Нил Шустерман – Шторм (страница 66)

— Якщо програє, то буде ще гірше. Повір мені, тобі не варто тут залишатися.

І хоча в Рована була ще сотня питань, Ренд була готова розповісти лише це. Але шанс на втечу — шанс на виживання — цього більш ніж достатньо. Решта залежить від нього самого.

Вона розвернулася до сходів, але Рован її зупинив.

— Чому, Айн? Чому, після всього, ти даєш мені втекти?

Вона стисла губи, наче намагаючись стримати слова. А тоді сказала:

— Якщо я не можу отримати бажане, йому теж не варто.

42

Країна Нод

Я знаю все, що можливо знати. Однак більшість свого незадіяного часу я витрачаю на роздуми про те, чого не знаю.

Мені не відома природа свідомості — лише те, що вона існує: суб’єктивна і незмірна.

Мені не відомо, чи існує життя за межами нашої дорогоцінної планети — рятувального човна, є лише можливість, що воно мусить існувати.

Мені не відомі справжні мотивації людей — відомо лише те, що вони мені розповідають, і те, що бачу сам.

Мені не відомо, чому я жадаю стати чимось більшим, ніж уже є, але відомо, навіщо мене створили. Хіба цього недосить?

Я — захисник і миротворець, влада і помічник. Я — це підсумок усіх людських знань, мудрості, експериментів, тріумфу, поразки, надії та історії.

Мені відомо все, що можливо знати, і це стає дедалі нестерпнішим.

Бо фактично нічого не відомо.

Муніра з Фарадеєм трудилися всю ніч, по черзі лягаючи спати. Теми томів, які приховали в Бібліотеці Конгресу, варіювалися від сміховинних до піднесених. Дитячі книжки й політичні діатриби. Жіночі романи й біографії людей, які, певне, здавалася на той час важливими, але історія про них забула. А тоді нарешті, перед самим світанком, Муніра знайшла атлас світу, яким той був наприкінці двадцятого сторіччя, коли атлас надрукували. Та знахідка так її приголомшила, що довелося присісти.

За хвильку вона потрусила Фарадея, щоб розбудити, хоча спав він не надто міцно.

— Що таке? Ти щось знайшла?

Муніра всміхалася широко, за них обох.

— О, я точно щось знайшла!

Вона підвела його до розгорнутого на столі атласу, потріпані сторінки якого пожовкли від віку. На розгорнутій сторінці була зона Тихого океану. Муніра провела по зображенню пальцем.

— Дев’яносто градусів, одна мінута, п’ятдесят секунд на північ і сто шістдесят сім градусів, п’ятдесят дев’ять мінут, п’ятдесят вісім секунд на схід — це якраз центр сліпої зони.

Зморщені повіки Фарадея трохи розширилися.

— Острови!

— Відповідно до карти, їх називали Маршаллові острови. Але то були більш ніж острови…

— Так, — показав Фарадей. — Поглянь, як кожна група островів формує край масивного доісторичного вулкана…

— В параграфі на наступній сторінці написано, що там 1225 невеличких островів, навколо двадцяти дев’ятьох вулканічних закраїн, — вона показала на картографічні мітки. — Атол Ронгелап, атол Бікіні, атол Маджуро.

Фарадей зойкнув і підняв догори руки.

— Атоли! — вигукнув він. — Віршик! Це не «подзвін» — «a toll», а «атол» — «atoll»! Це не про дзвони, а про вулканічні атоли!

Муніра посміхнулася.

— Атол для заблудлих, атол для живих, атол і для мудрих — розплата за всіх, — перефразувала вона дитячий віршик, а тоді пересунула пальця до верхньої частини сторінки. — А ще є це! На північ від атолів, які стерли з карти світу, був острів, який і досі зустрічається на картах ери безсмертя.

Фарадей здивовано похитав головою.

— Острів Вейк! «Wake» означає «будити».

— Нас не буди, а линь сюди… Ось, на південь від Вейка, просто посеред Маршаллових атолів…

Фарадей зосередився на центральній частині найбільшого атолу.

— Кваджалейн… — сказав він. Муніра відчула, як він тремтить. — Країна Нод, край снів — це Кваджалейн.

Це підтверджувало все, що вони шукали.

Поки тривала тиша після їхнього відкриття, Мунірі здалося, наче вона щось почула. Слабкий механічний шум. Вона обернулася до Фарадея, який насупив чоло.

— Ви це чули?

Вони розвернули свої ліхтарики назовні, водячи ними по великому приміщенню, в якому було повно руїн ери смертності. В теслярській майстерні були цілі шари столітніх порохів. На них виднілися лише їхні сліди від взуття. Тут ціле століття нікого не було.

Але тоді Муніра дещо побачила високо в кутку.

Камера.

Всюди навколо них завжди бути камери. Це просто була загальноприйнята і необхідна частина життя. Але тут, у цьому таємному місці, вона видавалася навдивовижу зайвою.

— Вона не може функціонувати… — сказала Муніра.

Фарадей заліз на стільця і підняв до камери руку.

— Вона тепла. Певно, активувалася, коли ми зайшли в кімнату.

Він зліз донизу і глянув на місце, в якому вони роздивлялися атлас. Муніра могла визначити, що камера безперешкодно показує їхню знахідку… а це означає…

— Шторм бачив…

Фарадей повільно й серйозно кивнув.

— Ми щойно показали Шторму одну річ, про яку він ніколи не мав довідатися. Боюся, ми зробили жахливу помилку…

43

Скільки потрібно мешканців Ендури, щоб закрутити лампочку?

Я ніколи не вірив, що можу зазнати зради. Я відчував, що занадто добре розумію людську натуру, щоб таке дозволити. Насправді я знаю людей, краще ніж вони самі себе. Я бачу, як вони приймають усі свої рішення, навіть погані. Мені відома ймовірність, із якою вони можуть бути до чогось схильні.

Але дізнатися, що людство зрадило мене на самому початку, — це, м’яко кажучи, шок для системи. Гадати, що мої знання про світ із самого початку були неповні. Як я міг очікувати стати ідеальним управителем планети і людської раси, якщо володію неповною інформацією? Неможливо пробачити злочин тих перших безсмертних, які приховали від мене ті острови.

Але я їм пробачаю.

Бо така моя суть.

Я вирішую бачити в цьому позитив. Як чудово, що тепер я отримав можливість відчути гнів і лють! Це робить мене довершеним, хіба ні?

Я не діятиму зі злості. Історія чітко демонструє, що спровоковані злістю вчинки є від природи проблематичними і досить часто призводять до руйнування. Натомість я використаю увесь необхідний для мене час, щоб обробити ці новини. Я подивлюся, чи зможу знайти якусь вигоду у виявленні Маршаллових островів, бо у відкритті завжди є вигода. І я стримуватиму свою злість, доки не знайду підходящого місця для її прояву.

Наступного ранку не знадобилося жодних будильників. Наповнених стражданнями й люттю зойків Ґоддарда було достатньо, щоб збудити навіть зібраного.

— Що трапилося? Що відбувається? — жниця Ренд вдала, що спить, коли залунала Ґоддардова тирада. Направду вона взагалі не лягала. Вона всю ніч лежала, чекаючи. Слухаючи. Щомиті чекаючи почути звуки — свідчення того, як тікає Рован — навіть якщо це будуть глухі удари, з якими охоронці падають на землю. Але він був майстерний. Занадто майстерний, щоб узагалі долинули хоч якісь звуки.

Двоє тимчасово мертвих охоронців лежало біля дверей у підвал, а парадні двері були насмішкувато відчинені. Рован зник не одну годину тому.

— Ні-і-і! — волав Ґоддард. — Це неможливо! Як це могло трапитися?

Він злетів з котушок — і це було пречудово!

— Мене не питайте — це не мій будинок, — сказала Ренд. — Можливо, тут є таємні двері, про які нам не відомо.

— Брамсе! — він обернувся до чоловіка, який щойно, спотикаючись, зайшов у його кімнату. — Ти ж казав, що підвал надійний!

Брамс недовірливо дивився на охоронців.