Нил Шустерман – Шторм (страница 63)
— Да Вінчі, Ганді, Сафо, Кінґ, Лао-цзи, Леннон, Клеопатра, Повгатан, Джефферсон, Ґершвін, Єлизавета, Конфуцій і, звісно, верховний клинок Прометей! Тут збережені всі мантії засновників!
Анастасія задоволено помітила, що всі жінки-засновниці обирали лише ім’я, точно як вона.
Експозиція мантій засновників вразила навіть жницю Кюрі.
— Коли перебуваєш у присутності такої величі, справді перехоплює подих!
Анастасію так зачарували мантії засновників, аж вона не одразу помітила, щó простягалося уздовж інших трьох стін сховища.
Діаманти! Ряд за рядом. Світло, заломлюючись у коштовностях, змушувало кімнату виблискувати всіма кольорами спектру. Ці коштовні камінці прикрашають персні женців. Усі вони були ідентичного розміру й форми й у всіх було темне осердя.
— Камінці створили женці-засновники, і зберігаються вони тут, — повідала їй екскурсовод. — Ніхто не знає, як їх зробили, — в Цитаделі женців втратили цю технологію. Але не варто турбуватися — тут достатньо камінців, щоб нагородити майже чотириста тисяч женців.
«Як, — подумалося Сітрі, — може з’явитися потреба мати чотириста тисяч женців?»
— А хтось знає, чому в них саме такий вигляд? — запитала вона.
— Я певна, що це знали засновники, — уникаючи прямої відповіді, сказала екскурсовод. Тоді вона спробувала вразити їх фактами про замковий механізм сховища.
Наприкінці дня вони пішли до оперного театру Ендури, на вечірній спектакль Верді «Аїда». Там ніхто не намагався їх знищити, а поруч не сиділи улесливі сусіди. Насправді багато присутніх було женцями на відпочинку, тому вийти чи зайти у свій ряд вимагало неабияких зусиль, враховуючи об’єм усіх тих жнецьких мантій.
Музика була насичена й нарочито емоційна. Анастасія одразу пригадала єдину іншу оперу, на яку ходила, — і то теж була опера Верді. Того вечора вона вперше зустріла Рована. Їх звів разом жнець Фарадей. Вона взагалі не здогадувалася, що він попросить її стати його ученицею, а Рован знав — чи принаймні підозрював.
За подіями опери стежити було просто: заборонене кохання між єгипетським військовим командувачем і ворожою королевою, котре призвело до вічного поховання їх обох. Так багато історій ери смертності закінчувалося остаточністю смерті. Неначе люди були нескінченно одержимі обмеженістю свого життя. Ну, принаймні грала приємна музика.
— Ти готова до завтра? — запитала Марі, поки вони спускалися великими сходами театру після закінчення вистави.
— Я готова викласти суть нашої справи, — мовила Анастасія, покладаючись на той факт, що справа стосувалася не лише її, а їх обох. — Хоча не певна, що готова до можливого результату.
— Якщо ми програємо під час слухання, я все одно можу отримати достатньо голосів, щоб стати верховним клинком.
— Гадаю ми дізнаємося про це доволі швидко.
— В будь-кому разі, — мовила Марі, — це неймовірна перспектива. Я ніколи не бажала стати верховним клинком Мідмерики. Ну, хіба замолоду — в ті часи, коли я розмахувала своїм лезом, щоб знищити роздуті еґо можних і могутніх. Але відтоді — ні.
— Коли жнець Фарадей обрав нас із Рованом своїми учнями, то сказав, що небажання виконувати цю роботу — це перший крок до того, щоб на неї заслуговувати.
— Ми навічно пронизані власною мудрістю, — сумно всміхнулася їй Марі. А тоді її усмішка зникла. — Ти ж усвідомлюєш, якщо я стану верховним клинком, то заради інтересів Цитаделі женців муситиму вполювати його й віддати в руки правосуддя.
І хоча це боліло Анастасії більше, ніж вона могла висловити, але вона кивнула з мужньою покірністю.
— Якщо це
— Ми приймаємо непрості рішення — а вони й не мають бути простими.
Анастасія глянула на океан — вода вигравала аж до самого обрію. Вона ще ніколи не почувалася так далеко від себе, як тут. Вона ще ніколи не почувалася так далеко від Рована. Це було так далеко, що вона не могла навіть полічити відстань між ними.
Можливо, тому, що між ними не було ніякої відстані.
Неподалік оперного театру, в домі відпочинку женця Брамса, Рована тримали в умебльованому підвалі з глибоководним краєвидом.
— Це набагато краще ставлення, ніж ти заслуговуєш, — сказав йому Ґоддард, коли вони прибули того ранку. — Завтра я передам тебе великим згубникам і, отримавши їхній дозвіл, зберу тебе з тією ж брутальністю, з якою ти відрубав мені голову.
— На Ендурі заборонено збирати, — нагадав йому Рован.
— Я певен, що для тебе зроблять виняток.
Коли Ґоддард пішов і Рована замкнули, хлопець сів складати фінальний звіт свого життя.
У нього було звичайне дитинство, пронизане моментами навмисної посередності, намаганням не вирізнятися. Він був чудовим другом. Він гадав, що завжди старався чинити правильно, навіть якщо правильні речі були безглузді — і, здається, в більшості випадків так і було, інакше він би не потрапив у теперішню халепу.
Рован не був готовий полишати цей світ, але після стількох тимчасових смертей за останні кілька місяців він більше не боявся того, що може принести вічність. Він таки хотів прожити достатньо довго, щоб побачити, як Ґоддарда знищать назавжди, але якщо такого не трапиться, він згоден припинити існування просто зараз. Так йому не доведеться спостерігати, як світ стане жертвою викривлених філософських ідей Ґоддарда. Але більше не бачити Сітри… це буде значно важче.
Однак він її таки побачить. Вона буде тут під час проведення слухання. Він її побачить, а вона муситиме дивитися, як Ґоддард його збирає — бо Ґоддард, безперечно, планує змусити її на це дивитися. Залишити їй рубці. Знищити її. Але вона не буде знищена. Високоповажна жниця Анастасія значно сильніша, ніж гадає Ґоддард. Це лише зміцнить її рішучість.
Рован вирішив широко всміхатися й підморгувати їй під час свого збирання, наче кажучи: «Ґоддард може мене прикінчити, але не може мені нашкодити». І це буде останній спогад, з яким він її залишить. Спокійна повсякденна зневага.
Не дозволити Ґоддардові насолодитися жахом Рована — майже така сама насолода, як вижити.
40
Знання — це си…
Коли я почав керувати Землею та створив мирний усесвітній уряд, то мав прийняти деякі складні рішення. Заради колективного психологічного здоров’я людства я вирішив вилучити з переліку вагомих туристичних місць традиційні урядові райони.
Такі як мериканський округ Колумбія.
Я не знищив те, колись видатне, місто, бо це буде мерзенним і безсердечним учинком. Натомість, завдяки політиці м’якої неповаги, я просто дозволив, щоб його значущість послабилася сама собою.
Історично склалося, що полишені руїни знищених цивілізацій, які розчинялися в ландшафті, віднаходили після тисяч років — і вони ставали майже міфічними. Але що трапляється з інституціями та храмами цивілізації, яких не нищать, а які трансформуються, переходячи межі власної ганьби? Якщо еволюція проходить успішно, ті будівлі й ті застарілі ідеї, за які вони боролися, мають утратити свою силу.
Отож я байдуже ставився до Вашингтона, Москви, Пекіна й усіх інших місць, які були потужними символами уряду ери смертності — наче вони вже нічого не важили для світу. Так, я й досі за ними спостерігаю, можу допомогти всім і кожному, хто потребує мене в тих місцях, але я лише підтримую там життя.
Будьте певні, що так необов’язково буде завжди. В мене є детальні плани й фото того, якими були ці шановані місця до свого занепаду. За моїм графіком цілковита реставрація розпочнеться за сімдесят три роки, бо, як я визначив, після цього періоду їхня історична важливість переважить в очах людства символічну.
А доти музеї перенесли, дороги й інфраструктура не функціонують, парки й зелені зони перейшли в розряд дикої природи.
Все це має донести простий факт, що людський уряд — диктатура, монархія чи уряд людей, яким керують люди для людей, — має зникнути з Землі.
Доки жниці Анастасія та Кюрі цілий день досліджували Ендуру, за дві тисячі кілометрів на північний захід Муніра та жнець Фарадей перейшли зрешечену ямами й зарослу бур’янами вулицю, щоб дійти до будівлі бібліотеки, яка колись була найбагатшою і найбільш усеосяжною на світі. Будівля повільно розсипалася, а волонтери, які за нею доглядали, не встигали її ремонтувати. Всі тридцять вісім мільйонів томів відсканували у Шторм ще понад двісті років тому, коли «хмара» тільки ще росла і мала мінімальну свідомість. Коли система перетворилася на Шторм, усі матеріали Бібліотеки Конгресу вже перебували в його пам’яті. Але оскільки ті скани завантажували люди, іноді закрадалися людської помилки… а траплялися і людські маніпуляції.
Як і в Александрійській бібліотеці, тут був грандіозний вестибуль, де їх зустрів Парвін Марченуа — діючий і, можливо, останній бібліотекар Конгресу.
Фарадей дозволив Мунірі говорити, а сам стояв осторонь — раптом його не впізнають. Тут його не дуже знали, але Марченуа міг виявитися більш світським, ніж типовий житель Східної Мерики.
— Вітаю, — мовила Муніра. — Дякую, що знайшли час для зустрічі, пане Марченуа. Я — Муніра Атруші, а це професор Геринг з ізраївійського університету.
— Вітаю, — сказав Марченуа, замикаючи величезні двері позаду них на два замки. — Перепрошую за стан речей. З дірявим дахом і нальотами вуличних лихочинців ми вже на та бібліотека, що раніше. Ніхто з них не турбував вас на шляху сюди? Я про лихочинців.