Нил Шустерман – Шторм (страница 62)

— Хочу, щоб ти знав: щойно ти знову з’явився, я заховав Есмі та її маму там, де ти ніколи їх не знайдеш, тож якщо плануєш їх проти мене використати, не спрацює.

— А, так, Есмі, — відреагував Ґоддард, наче вперше за довгий час про неї згадав. — Як твоя люба донька? Гадаю, росте як бур’ян. Чи, точніше, як кущ. Я справді за нею сумую!

— Чому ти тут? — запитав Ксенократ, роздратований присутністю Ґоддарда, і палючим сонячним промінням, яке продовжувало його сліпити, і кондиціонером, що не міг налаштуватися на стійку температуру.

— Лише щоб мені теж приділили рівну кількість часу, ваше високопреосвященство, — сказав Ґоддард. — Я знаю, що сьогодні вранці ви зустрічалися зі жницею Кюрі. Могло здатися необ’єктивним, якби ви зустрілися лише з нею.

— Це здалося б необ’єктивним, бо так і є. Я не схвалюю ні твоїх ідей, ні твоїх дій, Ґоддарде. Я більше не триматиму це в таємниці.

— Однак ви взяли самовідвід у завтрашньому слуханні.

Ксенократ зітхнув.

— Бо верховний клинок мене про це попросила. Запитаю знову: чому ти тут?

І Ґоддард знову почав ходити околяса.

— Я прийшов з візитом і перепросити за свої минулі нерозсудливі вчинки, щоб ми могли почати з чистої сторінки. Як бачите, — він блаженним жестом розкинув руки долонями догори, щоб привернути увагу до його нового тіла, — я — нова людина. І якщо стану верховним клинком Мідмерики, то для нас обох важливо мати добрі стосунки.

Ґоддард став біля великого вигнутого вікна, так само як хвильку тому Ксенократ, і задивився вниз на краєвид, наче все це може колись стати його.

— Я хочу знати, в якому напрямку віють вітри в раді, — сказав він.

— Хіба ти не знаєш? — глузливо мовив Ксенократ. — На цих широтах немає ніяких вітрів.

Ґоддард його проігнорував.

— Мені відомо, що верховний клинок Кало й великий згубник Кромвель не підтримують ідеалів женців нового ладу, а великі згубники Хідейосі й Амундсен — навпаки…

— Якщо тобі вже це відомо, то навіщо питати мене?

— Бо великі згубники Нзінґа й Маккіллоп не висловили з цього приводу своїх поглядів. Я сподіваюся, що ви можете до них звернутися.

— І чому я маю це зробити?

— Бо, незважаючи на вашу корисливу натуру, я знаю, що в серці ви справді високоповажний жнець. І ваш обов’язок як високоповажної людини — служити правосуддю, — він підійшов на крок ближче. — Ми обоє знаємо, що це слухання взагалі несправедливе. Я вірю, що завдяки своїм разючим дипломатичним навичкам ви зможете переконати раду забути про свої світоглядні розбіжності та прийняти чесне і справедливе рішення.

— А дозволити тобі стати верховним клинком після річної відсутності й лише з сімома відсотками колишнього тіла — це чесно та справедливо?

— Я цього не прошу — я лише прошу, щоб мене не дискваліфікували, перш ніж оголосять результати голосування. Нехай стане відома думка Мідмериканської цитаделі женців. Нехай рішення вступить у силу. Хай яке воно буде.

Ксенократ підозрював, що Ґоддард міг бути настільки великодушним, тільки якщо звідкись знав, що переміг на виборах.

— Оце і все? — запитав Ксенократ. — Це все, що ти хотів сказати?

— Взагалі-то ні, — мовив Ґоддард і нарешті дійшов до справжньої причини своєї появи. Замість слів він заліз у внутрішню кишеню мантії і витягнув іншу мантію, згорнуту наче подарунок і обв’язану стрічкою з бантом. Він жбурнув її Ксенократові. Вона була чорна. Мантія женця Люцифера.

— Ти… його впіймав?

— Я не лише його впіймав, а й привіз на Ендуру, щоб він постав перед судом.

Ксенократ міцно стиснув мантію. Він сказав Рованові, що йому байдуже, чи того зловлять. Це була правда: коли Ксенократ дізнався, що ось-ось стане великим згубником, то затримання Рована видавалося неважливою справою, яку краще залишити наступникові. Але тепер Рован був у Ґоддарда в руках, і це повністю змінювало рахунок на табло.

— Я планую завтра поставити його перед радою як жест доброї волі, — сказав Ґоддард. — Сподіваюся, він дозволить вам вбитися в пір’я, а не стане більмом на оці.

Ксенократові не сподобалося почуте.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, з одного боку, я можу сказати раді, що зміг його спіймати завдяки вашим зусиллям. Що працював відповідно до ваших настанов, — він зупинився, щоб поводити пальцем по прес-пап’є на столі, й воно захиталося. — Або можу вказати на очевидну некомпетентність вашого розслідування… Але чи була це справді некомпетентність? Зрештою, женця Костянтина вважають найкращим слідчим у всіх Мериках… а той факт, що Рован Даміш навідався до вас у вашій улюбленій лазні, вказує на те, що ви були щонайменше змовниками, а можливо, й друзями. Якщо людям стане відомо про ту зустріч, вони можуть, зокрема, вирішити, що ви з самого початку стояли за його злочинами.

Ксенократ глибоко вдихнув. Його наче вдарили в живіт. Він уже бачив пензля в руках у Ґоддарда, і той готувався перекреслити його широкою смугою. Неважливо, що ту зустріч підлаштував Даміш, а Ксенократ узагалі нічого поганого не зробив. Це не мало значення. Цього натяку було достатньо, щоб насадити його на рожен.

— Вимітайся! — заволав Ксенократ. — Вимітайся, поки я не викинув тебе з вікна!

— О, прошу, зробіть це! — веселився Ксенократ. — Моє нове тіло обожнює гарне ляпання!

А коли Ксенократ нічого не зробив, Ґоддард розреготався. І не жорстоко чи холодно, а сердечно. Приязно. Він схопив Ксенократа за плече і ніжно потрусив, наче вони були найкращими товаришами.

— Немає потреби турбуватися, старий друже, — сказав він. — Хай що завтра трапиться, я не висуватиму жодних звинувачень і нікому не розповім, що Рован з вами зустрічався. Ба більше, я з обачності вже зібрав бармена з лазні, який поширював чутки. Будьте певні, ваша таємниця зі мною в безпеці, незважаючи на те, чи переможу я під час слухання, чи ні, — бо попри те, що ви можете думати, я теж благородна людина.

І Ґоддард неквапливо пішов геть. Точніше, вийшов з пихатим виглядом — то, безперечно, була м’язова пам’ять молодика, чиє тіло він тепер носив.

І Ксенократ усвідомив, що Ґоддард не брехав. Він стримає свою обіцянку. Він не заплямує репутації Ксенократа і не розповість раді, як він тієї ночі відпустив Рована Даміша. Ґоддард приходив сюди не для того, щоб шантажувати Ксенократа — він мав на меті просто дати йому знати, що може…

…А це означало, що навіть тут, на верхівці Цитаделі женців, на вершині світу, Ксенократ був лише жуком, якого Ґоддард обережно стискав своїми краденими пальцями.

Жінка, яка влаштувала жницям Кюрі й Анастасії персональну екскурсію найцікавішими місцями острова, жила на Ендурі понад вісімдесят років і пишалася тим, що ніколи не полишала плавучого острова.

— Якщо знайшов рай, то навіщо кудись їхати? — сказала вона їм.

Було важко не відчути благоговіння від побачених Анастасією речей. Розкішні сади на терасованих пагорбах, що радше нагадували природний пейзаж; повітряні доріжки, що з’єднували численні вежі, а також скляні морські доріжки, що поєднували будівлі в нижній частині острова — кожна була запрограмована так, щоб навколо юрбилися морські істоти.

В музеї Цитаделі женців була зала Терплячого Серця, про яку Анастасія чула, але донедавна не вірила в її існування. У скляному циліндрі плавало серце, приєднане до біологічно сполучених електродів. Воно стабільно билося, а звук у кімнаті підсилювали, щоб кожен міг це почути.

— Можна сказати, що Ендура жива, бо в неї є серце, — сказала екскурсовод. — Це серце — то найдавніший на Землі живий людський орган. Воно почало битися в часи смертності, на початку двадцять першого сторіччя, як частина найперших експериментів зі створення безсмертя, і більше не спинялося.

— Чиє це серце? — поцікавилася Анастасія.

Екскурсовода це збило з пантелику, наче її ніколи цього не питали.

— Не знаю, — мовила вона. — Певно, якогось піддослідного суб’єкта. В еру смертності панували варварські порядки. На початку двадцять першого століття було важко перетнути вулицю, щоб тебе не викрали для проведення експериментів.

Але для Анастасії найкращим моментом екскурсії став візит до сховища реліквій і майбуть. Це місце було закрите для загалу — і навіть женці, щоб його побачити, повинні були отримати спеціальний дозвіл верховного клинка чи великого згубника — а вони зі жницею Кюрі мали дозвіл.

Це була суцільна сталева кубічна камера, наче коробка з кубиками, за допомогою магніту підвішена в повітрі всередині більшого куба, і до неї вів вузький висувний міст.

— Центральну камеру спроєктували схожою на банківське сховище ери смертності, — розповіла їм екскурсовод. — Тут з усіх боків фут цільної сталі. Лише двері важать майже дві тонни.

Поки вони йшли мостом до внутрішнього сховища, екскурсовод нагадала їм, що тут було заборонено робити фото.

— В Цитаделі женців до цього ставляться суворо. За межами сховища це місце має існувати лише в пам’яті.

Внутрішня камера сягала двадцятьох футів завдовжки; з одного боку там встановили ряд золотих манекенів, одягнутих у старі мантії женців. Один був у різнокольоровому шовку, інший — у кобальтово-синьому атласі, ще один — у прозорому срібному мереживі, — всього їх було тринадцять. Анастасія аж зойкнула. Вона не могла втриматися, бо впізнала їх з уроків історії.

— Невже це мантії женців-засновників?

Екскурсовод усміхнулася і пройшла біля манекенів, показуючи на кожен по черзі.