляв, як їх оцінювати. Може, п’ять штрафних балів подовжують статус лихочинця на п’ять днів? Чи на п’ять годин? На п’ять місяців? Він узагалі не знав. Можливо, варто повчити, як це — бути лихочинцем.