Нил Шустерман – Шторм (страница 19)
І вийшов, навіть не озирнувшись.
Ґрейсонові паморочилося в голові. Він був злий. Він був схвильований. Він почувався використаним, він почувався експлуатованим. Він хотів не цього… чи цього?
«А ти, Ґрейсоне, особливіший, ніж тобі здається», — казав йому Шторм. Може, Шторм планував це з самого початку? У Ґрейсона ще є вибір. Він може триматися подалі від біди, як робив усе життя, і його нормальний статус відновиться за кілька місяців. Він може повернутися до свого старого життя.
…Або може стрибнути на цей новий шлях. Який вів його в протилежний напрямок від усього, що робило його тим, ким він завжди був.
Відчинилися двері, й заговорив якийсь агент німба:
— Перепрошую, але ваша зустріч уже закінчилася, ви маєте негайно звільнити приміщення.
Інстинкти Ґрейсона підказували йому вибачитися і вийти. Але він знав, який мав обрати шлях. Тож він відкинувся назад на стільці, посміхнувсь агентові та сказав:
— А не пішов би ти полем.
Агент виголосив йому догану і повернувся з охороною, щоб видворити його з кімнати.
13
Не найприємніша картина
Нехай діяльність відділу в справах лихочинців може здаватися неефективною, але у спричиненому нею божевіллі існує послідовність.
Якщо просто, в лихочинців є потреба зневажати систему.
Для спрощення цього я мав створити гідну зневаги систему. Людям насправді непотрібно ставати в чергу чи довго чекати. Навіть немає потреби в приймальному агенті. Все це розроблено, щоб лихочинці почувалися так, немов вони марнують свій час через систему. Ілюзія неефективності слугує для конкретної мети — створити почуття роздратування, навколо якого можуть об’єднатися лихочинці.
Жнець П’єр-Огюст Ренуар не був митцем, хоча й мав неабияку колекцію намальованих його історичним заступником шедеврів. Ну що він міг сказати? Йому подобалися красиві картини.
Звісно, коли мідмериканський жнець обрав для себе ім’я французького митця, це розлютило женців Франко-Іберійського регіону. Вони вважали, що лише їм належать усі французькі митці ери смертності. Ну, лише тому, що Монреаль став частиною Мідмерики, це не означало, що там було втрачено французький спадок. Хтось із пращурів женця Ренуара, певне, мав бути з Франції.
Усі женці з того боку Атлантичного океану могли скільки завгодно скаженіти, на нього це ніяк не впливало. А впливали на нього народи в межах вічної мерзлоти, які проживали на північних територіях Мерик. І поки решта людства значною мірою об’єдналася на генетичному рівні, народи вічної мерзлоти занадто сильно оберігали свою культуру, щоб долучитися до решти світу. Це, звісно, не злочин — люди можуть робити все, що заманеться, — але жнець Ренуар вважав це незручністю й хибою в порядку речей.
А Ренуар знався на порядку.
Він в алфавітному порядку організовував свої спеції; з математичною точністю розставляв у буфері горнята для чаю; щоп’ятниці зранку підстригав волосся до визначеної довжини. Народи вічної мерзлоти всьому цьому суперечили. У них були аж занадто виражені расові відмінності, а він не міг таке терпіти.
Отож він збирав їх максимально багато.
Хоча, звісно, якщо в Цитаделі женців довідаються про його етнічні упередження, в нього будуть неабиякі неприємності. На щастя, народи вічної мерзлоти не вважалися окремою расою. Їхній генетичний коефіцієнт просто показував високий відсоток «іншого». «Інше» було такою широкою категорією, що ефективно приховувало Ренуарову діяльність. Щоправда, не від Шторму, але від Цитаделі женців — а це головне. І доки ніхто в Цитаделі женців не має причини глибше копатися в його збираннях, то ніхто й не дізнається! Ренуар сподівався отак проріджувати населення народів вічної мерзлоти, доки їхнє існування більше його не ображатиме.
І сьогодні вночі він був на шляху до подвійного збирання. Місцевої жінки та її сина. Того вечора в нього був гарний настрій — але, щойно вийшовши з хати, Ренуар неочікувано наткнувся на фігуру в чорному.
Того вечора жінку з сином не зібрали… Однак женцеві Ренуару так не пощастило. Його знайшли в охопленому полум’ям публікарі, що, немов вогняна куля, носився районом, доки не розплавилися шини й авто не зупинилося. Заки туди дісталися вогнеборці, вони вже нічим не могли зарадити. Це була не найприємніша картина.
Рован прокинувся, коли до його горла притиснули ножа. В кімнаті було темно. Він не міг роздивитися, хто тримав ножа, але впізнав дотик леза. Це був ніж-кіготь «керамбіт» — і його вигнуте лезо ідеально пасувало до такого застосування. Рован завжди підозрював, що недовго пробуде женцем Люцифером. Він до цього готовий. Був готовий ще з першого дня.
— Кажи правду, або я розпанахаю тобі горло від вуха до вуха, — заговорив нападник. Рован одразу впізнав той голос. Не його він чекав.
— Спершу поставте своє питання, — мовив Рован. — А тоді я скажу, чи відповім, чи дам розпанахати мені горло.
— Це ти прикінчив женця Ренуара?
Рован не вагався.
— Так, женче Фарадей. Це я.
З його шиї прибрали лезо. З протилежного кутка кімнати долинув різкий звук: це застрягло в стіні рвучко кинуте лезо.
— Дідько, Роване!
Рован потягнувся, щоб увімкнути світло. Жнець Фарадей уже сидів на єдиному стільці у скромно обставленій Ровановій кімнаті.
«Фарадей мав би оцінити таку кімнату», — подумав Рован. Жодного додаткового комфорту, окрім зручного ліжка, щоб охороняти неспокійний сон женця.
— Як ви мене знайшли? — запитав Рован. Після зустрічі з Тайґером він поїхав з Пітсбурга до Монреаля, бо якщо його зміг знайти Тайґер, то це зміг зробити будь-хто. Однак його знайшли, навіть попри переїзд. На щастя, це був жнець Фарадей, а не інший жнець, який міг би без вагань перерізати йому горло.
— Ти забуваєш, що я маю навички в пошуках «другорядного мозку». Можу знайти будь-що і будь-кого.
В погляді Фарадея читалася тліюча злість і гірке розчарування. Рован відчував потребу відвернутися, але втримався. Він відмовлявся відчувати сором за свої вчинки.
— Роване, хіба перед своїм від’їздом ти не обіцяв залягти на дно та триматися подалі від справ женців?
— Обіцяв, — відверто відповів Рован.
— Тож ти мені збрехав? Ти з самого початку планував стати цим «женцем Люцифером»?
Рован виліз із ліжка й витягнув зі стіни лезо. Як він і гадав, то був ніж-кіготь «керамбіт».
— Я взагалі нічого не планував, просто змінив думку.
Він віддав ножа Фарадею.
— Чому?
— Я відчув, що мушу. Відчув, що це необхідно.
Фарадей глянув на чорну Рованову мантію, яка висіла на гачку біля ліжка.
— І тепер ти одягаєшся в заборонену мантію. То ти здатен переступити будь-яке табу?
Щира правда. Женцям заборонено носити чорне, і саме тому Рован обрав цей колір. Чорна смерть для тих, хто приносить чорноту.
— Ми ж маємо бути просвітленими! — мовив Фарадей. — Ми не так маємо боротися!
— Ви останній, хто має право вказувати мені, як боротися. Ви вдали мертвого та втекли!
Фарадей глибоко вдихнув. Він глянув на керамбіт у своїй руці та сховав його у внутрішню кишеню своєї мантії кольору слонової кістки.
— Я гадав, що коли переконаю світ у своєму самозбиранні, то врятую вас із Сітрою. Гадав, що вам скасують навчання й відішлють вас жити колишнім життям!
— Не спрацювало, — нагадав йому Рован. — А ви й досі переховуєтеся.
— Я вичікую. Тут є відмінність. Є речі, яких я можу краще досягти, якщо в Цитаделі женців не знатимуть, що я живий.
— І я
Жнець Фарадей підвівся та зміряв його довгим і уважним поглядом.
— Роване, ким ти став… що можеш так холоднокровно припиняти існування женців?
— Коли вони вмирають, я думаю про їхніх жертв. Чоловіків, жінок і дітей, яких вони зібрали, — бо мої жертви не збирають із сумлінням чи почуттям відповідальності, якими має бути наділений жнець. Саме я співчуваю їхнім суб’єктам. І це звільняє мене від будь-яких докорів сумління через кончину тих корумпованих женців.
Здається, на Фарадея це не вплинуло.
— Жнець Ренуар… у чому полягав його злочин?
— Він вів таємну етнічну чистку на півночі.
Після цього Фарадей замислився.
— І як ти про це дізнався?
— Не забувайте, що й мене навчили вести пошуки в другорядному мозку. Навчили, як важливо ретельно досліджувати потенційних суб’єктів збирання. Чи забули, що самі вклали мені в руки всі ці інструменти?
Жнець Фарадей визирнув у вікно, але Рован знав, що це лише для того, аби не дивитися йому в очі.
— Про його злочин можна було повідомити у відбіркову комісію…
— І що там зробили б? Виголосили догану й визначили випробувальний термін? А навіть якби заборонили йому збирати — такого покарання недостатньо для цього злочину!