Нил Шустерман – Шторм (страница 15)

Неможливо було проїхати через кратер чи об’їхати те місце, тож жниця Кюрі викликала публікар, який мав забрати їх з іншого боку. Вони взяли сумки, залишивши авто на відрізаній від решти частині дороги, й обійшли вирву.

Сітра не могла не помітити плям крові на асфальті, якраз на краю вирви. То було місце, де лежав їхній юний рятівник.

Жниця Кюрі завжди помічала набагато більше, ніж хотіла б Сітра, і, піймавши її погляд, сказала:

— Анастасіє, забудь про нього — ми не повинні турбуватися про того нещасного хлопчину.

— Знаю, — визнала Сітра. Але вона не збиралася його забувати. Це було їй непритаманне.

11

Свист малинового шовку

Я ввів термін «лихочинець» майже одразу після початку мого правління, і з важким серцем. Це була прикра необхідність. Злочинність у своїй первісній формі зникла майже одразу ж, коли я викоренив голод і бідність. Крадіжка заради заволодіння майном, убивство, спровоковане злістю й соціальним напруженням, — усе це просто припинилося. У людей, схильних до насильства, досить легко вгамували деструктивні нахили на генетичному рівні, приводячи їх до нормальних параметрів. Тож я подарував соціопатам сумління, а психопатам — здоровий глузд.

Але навіть за таких умов існував неспокій. Я почав помічати в людях дещо ефемерне, воно не піддавалося вимірюванню, але воно було. Простими словами: люди мали потребу поводитися погано. Звісно ж, не всі — але я вирахував, що три відсотки населення знаходять сенс життя, лише демонструючи зневагу. Навіть якщо на світі більше не залишилося несправедливості, яку слід зневажати, вони мали вроджену потребу щось зневажати. Будь-що.

Я б, напевне, міг знайти шляхи це вилікувати — але не маю бажання нав’язувати людству фальшиву утопію. Мій світ був не «новим прекрасним світом», а радше світом, у якому панують мудрість, сумління та співчуття. Я вирішив, що коли зневага — це нормальний прояв людської пристрасті й туги, то я залишу для неї місце.

Отак я запровадив термін «лихочинець» і соціальну стигму, яка його супроводжує. Ті, хто випадково послизнеться й набуде статусу лихочинця, досить швидко та просто можуть повернути собі добре ім’я, а от ті, хто сам обрав сумнівне існування, з гордістю носять цей титул. Вони знаходять визнання, відчуваючи підозри людства. Вони насолоджуються ілюзією перебування поза людством, плекаючи своє невдоволення. З мого боку було б жорстоко їм у цьому відмовляти.

Лихочинець! Для Ґрейсона це слово було наче хрящик у роті. Він не міг його виплюнути, але й проковтнути також не міг. Міг лише продовжувати його жувати, сподіваючись, що воно якимось чином подрібниться до чогось, що може перетравитися.

Лихочинці крали, але ніколи не тікали з місця злочину. Вони погрожували людям, але ніколи не втілювали своїх погроз у життя. Вони невпинно лаялися і демонстрували негативні риси характеру, наче маску, — але це й усе, дим без вогню. Шторм завжди перешкоджав їм здійснити щось справді лихе — у нього це так майстерно виходило, що лихочинці вже давно навіть не намагалися вдаватися до чогось серйознішого, ніж дрібні злочини, позерство і нарікання.

Оскільки лихочинцям було недозволено прямо говорити зі Штормом, в управлінні взаємодії існувало ціле бюро для роботи з ними. Вони завжди були на випробному терміні й регулярно зустрічалися зі своїми інспекторами. Тим, хто перетнув межу, навіть призначали власного миротворця, який щогодини їх перевіряв. Враховуючи, скільки лихочинців взяло шлюб зі своїми миротворцями, знову ставши корисними громадянами, це була успішна програма.

Ґрейсон не міг уявити себе між отаких людей. Він ніколи нічого не крав. У школах були дітлахи, які вдавали лихочинців, але це завжди було несерйозно — просто діти так поводилися, а потім це переростали.

Ґрейсонові вкололи дозу його нового життя ще до того, як він дістався додому. Публікар, у якому він їхав, оголосив йому сувору догану ще на території академії німба.

— Прошу мати на увазі, — говорило авто, — що будь-яка спроба вандалізму призведе до негайного припинення вашої подорожі й висадки на узбіччі.

Ґрейсон уявив, як його викидає в небо з крісла-катапульти. Він би й посміявся з цієї думки, якби якась частинка в його свідомості не вірила, що таке справді може трапитися.

— Не хвилюйся, — відповів він автівці. — Мене вже сьогодні раз вигнали, і цього достатньо.

— Ну, гаразд. Тоді прошу повідомити місце призначення без вживання лайки, якщо ваша ласка.

На шляху додому він зупинився біля крамниці, згадавши, що в холодильнику вже два місяці не було їжі. В черзі до каси його підозріло оглядав касир, наче Ґрейсон збирався привласнити пачку жуйок. Йому навіть люди в черзі здавалися непривітними. Відчувалася аура упередження.

«І чому люди таке обирають?» — подумалося йому.

Однак люди таки обирали. У нього був кузен, який з власної волі став лихочинцем.

— Відчуваєш свободу, коли ні про кого і ні про що не турбуєшся, — розповідав Ґрейсонові кузен. Іронія в тому, що йому хірургічно імплантували в зап’ястки сталеві ланцюги — це був один з останніх трендів у модифікації тіла серед лихочинців. От тобі й свобода.

І до нього ставилися інакше не лише незнайомці.

Діставшись додому і розпакувавши кілька речей, які брав до академії, Ґрейсон сів і написав повідомлення кільком друзям, аби розповісти їм, що він повернувся додому і все пішло не так, як він сподівався. У Ґрейсона ніколи не було глибоких дружніх стосунків. Він ніколи нікому не відкривав душу і не аналізував своїх найглибших слабинок. Бо, зрештою, в нього для цього був Шторм. Тобто тепер у нього не було нікого. Його друзі були, в найкращому разі, ненадійні. Вигідні товариші.

Йому ніхто не відповів, і Ґрейсона здивувало, як просто злітає наліт показного. Зрештою він кільком з них зателефонував. У більшості ввімкнувся автовідповідач. Ті, хто таки взяв слухавку, безперечно, зробили це випадково, не усвідомлюючи, що телефонує саме він. На їхніх екранах висвітилося, що він став лихочинцем, тож вони швиденько і якомога люб’язніше урвали розмову. Хоча ніхто не опустився до того, щоб його заблокувати, він сумнівався, що вони знову захочуть хоч якось із ним спілкуватися. Принаймні поки з його профілю не приберуть велику червону літеру «Л».

Проте йому почали писати незнайомці.

«Чуваче, — написала одна дівчина, — вітаю в зграї! Давай нап’ємося та щось розтрощимо». На фото в неї була налисо поголена голова і татуювання прутня на щоці.

Ґрейсон згорнув ноутбук і жбурнув його в стіну.

— І як вам така троща? — запитав він у порожньої кімнати. В цьому ідеальному світі, можливо, й вистачало місця для всіх, але місце Ґрейсона було не в тому ж усесвіті, що й дівчини з татуюванням прутня.

Він підняв комп’ютер, який тріснув, але й досі функціонував. Ґрейсонові вже, напевне, надіслали новий за допомогою дрона — хіба, може, лихочинцям автоматично не надсилають заміну зламаній техніці.

Він знову зайшов у інтернет, видалив усі вхідні повідомлення, бо вони були від інших лихочинців, які вітали його в команді, а тоді відчайдушно написав Шторму.

«Як ти міг так зі мною вчинити?»

Йому негайно прийшла відповідь. Там було написано: «ЗАБОРОНЕНО ДОСТУП ДО СВІДОМОСТІ ШТОРМУ».

Він гадав, що цей день просто не може погіршитися ще більше. А тоді в нього на порозі з’явилися представники Цитаделі женців.

Жниці Кюрі й Анастасія не забронювали номер у готелі «Луїсвіль Ґранд Мерика». Вони просто підійшли до стійки реєстрації й отримали кімнату. Так було завжди; женці ніколи нічого не бронюють, не купують квитків і не записуються на прийом. У готелях їм зазвичай дають найкращі вільні номери, а якщо все зайнято, то кімната магічним чином з’являється в реєстрі. Жницю Кюрі найкраще не цікавило. Вона попросила найскромніший двокімнатний номер.

— Як довго ви в нас гостюватимете? — запитав клерк. Він, ще відколи вони підійшли, поводився нервово й метушливо. Зараз він постійно переводив погляд з однієї на іншу, наче якщо хоч на мить відвернеться, це може мати летальні наслідки.

— Ми залишимося, доки не вирішимо поїхати, — сказала йому жниця Кюрі, беручи ключа. Коли вони йшли геть, Сітра йому всміхнулася, щоб чоловік трохи заспокоївся.

Вони відмовилися від послуг портьє і самі понесли свої валізи. Щойно поклавши їх у номері, жниця Кюрі була готова йти.

— Незважаючи на наші особисті турботи, у нас є обов’язок. Має померти двоє людей, — сказала вона Сітрі. — Ти зі мною сьогодні збиратимеш.

Сітра захоплювалася тим, як Марі вже встигла забути про замах і повернулася у свій звичний життєвий ритм.

— Насправді, — мовила Сітра, — я маю закінчити збирання з минулого місяця.

Жниця Кюрі зітхнула.

— Твій метод додає тобі так багато роботи. Це далеко?

— Лише година потягом. Я повернуся, перш ніж стемніє.

Споглядаючи свою молодшу напарницю, жниця Кюрі погладжувала косу.

— Якщо бажаєш, я можу до тебе приєднатися, — запропонувала вона. — Я й там можу без проблем збирати.

— Все буде гаразд, Марі. Рухома ціль, правильно?

Якусь мить вона гадала, що жниця Кюрі наполягатиме на поїздці, але та зрештою не стала наполягати.

— Гаразд. Просто май голову на плечах, і якщо помітиш щось бодай приблизно підозріле, одразу мені повідом.

Сітра була певна, що єдина була зараз підозрілою, бо збрехала про те, куди збиралася.