Хоча брат Макклауд завжди тепло й сердечно вітає звичайних громадян, з женцем він поводиться інакше — особливо враховуючи, що останній жнець, якого він зустрів, зламав йому руку.
— Вкажіть ціль своєї появи тут.
— Я шукаю Ґрейсона Толлівера.
— Пробачте, але тут немає нікого з таким ім’ям.
Сервантес зітхає.
— Присягніться тоном Великого резонансу.
Брат Макклауд вагається.
— Я не зобов’язаний вам присягатися.
— Тож, — каже жнець Сервантес, — ваша відмова заприсягнутися на Великому резонансі каже мені, що ви брешете. Тепер у нас є два варіанти. Ми можемо перетворити це на довгу й жалюгідно затягнуту справу, під час якої я знайду Ґрейсона Толлівера, або ви просто мені його приведете. Перший варіант мене роздратує, і за створені мені незручності я можу зібрати одного з вас, ба й більше. Другий варіант буде найкращий для всіх причетних.
Брат Макклауд знову вагається. Він як тоніст не має звички сам приймати рішення. Я помітив, що одна з переваг життя тоністів — це коли за тебе приймають більшість рішень, і це забезпечує низький рівень стресу.
— Я чекаю, — мовить Сервантес. — Цок-цок.
— Брат Толлівер отримав тут релігійний притулок, — нарешті відповідає брат Макклауд. — Вам заборонено його збирати.
Сервантес знову зітхає.
— Ні, — виправляє він, — мені заборонено виводити його звідси, але доки в нього немає імунітету, я маю повне право його зібрати, якщо за цим сюди прийшов.
— А ви за цим сюди прийшли? — хоче знати брат Макклауд.
— Вас це не стосується. А тепер ведіть мене до «брата Толлівера», чи я розкажу вашому вікарію, що ви відкрили мені таємні гармонії вашої секти.
Після цієї погрози переляканого брата Макклауда охоплюють суперечливі почуття. Він квапливо йде, тоді повертається з вікарієм Мендозою, який продовжує погрожувати, а Сервантес відповідає тим самим, і коли стає зрозуміло, що Сервантеса не відлякати, вікарій Мендоза каже:
— Я запитаю, чи він готовий з вами зустрітися. І якщо так, я вас відведу. Якщо ж ні, то за потреби, ми всі пожертвуємо заради нього життями.
Вікарій Мендоза йде, а за кілька хвилин повертається.
— Пройдіть за мною, — мовить він.
Ґрейсон Толлівер чекає на женця в меншій з двох каплиць на території монастиря. Ця каплиця використовується для індивідуальних роздумів, а на олтарі розташований менший камертон і чаша з первісним мулом.
— Брате Толлівер, ми будемо за дверима, — мовить вікарій, — якщо раптом знадобимося.
— Гаразд, якщо буде потрібно, я покличу, — каже Ґрейсон, який, здається, хоче чимшвидше все з’ясувати.
Вони виходять, зачинивши двері. Я дуже повільно рухаю свою камеру в кінці каплиці, щоб не потурбувати зустріч дошкульним механічним шумом.
Сервантес підходить до Ґрейсона, який стає навколішки у другому ряду невеликої каплиці. Він навіть не обертається, щоб побачити женця. Фізичні зміни Ґрейсона прибрали, а штучно очорнене волосся обстригли — хоча воно вже відросло достатньо, щоб охайно покрити його голову.
— Якщо ви тут, щоб мене зібрати, то робіть це швидко, — кидає він. — І постарайтеся без крові, бо так буде менше прибирати.
— Ти аж настільки нетерпляче хочеш покинути цей світ?
Ґрейсон на це не відповідає. Сервантес представляється і сідає поруч, але поки що не говорить, навіщо прийшов. Можливо, спершу хоче переконатися, що Ґрейсон Толлівер заслуговує на його увагу.
— Я пошукав про тебе інформацію, — каже Сервантес.
— Знайшли щось цікаве?
— Я знаю, що Ґрейсона Толлівера не існує. Я знаю, що тебе насправді звати Слейд Макміст і що ти скинув з мосту автобус.
На це Ґрейсон сміється.
— Тож ви знайшли мою таємну темну біографію, — реагує він, не турбуючись вивести Сервантеса з омани його помилкових знань. — Вітаю.
— Я знаю, що ти маєш якийсь стосунок до змови знищити жниць Анастасію та Кюрі, — провадить Сервантес, — і що в пошуках тебе жнець Костянтин перевертає регіон догори дриґом.
Ґрейсон уперше до нього обертається.
— То ви на нього не працюєте?
— Я ні на кого не працюю, — мовить Сервантес. — Я працюю на людство, як і всі женці.
Тоді він звертає свою увагу на срібний камертон, що стирчить з олтаря перед ними.
— У моїй рідній Барселоні тоністи завдають набагато більше клопоту, ніж тут. У них є тенденція нападати на женців, які потім мусять їх збирати. Мою квоту постійно забивали тоністи, яких я не хотів збирати, не дозволяючи мені обирати на власний розсуд. Це була одна з причин, чому я приїхав у Мідмерику — хоча віднедавна я роздумую, чи не почну жалкувати про це рішення.
— Чому ви тут, ваша честе? Якщо заради мого збирання, то вже могли це зробити.
— Я тут, — нарешті каже Сервантес, — на прохання жниці Анастасії.
Спершу це вдовольняє Ґрейсона, але незабаром ним опановує злість. Схоже, що він тепер став такий — злий. Я ніколи не мав на меті таким його залишити.
— Вона занадто заклопотана, щоб самій мене навідати?
— Взагалі-то так. Вона аж по шию закопана в одній серйозній жнецькій справі, — каже Сервантес, але не розповідає подробиць.
— Ну, я тут, я живий, я серед людей, які справді турбуються про мій добробут.
— Я прийшов, щоб запропонувати тобі безпечний проїзд до Амазонії. Вочевидь, у жниці Анастасії там є друг, який може запропонувати тобі набагато краще життя, ніж ти матимеш, залишаючись тоністом.
Обдумуючи пропозицію, Ґрейсон роззирається по каплиці. Тоді відповідає риторичним запитанням:
— А хто каже, що я хочу поїхати?
Це Сервантеса дивує.
— Тобто ти краще промугикаєш своє життя, ніж утечеш до набагато безпечнішого місця?
— Інтонування таки надокучливе, — визнає Ґрейсон, — але я вже звик до рутини. І люди теж приємні.
— Так, бездумне може бути приємним.
— Суть у тому, що з ними я почуваюся на своєму місці. Я цього не відчував. Тож так, я можу мугикати їхню мелодію і виконувати їхні дурненькі ритуали, бо це варте того, що я отримую натомість.
— Житимеш у брехні? — пирхає Сервантес.
— Лише якщо вона зробить мене щасливим.
— А вона робить?
Ґрейсон це зважує. Я теж. Я можу жити лише по правді. Цікаво, чи життя у брехні покращило б мою емоційну структуру.
— Вікарій Мендоза вірить, що, ставши тоністом, я зможу віднайти щастя. Після всіх моїх жахливих вчинків — автобуса і так далі, — гадаю, це варте спроби.
— Я можу якось тебе відговорити?
— Ні, — мовить Ґрейсон упевненіше, ніж ще мить тому. — Вважайте, що вже виконали свою місію. Ви пообіцяли жниці Анастасії, що запропонуєте мені шлях у безпечніше місце. І ви це зробили. Тепер можете йти.
Сервантес підводиться і поправляє мантію.
— Гарного дня, пане Макміст.
Сервантес виходить, навмисно вдаряючи у важкі дерев’яні двері та збиваючи з ніг вікарія і брата Макклауда, які підслуховували під дверима.
Коли Сервантес зникає, вікарій приходить, щоб перевірити, як там Ґрейсон, який відправляє його геть, запевнивши, що все гаразд.
— Мені потрібно трохи часу, щоб поміркувати, — всміхається він вікарію.
