— Так, — погодилася Ренд. — А тим часом останні дні твого життя минуть краще, якщо ДОЗВОЛИШ ҐОДДАРДУ ПЕРЕМОГТИ.
«Останні дні», — подумав Рован. Тоді підрахунок його смертей справді не відображає дійсного плину часу, якщо до слухання залишалося всього кілька днів. Його призначили на перше квітня. Вони вже наближаються до цієї дати?
— А ти попросила б мене дати перемогти Тайґерові? — поставив він їй питання — і на мить Рованові здалося, що він помітив щось у жниці Ренд. Можливо, дрібку жалю? Спалах сумління? Він не думав, що вона на таке здатна, але це вартувало уважнішого дослідження.
— Звісно ж, ні, — відреагувала Ренд. — Бо після програшу Тайґер не перерізав тобі горлянки й не виривав серця.
— Ну, Ґоддард принаймні не прострелив мені мізки.
— Бо він хоче, щоб ти все пам’ятав, — мовила Ренд. — Він хоче, щоб ти знав усе, що він з тобою зробив.
Рована це справді повеселило. Ґоддард не міг зробити нічого гіршого, бо відколи Рован опинився в автономному окрузі, вся його пам’ять не завантажувалася на другорядний мозок Шторму. Тож якщо Ґоддард пошкодить Рованів мозок, останнім його спогадом після відродження стане день, коли його спіймав Брамс. Усі його муки, заподіяні Ґоддардом, будуть стерті, а стерті муки — це те саме, що їхня відсутність.
Коли він тепер дивився на Ренд, то хотів знати, як вона страждає через Ґоддарда. Звісно ж, не так, як Рован, але то все одно муки. Біль. Жага. Тайґер уже давно помер, але аж ніяк не зник.
— Спершу я звинувачував Ґоддарда в тому, що трапилося з Тайґером, — спокійно мовив Рован. — Але то був не його вибір, а твій.
— Ти нас зрадив. Ти зламав мені хребет. Мені на руках довелося виповзати з тієї вогненної каплиці.
— Відплата, — сказав Рован, приглушуючи свою внутрішню злість. — Я розумію відплату. Але ти за ним сумуєш, так? Ти сумуєш за Тайґером.
Це було не питання, а спостереження.
— Не знаю, про що ти, — відреагувала Ренд.
— Знаєш, — Рован помовчав, що б його слова добре закарбувалися. — Ти принаймні надала його родині імунітет?
— Не довелося. Батьки відмовилися від сина задовго до його вісімнадцятиріччя. Коли я його знайшла, він мешкав один.
— А ти бодай повідомила їм, що він мертвий?
— Навіщо? І чому мені має бути небайдуже?
Рован розумів, що вже загнав її в глухий кут, і хотів позловтішатися, але не зробив цього. Коли в матчі з бокатору опонента притискають до підлоги, ніхто не зловтішається. А просто питає противника, чи той здається.
— Певно, жахливо дивитися зараз на Ґоддарда й усвідомлювати, що він уже не той, кого ти любила.
Ренд стала крижаною, як кріоген.
— Охорона поверне тебе назад, — виходячи, сказала йому вона. — Якщо ти ще хоч раз спробуєш залізти мені в голову, то твій мозок прострелю саме я.
Перш ніж матчі припинилися, Рован помер ще шість разів. Він жодного разу не дав Ґоддардові перемогти. Хоча той і був досить близький до перемоги, але між його розумом і тілом і досі існувала якась незлагода, і Рован міг цим користуватися.
— Ти зазнаєш найгіршої смерті, — мовив до нього Ґоддард, коли Рована відродили після останньої сутички. — Тебе зберуть у присутності великих згубників, і ти зникнеш. Від тебе навіть абзацу не залишиться в історії, тебе з неї просто зітруть. Так наче ти взагалі не жив.
— Можу зрозуміти, чому це може здатися жахливою думкою вам, — сказав Ґоддардові Рован. — Але я не відчуваю пекучої жаги зробити своє існування центром усесвіту. Мене влаштовує зникнення.
Ґоддард зупинився, щоб глянути на нього з презирливою огидою, яка за мить змаліла до жалю.
— Ти міг би стати одним з найвеличніших женців, — сказав йому Ґоддард. — Ти міг би працювати поруч зі мною, змінюючи нашу присутність на цьому світі, — похитав він головою. — Лише кілька речей сумніші за змарнований потенціал.
Рован, без сумніву, змарнував свій потенціал на багато речей, але що зроблено, те зроблено. Він прийняв ті рішення і тепер жив відповідно до них. Шторм дав йому тридцять дев’ять відсотків можливості змінити світ, тож, може, його рішення не були такими вже й поганими. Тепер його повезуть до Ендури, і якщо Ґоддардові все вдасться, то Рованове життя скінчиться.
Але він знав, що Сітра теж там буде.
Якщо це його остання надія, то він сподіватиметься, що зможе знову її побачити, перш ніж назавжди заплющить очі.
38
Трилогія важливих зустрічей
У будь-який час я або беру участь у більш ніж 1,3 мільярда людських взаємодій, або спостерігаю за ними. Двадцять сьомого березня Року хижака я відзначаю три найважливіші з них.
До першої я не причетний. І я можу робити лише непрямі припущення щодо теми розмови. Вона відбувається в місті Сан-Антоніо, в Техаському регіоні. В житловому комплексі шістдесят три поверхи, а на найвищому розташувався пентгауз, який привласнила жниця Айн Ренд.
За моїми ж правилами, що діють у цьому унікальному регіоні, в будівлі немає моїх камер. Однак вуличні камери показали прибуття кількох кваліфікованих науковців: інженерів, програмісті, приїхав навіть один відомий морський біолог. Припускаю, що їх обманним шляхом викликав жнець Ґоддард, щоб потім зібрати. У нього є схильність нищити тих, хто служить мені, присвячуючи себе наукам, — особливо тих людей, чия робота стосується космічного простору. Лише торік він зібрав сотні науковців у лабораторіях з виробництва магнітних двигунів, де розробляли методи подорожей у глибокий космос мої найталановитіші інженери. А перед цим він убив генія в галузі тривалої гібернації, але замаскував це під масове збирання на облавку літака.
Я не можу тут нікого звинувачувати, в мене немає фактів, лише обґрунтовані здогадки щодо мотивації Ґоддарда проводити ці збирання. І я так само не можу фактично довести будь-які правопорушення у злощасних колоніях Місяця й Марса чи на приреченій орбітальній житловій станції. Достатньо сказати, що Ґоддард лише останній з довгого списку женців, які дивляться на нічне небо і бачать там не зорі, а темряву між ними.
Я кілька годин чекаю, що зсередини будівлі почуються звуки, яку свідчитимуть про початок збирання, але все тихо. Натомість щойно вечоріє, звідти виходять гості. Вони не перемовляються з приводу того, що відбулося в тому пентгаузі. Але враховуючи їхні напружені обличчя, я знаю, що ніхто сьогодні добре не спатиме.
Друга важлива розмова відбувається в східномериканському місті Саванна — муніципалітеті, який я ретельно тримав у гарному стані, щоб збегети його шарм смертних часів.
Тиха кав’ярня. Дальня кабінка. Троє женців і одна помічниця. Кава, кава, лате, гарячий шоколад. Женці переодягнулися в повсякденний одяг, щоб можна було влаштувати підпільну зустріч у всіх на очах.
Мої камери в кав’ярні щойно відімкнув жнець Майкл Фарадей, який, на думку більшості світу, самозібрався понад рік тому. Байдуже; я тут зовсім не осліп, бо за кілька столиків від них сьорбає чай бот-камера. В нього немає розуму. Немає свідомості. Жодних обчислювальних можливостей поза потребою імітувати рух людини. Це проста машина, сконструйована з конкретною метою: мінімізувати кількість сліпих зон, щоб я міг краще служити людству. А сьогодні служити людству означає чути цю розмову.
— Рада бачити тебе, Майкле, — вітається жниця Марія Кюрі. Я спостерігав за розвитком і припиненням романтичних стосунків між двома женцями і так само за багатьма роками відданої дружби, яка почалася після цього.
— Я теж, Марі.
Бот-камера дивиться в інший бік від четвірки. Це не має значення, бо камери встановлені не в його очах. Натомість прицільні камери по колу вмонтували в його шию, за прозорим серпанком штучної шкіри, забезпечуючи постійний огляд на триста шістдесят градусів. Його спрямовані в різні боки мікрофони містяться на тулубі. Голова — лише декоративний протез, наповнений полістироловою піною, щоб туди не заселилися комахи, яких так багато в цій частині світу.
Фарадей обертається до жниці Анастасії. Він щиро всміхається. По-батьківському.
— Наскільки я розумію, наша учениця перетворюється на неймовірну жницю.
— Вона змушує нас пишатися.
В жниці Анастасії розширилися капіляри на обличчі. Після похвали в неї трохи порожевіли щоки.
— Ой, я ж зовсім неввічливий, — каже Фарадей. — Дозвольте познайомити з моєю асистенткою.
Молода жінка терпляче і чемно сиділа впродовж двох хвилин дев’яноста секунд, не заважаючи цьому невеличкому возз’єднанню женців. А тепер вона простягає вперед руку, щоб привітатися зі жницею Кюрі.
— Вітаю, я — Муніра Атраші.
Вона також тисне руку жниці Анастасії, але це схоже на запізнілу ідею.
— Муніра прибула з Ізраївії, з Великої бібліотеки. Вона виявилася безцінною під час мого дослідження.
— Якого дослідження? — цікавиться Анастасія.
Фарадей з Мунірою вагаються. Тоді Фарадей говорить:
— Історичного і географічного, — а далі швидко змінює тему, не готовий це поки що обговорювати. — То в Цитаделі женців не підозрюють, що я й досі живий?
— Я не помітила, — відповідає жниця Кюрі. — Хоча певна, що там багато хто фантазує про те, як би все було, якби ти й досі був там, — вона робить ковток свого лате, температуру якого я вимірюю в сто сімдесят шість градусів за Фаренгейтом. Мене турбує, що вона може обпалити собі губи, але вона обережна. — Ти би просто штурмом взяв конклав, якби з’явився так само магічно, як Ґоддард. Я певна, що ти б уже став верховним клинком.
