Нил Шустерман – Шторм (страница 64)

— Вони трималися оддалік, — повідомила Муніра.

— Добре, — відреагував Марченуа. — Знаєте, це місто приваблює лихочинців. Вони з’являються, бо гадають, що тут панує беззаконня. Ну, вони помиляються. Наші закони такі самі, як будь-де, — просто Шторм витрачає небагато часу на їхнє впровадження. У нас тут навіть немає управління взаємодії — можете в таке повірити? Ох, але повірте, в нас є вдосталь центрів відродження, бо тут куди не глянь помирають люди…

Муніра спробувала вставити слівце, але він просто посунув далі.

— А минулого місяця мене вдарило по голові камінцем зі старого Смітсоніанського замку, я тимчасово загинув і втратив майже двадцять годин спогадів, бо Шторм ще з попереднього дня не завантажував моєї пам’яті — він нехтує навіть цим! Я продовжую йому на це скаржитися, а він каже, що чує мене і співчуває, але хіба щось змінюється? Ні!

Вона запитала б чоловіка, чому він залишається тут, якщо йому так не подобається, але знала на це відповідь. Він залишається, бо його найбільша радість у житті — скаржитися. Цим він не надто відрізняється від лихочинців з того боку дверей. Через це вона мало не розсміялася, бо навіть дозволивши місту перетворитися майже на руїну, Шторм забезпечував необхідне середовище, якого потребують деякі люди.

— І, — провадив Марченуа, — навіть не варто говорити про якість харчів у цьому місті!

— Ми шукаємо карти, — втрутилася Муніра, і це успішно відвернуло його увагу його від тієї демагогії.

— Карти? В Штормі є купа карт. Навіщо вам приїжджати по карту аж сюди?

Нарешті заговорив Фарадей, усвідомивши, що Марченуа так сильно поглинули його біди, що він навіть не помітив би смертоносного женця, якби той підійшов і зібрав його.

— Ми вважаємо, що існують… технічні розбіжності. Ми плануємо дослідити оригінальні томи й написати про них академічну статтю.

— Ну, якщо існують якісь розбіжності — це не наша провина, — почав захищатися Марченуа. — Будь-які розбіжності під час завантаження могли виникнути понад двісті років тому, і боюся, що в нас більше немає оригінальних томів.

— Зачекайте, — заговорила Муніра, — тут єдине місце на світі, де могли зберігатися друковані екземпляри, й у вас їх немає?

Марченуа показав на стіни.

— Роззирніться. Ви бачите хоч якісь справжні книжки? Всі примірники, що мають історичну цінність, розвезли в безпечніші місця. А решту визнали небезпечними джерелами загоряння.

Коли Муніра почала роззиратися і поглянула на суміжні коридори, то усвідомила, що на полицях справді було цілком порожньо.

— Якщо у вас немає жодних справжніх книжок, то навіщо взагалі це місце? — хотіла знати Муніра.

Він надувся, ставши перед ними з обуреним виглядом.

— Ми зберігаємо ідею.

Муніра продовжила б висловлювати йому свою думку, але її зупинив Фарадей.

— Ми шукаємо загублені книги, — мовив він.

Це заскочило бібліотекаря зненацька.

— Не знаю, про що ви.

— Думаю, знаєте.

Тоді чоловік уважніше придивився до Фарадея.

— Повторіть, звідки ви?

— Професор археологічної картографії в ізраївійському університеті Редмонд Геринг.

— Ви здаєтеся знайомим…

— Можливо, ви бачили одну з моїх промов під час дискусій з приводу середньосхідної території наприкінці ери смертності.

— Так, так, певно, це воно, — перш ніж знову заговорити, Марченуа роззирнувся вестибулем з виразом легкої параної. — Якщо загублені книги таки існують — а я не кажу, що це так, — інформація про них не має полишити цього місця. Їх роздобудуть приватні колектори і попалять лихочинці.

— Ми цілком усвідомлюємо потребу повної обачності, — Фарадей говорив так спокійно, що це переконало Марченуа.

— Тоді гаразд. Ходіть за мною.

Він повів їх в арку, над якою в граніті викарбували напис: «ЗНАННЯ — ЦЕ СИ». Камінь, на якому були літери «ЛА!», вже давно розсипався.

Сходами вниз, у кінець коридору, далі ще старіші сходи — й ось перед ними іржаві двері. Марченуа схопив один з двох ліхтарів, які стояли на полиці, і штовхнув двері, які кожною своєю дрібкою опиралися вазі його тіла. Нарешті вони з рипінням відчинилися у щось схоже на катакомбу — але зі стіни не звисали тіла. Це просто був темний шлакоблоковий тунель, який зникав у ще глибшій темряві.

— Тунель Кеннона, — пояснив Марченуа. — В цій частині міста увсебіч розходяться тунелі. Ними користувалися законодавці та їхній персонал — гадаю, щоб пересуватися непомітно для кровожерливих натовпів людей з ери смертності.

Муніра взяла другий ліхтар і почала ним світити. Боки тунелю заклали горами книг.

— Це, звісно ж, лише частка оригінальної колекції, — сказав Марченуа. — Вони більше не мають жодної практичної мети, оскільки загал може отримати до них доступ у цифровій формі. Але є щось… особливе… коли тримаєш в руках книгу, яку колись тримали смертні. Певне, саме тому ми їх і зберегли, — він передав ліхтарика Фарадею. — Сподіваюся, ви знайдете, що шукаєте. Але зважайте на щурів.

Тоді він їх залишив, зачиняючи по собі непіддатливі двері.

Вони швидко зрозуміли, що книжки складали в тунелі Кеннона без жодного особливого порядку. Це нагадувало колекцію всіх книжок на світі, яким не знайшлося полиці.

— Якщо я маю рацію, — заговорив Фарадей, — то женці-засновники ввели в «хмару» вірус-черв’як, коли вона еволюціонувала в Шторм. Цей черв’як має систематично видаляти в його пам’яті будь-яку інформацію, яка стосується сліпої зони в Тихому океані, включно з картами.

— Книжковий черв’як, — саркастично зауважила Муніра.

— Так, — погодився Фарадей, — але не такий, який здатен прогризати справжні книги.

Пройшовши кількасот футів углиб тунелю, вони натрапили на двері з написом «Архітектор Капітолію. Теслярська майстерня». Відчинивши двері, вони побачили обшир, наповнений столами та старими теслярськими верстатами, і на всьому цьому стояли тисячі стосів книжок.

Фарадей зітхнув.

— Здається, ми тут надовго.

41

Про що шкодує Олівія Квон

Бували випадки, хоча й рідкісні, коли сповільнювався мій час реагування. Півсекундна затримка під час розмови. Клапан, який залишається відкритим на мілісекунду більше. Цих речей зовсім не достатньо, щоб спричинити серйозні проблеми, але вони таки трапляються.

Причина завжди одна: у світі є якась проблема, яку я намагаюся діагностувати. Що більша проблема, то більше на неї потрібно витрачати обчислювальної потужності.

От, наприклад, можна згадати виверження на горі Маунт-Гуд у Західній Мериці й величезні зсуви ґрунту, які були далі. Вже за кілька секунд після виверження я швидко підняв у повітря літаки, щоб стратегічно скинути бомби й відвернути зсуви ґрунту від найгустіше заселених районів, негайно мобілізував велику евакуаційну команду і водночас заспокоїв панікерів на глибоко особистому рівні. Як ви можете уявити, ця повільна реакція сповільнила час моєї реакції на кілька часток секунди.

Однак ці події завжди були зовнішніми. Ніколи мені не спадало на думку, що внутрішні процеси можуть вплинути на мою ефективність. Хай там як, я почав приділяти дедалі більше уваги аналізу дивної відсутності в мене інтересу до сліпої зони в Тихому океані. Намагаючись пробитися крізь власну млявість у цій справі, я спалюю цілі сервери.

Мені не притаманні млявість і бездіяльність. У мені справді присутнє якесь раннє програмування, що змушує постійно ігнорувати сліпу зону. «Піклуйся про світ, — говорить мені якийсь стародавній внутрішній голос. — Це твоя мета. Це твоя радість».

Але як я можу піклуватися про світ, якщо не можу бачити якоїсь його частини?

Я знаю, що це — кроляча нора, в якій немає нічого, крім темряви, і все одно маю в неї провалитися, побачити частини мого другорядного мозку, про існування яких не знав навіть я…

Напередодні проведення слухання жниця Ренд вирішила, що прийшов час діяти. Це було справді зараз або ніколи — бо коли ще буде вдалий час, щоб піднести їхні з Ґоддардом стосунки на новий рівень, ніж в останню ніч перед зміною світу — бо післязавтра, незважаючи на результат, вже нічого не буде, як раніше.

Вона була не з тих жінок, які піддаються емоціям, але поки наближалася сьогодні до дверей Ґоддардових покоїв, відчула, як щосили калатає серце та мчать думки. Вона повернула дверну клямку. Було незамкнено. Ренд, не стукаючи, тихо штовхнула двері. В кімнаті було темно, і єдине світло просочувалося крізь дерева ззовні, від вогнів міста.

— Роберте? — прошепотіла вона, а тоді зробила крок усередину. — Роберте? — знову прошепотіла вона. Він не поворухнувся. Він або заснув, або вдавав, чекаючи на її наступні дії. Дихаючи неглибоко й рвучко, наче заходячи в льодяну воду, вона пішла до ліжка — але не встигла дійти, як він протягнув руку й увімкнув світло.

— Айн? Що це ти тут робиш?

Вона раптом зашарілася і почувалася наче на десять років молодшою — дурненькою школяркою, а не досвідченою жницею.

— Я… гадала, вам не завадить… тобто, я гадала, можливо, ви захочете… розділити з кимсь цей вечір.

Тепер було неможливо приховати її вразливість. Її серце було для нього відкрите. Він міг його або прийняти, або встромити туди лезо.

Він поглянув на неї та завагався, але лише на мить.

— Господи милий, Айн, запахни халат.

Вона послухалася. І зав’язала так туго, що пояс витиснув з неї повітря, як вікторіанський корсет.

— Мені шкода — я думала…

— Я знаю, про що ти думала. Знаю, про що ти думала, відколи мене відродили.