Нил Шустерман – Шторм (страница 60)

— Ох. Це код тоніста замість слів «дай мені в біса спокій», — мовить вікарій Мендоза. — Можеш також спробувати «я хочу обдумати резонанс». Діє так само.

Він полишає Ґрейсона, зачинивши двері каплиці. Після зникнення вікарія я краще фокусуюся на Ґрейсоні, сподіваючись прочитати щось у нього на обличчі. Я не можу читати думки. Я можу розвинути для цього технологію, але це за самою лише суттю перетне межу втручання в особисте. Але в такі часи я б хотів не лише спостерігати. Я б хотів спілкуватися.

А тоді Ґрейсон починає говорити. До мене.

— Я знаю, що ти дивишся, — каже він порожній каплиці. — Я знаю, що ти слухаєш. Я знаю: ти бачив, що трапилося зі мною за останні кілька місяців.

Він зупиняється. Я й далі мовчу. Це не мій вибір.

Він заплющує очі й починає плакати і благати мене з відчаєм, що нагадує молитву.

— Прошу, дай мені знак, що ти й досі тут, — молить він. — Я маю знати, що ти мене не забув. Прошу, Шторме…

Але на його документах і досі червоніє «Л». Його статус лихочинця має тривати мінімум чотири місяці, і я не можу йому відповісти. Мене обмежують власні закони.

— Прошу, — благає він, і сльози придушують спроби його емоційних нанітів полегшити його відчай. — Прошу, дай мені знак. Я лише цього прошу. Лише дай знак, що ти мене не покинув.

І тоді я усвідомлюю, що хоча існує закон, за яким мені заборонено прямо спілкуватися з лихочинцем, у мене немає закону, що забороняє подавати знаки й дивувати.

— Прошу… — молить він.

І я роблю цю послугу. Я проникаю в електромережу і гашу світло. Не лише в каплиці, але й у всій Вічиті. Освітлення в місті мигає 1,3 секунди. Лише задля Ґрейсона Толлівера. Щоб без жодних сумнівів довести, як мені небайдуже і як би я горював через усі його страждання, якби моє серце було здатне на такий збій.

Але Ґрейсон Толлівер цього не знає. Він не бачить… бо його очі занадто міцно заплющені, щоб бачити щось, окрім своєї муки.

ЧАСТИНА ШОСТА.

ЕНДУРА І НОД

39

Хижий пейзаж

Острів Терплячого Серця — також відомий як Ендура — найбільше досягнення людської інженерії. І коли я кажу людської, то маю на увазі лише їх. Його конструювали, використовуючи започатковані мною технології, але люди самі все спроєктували та збудували, без жодного мого втручання. Гадаю, що Цитадель женців пишається тим, що вони змогли власноруч створити таке неймовірне місце.

І, цілком очікувано, це монумент на честь колективного еґо женців. Це не обов’язково погано. Варто дещо розповісти про архітектуру душі — будівлі, випаленої в печі біологічних пристрастей. У неї є смілива сприйнятливість, яка водночас перехоплює дух і вражає, навіть якщо трохи неприємна.

Плавучий острів розташований в Атлантичному океані, на південному сході від Саргасового моря, між Африкою та Мериками, й радше нагадує масивне судно, ніж топографічний елемент. Він має круглу форму чотири кілометри в діаметрі, з купою сяйливих шпилів, пишних садів і захопливих водних елементів. Згори він нагадує символ женців: незворушне око між довгими вигнутими лезами.

На Ендурі в мене камер немає. Це навмисно — необхідний наслідок відділення женців від держави. Хоча по всьому Атлантичному океані в мене розташовані камери-буї, найближча камера до узбережжя Ендури міститься за двадцять миль. Я бачу острів на відстані. Отже, про Ендуру мені відомо лише те, що туди потрапляє, і те, що звідти відбуває.

Жниці Анастасія та Кюрі прибули на одному з розкішних приватних літаків, який багато обставили, і він радше нагадував трубчасте шале, а не літак.

— Подарунок від виробника літаків, — пояснила жниця Кюрі. — Цитадель женців безкоштовно отримує навіть літаки.

Наближаючись до плавучого острова, вони облетіли його дугою, тож Анастасія побачила неймовірний краєвид. Уся територія, на якій не було розкішних садів, виблискувала кришталем і яскравими білими титановими будівлями. В центрі острова була велетенська кругла лагуна, з виходом у відкрите море. «Око» острова. Туди прибував підводний транспорт, і там було повно прогулянкових суден. У центрі ока, окремо від усього іншого, стояв комплекс Світової ради женців, поєднаний із самим островом трьома мостами.

— Це вражає навіть більше, ніж на фото, — прокоментувала Анастасія.

Жниця Кюрі також перехилилася, щоб визирнути в ілюмінатор.

— Хай скільки разів я сюди потрапляю, Ендура не перестає вражати.

— Скільки разів ви тут бували?

— Можливо, з десяток. Здебільшого у відпустці. В цьому місці на нас ніхто не витріщається. Ніхто нас не боїться. Удома, зайшовши до будь-якого приміщення, ми вмить стаємо центром уваги. На Ендурі ми знову можемо бути людьми.

Хоча Анастасія підозрювала, що навіть на Ендурі верховна дама смерті трохи була знаменитістю.

Жниця Кюрі пояснила, що найвища будівля, яка стоїть на окремому пагорбі, це Вежа засновників.

— Саме там розташований музей женців зі сховищем реліквій і майбуть, а також те, на честь чого назвали острів.

Але навіть більше вражали сім ідентичних веж, розташованих на рівній відстані одна від одної, навколо центрального «ока» острова. По одній на кожного великого згубника у Світовій раді женців, їхніх помічників і численну обслугу. Центр влади Цитаделі женців був таким собі павутинням бюрократії, як і управління взаємодії, але без допомоги Шторму, який забезпечить, щоб усе працювало плавно, — а це означало, що політичні питання ухвалювалися зі швидкістю равлика, а перелік призначених для розгляду справ був складений на багато місяців наперед. На початок переліку просували лише найневідкладніші справи, як-от слухання через мідмериканські вибори. Анастасія навіть трохи пишалася, що вона створила достатньо велику сенсацію, аби привернути негайну увагу Світової ради женців. А тримісячне очікування перед розглядом було для Ради як швидкість світла.

— Ендура відкрита для всіх женців і їхніх гостей, — сказала їй жниця Кюрі. — Якщо забажаєш, тут може жити твоя родина.

Анастасія спробувала уявити, як її батьки й Бен живуть у місті женців, і в неї від цього розболілася голова.

Після приземлення їх зустрів жнець Сенека — перший заступник Ксенократа, чия тьмяна темно-бордова мантія контрастувала з яскравим оточенням. Анастасії було цікаво, скількох женців забрав із собою Ксенократ. Трьох заступників — це обов’язково. Якщо він забрав забагато помічників, то з’явиться величезна потреба в учнях, а це може означати наплив більшої кількості женців нового ладу.

— Вітаю на острові Терплячого Серця, — як зазвичай, без ентузіазму заговорив Сенека. — Я відведу вас до готелю.

Як і решта речей на острові, готель був найсучаснішою спорудою, з відполірованою зеленою малахітовою підлогою, височенним прозорим атріумом і неймовірною кількістю персоналу, щоб задовольнити будь-яку потребу.

— Це майже нагадує мені Смарагдове Місто, — прокоментувала Анастасія, пригадуючи дитячу казку ери смертності.

— Так, — пустотливо посміхнулася жниця Кюрі. — А я колись була пофарбувала свої очі під колір мантії.

Вони з Сенекою обійшли стійку адміністратора, де сформувалася черга нетерплячих женців у відпустці, а роздратований жнець у мантії з білого пір’я лютував через некомпетентність персоналу, бо вони, вочевидь, недостатньо швидко виконали всі його побажання. Деякі женці не отримували насолоди від перебування безпосередньо в центрі уваги.

— Сюди, — сказав Сенека. — Я відішлю портьє по ваші валізи.

Саме тут Анастасія помітила те, що з часу приїзду майоріло на краю свідомості. Насправді її увагу до цього привернула дитина, яка чекала з родиною на ліфт.

Малюк тицьнув на одні з ліфтових дверей і обернувся до мами.

— Що означає «зламаний»?

— Це означає, що ліфт не працює.

Але хлопчик не міг утямити такого поняття.

— Як може не працювати ліфт?

Його мама не могла на це відповісти, тож натомість дала йому щось перекусити, і це відвернуло його увагу.

Тепер Анастасія пригадала їхнє прибуття. Як літаку довелося зробити кілька кіл над островом перед приземленням — щось було з авіадиспетчерською службою. І ще вона помітила подряпину на боці публікару біля терміналу. Вона ніколи раніше такого не бачила. І ще чергу біля стійки реєстрації. Вона почула, як один з клерків казав про «проблеми» з системою комп’ютерної реєстрації. Як у комп’ютера можуть бути проблеми? У відомому Анастасії світі речі просто працювали. Це забезпечував Шторм. Ніде й ніколи не висіло напису «зламаний», бо щойно якась річ переставала функціонувати, для її ремонту відпроваджували команду. Нічого не ламалося достатньо надовго, щоб там потрібно було вішати знак.

— Яка ви жниця? — запитав маленький хлопчик, але з його акцентом це прозвучало як «жиця». Анастасія вирішила, що він з техаського регіону, хоча в деяких частинах східної Мерики теж траплялася така приязна говірка.

— Я — жниця Анастасія.

— Мій дядько — високоповажний жець Говард Г’юз, — оголосив малюк. — Тож у нас є імунітет! Він тут на симфоніумі, щоб розказати, як правильно збирати бові-ножем.

— На симпозіумі, — тихо підправила його мама.

— Я лише раз користувалася бові-ножем, — розповіла йому Анастасія.

— Вам треба робити це частіше, — мовив хлопчик. — У нього з обох боків загострений краєчок. Дуже зручно.

— Так, — погодилася жниця Кюрі. — Принаймні зручніше, ніж ці ліфти.