Нил Шустерман – Шторм (страница 4)

Зі складок своєї мантії Сітра витягнула підшкірного пістолета і швидко вколола ним жінку в руку. Та зойкнула.

— І це все? Тепер я помру?

Сітра не відповіла. Вона дала жінці це перетравити. Саме тому Сітра й дозволяла ці миті непевності. Тепер жінка просто стояла, чекаючи поки в неї підкосяться ноги, чекаючи, поки її огорне темрява. Вона нагадувала малу дитину: безпорадну й покинуту. Раптом її телефон, і сумочка, і нігті, і рукав, і ґудзик узагалі перестали мати значення. Все її життя знагла постало перед нею, як панорама. Саме цього й хотіла для своїх об’єктів Сітра. Різкого моменту панорами. Це було для їхнього блага.

— Вас обрали для збирання, — спокійно повторила Сітра — вона говорила без осуду чи злості, а зі співчуттям. — Я даю вам місяць, щоб привести своє життя до ладу і попрощатися. Один місяць, щоб підготуватися до кінця. А тоді ми поговоримо знову, і ви скажете мені, як хочете померти.

Сітра спостерігала, як жінка намагається це обмізкувати.

— Місяць? Обрати? Ви мені брешете? Це якась перевірка?

Сітра зітхнула. Люди так звикли, що женці нападають, немов ангели смерті, миттєво відбираючи життя, що ніхто не був готовий до трішки іншого підходу. Але кожен жнець мав свободу діяти на власний розсуд. І саме такий спосіб обрала жниця Анастасія.

— Жодних перевірок, жодних трюків. Один місяць, — сказала Сітра. — В маячку, який я щойно ввела у вашу руку, є зернина смертельної отрути, і вона активується, тільки якщо ви спробуєте залишити Мідмерику задля уникнення збирання чи якщо не зв’яжетеся зі мною впродовж наступних тридцятьох днів, щоб повідомити, де і як хочете провести власне збирання.

Тоді вона дала жінці візитівку. Бірюзове чорнило на білому тлі. Там було написано лише «Жниця Анастасія» і номер телефону, що використовувався винятково для спілкування з суб’єктами збирання.

— Якщо втратите цю картку, не турбуйтеся — просто зателефонуйте на звичайний номер Мідмериканської цитаделі женців, оберіть третій варіант і дотримуйтеся підказок, як залишити мені повідомлення, — мовила Сітра, а тоді додала, — і прошу, не намагайтеся отримати імунітет від іншого женця — вони всі знатимуть, що вас обрали, і зберуть просто на місці.

У жінки виступили сльози, і Сітра побачила, як у ній закипає злість. Цього варто було очікувати.

— Скільки вам років? — зі звинуваченням у голосі зажадала знати жінка, трохи набундючившись. — Як ви можете бути жницею? Вам, напевне, не більш як вісімнадцять!

— Я нещодавно відсвяткувала своє вісімнадцятиріччя, — підтвердила Сітра. — Але вже майже рік як стала жницею. Вам може не подобатися, що вас збере така юна жниця, але ви все одно маєте підкоритися.

А тоді почалися умовляння.

— Прошу, — благала жінка, — невже ви не можете дати мені ще шість місяців? У травні моя донька виходить заміж…

— Я певна, вона може перенести дату.

Сітра не хотіла здаватися такою бездушною — їй справді було шкода цієї жінки, але вона мала етичний обов’язок стояти на своєму. В еру смертності зі смертю неможливо було сперечатися. І так само має бути з женцями.

— Ви зрозуміли все, почуте від мене? — запитала Сітра. Жінка, яка вже витирала сльози, кивнула.

— Сподіваюся, — мовила жінка, — що у вашому дуже довгому житті зустрінеться той, хто принесе вам такі ж страждання, як ви приносите іншим.

Сітра випросталася і трималася так привілейовано, як і мала б жниця Анастасія.

— Вам не варто про це турбуватися, — сказала вона, а тоді розвернулася, залишивши жінку на розі розбиратися з цим роздоріжжям свого життя.

Торік на весняному конклаві — де вперше рахували Сітрині збирання як повноцінно висвяченої жниці — їй винесли догану, бо вона навіть приблизно не досягла своєї квоти. А коли інші мідмериканські женці дізналися, що вона дає своїм суб’єктам місячне попередження, то просто розлютилися.

Її про це попередила жниця Кюрі, яка й досі залишалася її наставницею.

— Вони вважають слабкістю все, окрім рішучої дії. Вони наполягатимуть, що це недолік твого характеру, і скажуть, що було помилкою тебе висвятити. Хоча й нічого не можуть з цим удіяти. У тебе не можна забрати персня, а можна лише тримати тебе на короткому повідці.

Сітру здивувало, коли вона почула обурення не лише від так званих женців нового ладу, але й від представників старої гвардії. Нікому не подобалося давати людям навіть найменший рівень контролю, коли справа доходила до збирання.

— Це аморально! — скаржилися женці. — Це негуманно.

Її картав навіть жнець Мандела, який головував у інкрустаційному комітеті й раніше виступав на її підтримку.

— Знати, що тобі залишилося жити лічені дні, це жорстокість, — сказав він. — І як же жалюгідно проживати ці останні дні!

Але жниця Анастасія твердо стояла на своєму — чи принаймні не дозволила їм побачити своє хвилювання. Вона надала свою аргументацію і не збиралася змінювати своє рішення.

— Вивчаючи еру смертності, — розповіла вона їм, — я дізналася, що для багатьох людей смерть не була миттєвою. Насправді існували хвороби, які вбивали не одразу. Люди мали час підготуватися самі й підготувати своїх рідних до невідворотного.

Це викликало цілий хор несхвалення від сотень присутніх женців. Здебільшого чулися глузування й невдоволені зауваження — але кілька присутніх з цим погодилося.

— Але дозволити… засудженим… обрати власний спосіб? Це безумовне варварство! — заволав жнець Трумен.

— Більше варварство, ніж підсмажити струмом? Чи відрубати голову? Чи штрикнути ножем у серце? Якщо суб’єкт зможе обирати, то хіба ви не гадаєте, що він обере найменш образливий для себе спосіб? Хто ми такі, щоб називати їхній вибір варварським?

Цього разу реакція виявилася не такою різкою. Не тому, що вони погодилися, а тому, що женці вже почали втрачати інтерес до суперечки. Молодша жниця-вискочка — навіть якщо вона зайняла свою посаду після стількох конфліктів — не заслуговувала більше кількох спалахів їхньої уваги.

— Це не порушує жодних законів, і я саме так вирішила проводити збирання, — наполягала Сітра. Верховний клинок Ксенократ, якому до всього цього було байдуже, звернувся до парламентаря, який не міг знайти жодних підстав для правового заперечення. Жниця Анастасія здобула перемогу у своїй першій суперечці на конклаві.

Жниця Кюрі була неабияк вражена.

— Я була впевнена, що вони визначать тобі випробувальний термін, протягом якого замість тебе обиратимуть, кого і як збирати, і примусять тебе це виконувати, дотримуючись чіткого графіка. Вони могли — але не зробили цього. Це каже про тебе набагато більше, ніж ти усвідомлюєш.

— Каже, що… що я — скабка у колективному заду женців? Я це вже знаю.

— Ні, — самовдоволено посміхнулася жниця Кюрі. — Це демонструє, що вони серйозно тебе сприймають.

А такого Сітра й сама не могла сказати про себе. Вона половину часу почувалася так, наче грає роль. Носить бірюзовий костюм для вигідної ролі.

Вона дізналася, що її спосіб збирання є надзвичайно успішний. Лише кілька суб’єктів не повернулося наприкінці наданого періоду відстрочки. Двоє померло, намагаючись перетнути кордон з Техасом, а третій — на західномериканському кордоні, де ніхто не торкався тіла, доки жниця Анастасія особисто не проголосила його зібраним.

Трьох інших знайшли в їхніх ліжках, коли закінчився час на маячку. Вони обрали спокій отрути замість ще однієї зустрічі зі жницею Анастасією. Однак у всіх випадках вони самі обрали свою смерть. Це було ключовим пунктом для Сітри, бо у підході женців вона найбільше зневажала приниження, коли твою смерть обирають за тебе.

Такий метод збирання, звісно ж, подвоював її роботу — бо вона мала двічі зустрічатися зі своїми суб’єктами. Це робило її життя надзвичайно виснажливим, але принаймні допомагало спати вночі.

Ввечері того ж листопадового дня, коли Сітра повідомила про прийдешню смерть Девору Мюррей, вона зайшла до розкішного казино у Клівленді. Коли жниця Анастасія зайшла в казино, всі присутні звернули на неї свої погляди.

Сітра вже до цього звикла: жнець ставав центром уваги в будь-якій ситуації, навіть цього не бажаючи. Дехто цим насолоджувався, а інші полюбляли виконувати свою роботу в тихих місцях, де не було натовпу і ніхто не дивився, крім їхнього суб’єкта. Сітра не обирала цього місця, але мала поважати бажання чоловіка, який обрав таку локацію.

Вона знайшла його там, де він і мав бути: в дальньому кінці казино, у спеціальній зоні, що була на три сходинки вища за решту поверху. Це місце резервували для найповажніших гравців.

Він одягнув дорогий смокінг і був єдиним гравцем за столами з високими ставками. Здавалося, наче він — господар цього місця. Але це було не так. Пан Ітан Джей Гоґан не був найповажнішим гравцем. Він був віолончелістом у філармонії Клівленда. Він був надзвичайним професіоналом своєї справи, а нині це була найвища похвала для музиканта. Пристрасть до гри стала забутим минулим, а справді артистичний стиль зник так само, як і пташки додо. Хоча додо, звісно ж, повернулися — про це потурбувався Шторм. Їхня квітуча колонія тепер щасливо літала над островом Маврикій.

— Вітаю, пане Гоґан, — заговорила жниця Анастасія. Під час збирання вона мала думати про себе як про жницю Анастасію. Гра. Роль.

— Доброго вечора, ваша честе, — мовив чоловік. — Я б сказав, що приємно вас бачити, але, враховуючи обставини…