Нил Шустерман – Шторм (страница 39)
— Заспокойтеся! Якщо Анастасія недостатньо серйозна приманка, то, можливо, нею стану я, — звернулася до нього жниця Кюрі. — А навіть якщо їм вдасться вбити мене в переповненому театрі, то не вдасться мене
Її слова мали сенс. Цезар міг померти від леза, але не женці. Ніж, куля, груба сила чи отрута — все це уб’є їх лише тимчасово. За день чи два вони відродяться — і, можливо, чітко запам’ятавши свого нападника. В такому разі тимчасова смерть може справді стати ефективною стратегією для захоплення злочинців.
Але тут Костянтин пояснив їм свою нервозність.
— Ми отримали інформацію, що сьогодні справді відбудеться напад на вас, — розповів він жницям Кюрі й Анастасії, коли глядачі почали заповняти театр.
— Інформацію? Від кого? — поцікавилася жниця Кюрі.
— Ми не знаємо. Але дуже серйозно до неї ставимося.
— Що мені робити? — запитала Сітра.
— Робіть те, по що сюди прийшли. Але готуйтеся захищатися.
Цезар мав померти в першій сцені третьої дії. У виставі було п’ять актів, і решту актів його привид мав докучати своїм убивцям. Роль привида міг виконати інший актор, але сер Альбін Алдрич вважав, що це зменшить ефектність його збирання. Тому вирішили, що п’єса закінчиться невдовзі по смерті Цезаря, відібравши у роздратованого Марка Антонія його відому промову: «О друзі, римляни! До вас я мовлю…»[2]. Ніхто не сіятиме розбрат і не випускатиме псів війни. А натомість прожектори спрямують на приголомшених глядачів. Нікого не викликатимуть на біс після завіси. Завіса взагалі не опуститься. Натомість мертве тіло Цезаря лежатиме на сцені до останнього глядача. Таким робом остання мить Алдрича на сцені мала відзначитися повною неможливістю грати.
— Ви можете вкрасти моє фізичне безсмертя, — сказав жниці Анастасії він, — але цей останній виступ завжди житиме в театральних літописах.
Поки зала наповнювалася театралами, жнець Костянтин підійшов ззаду до Сітри, яка чекала за кулісами.
— Не бійся. Ми тут, щоб тебе захистити.
— Я не боюся, — сказала вона йому. Направду вона боялася, але її страх пересилювало почуття злості, що на неї полюють. А ще вона трохи мала страх сцени, хоча й знала, що це безглуздо, але не могла його позбутися. Акторство. Які жахи вона має пережити заради своєї професії!
У театрі був аншлаг, і хоча ніхто цього не знав, та серед глядачів було більше двадцятьох переодягнених гвардійців клинка. В афіші писали, що театрали стануть свідками дечого, ще не баченого на сцені Мідмерики, — і хоча люди трохи двозначно поставилися до такої заяви, їм також було цікаво, що це може бути.
Доки жниця Анастасія чекала за кулісами, жниця Кюрі зайняла своє місце в п’ятому ряду. Її сидіння виявилося некомфортно малим. Вона була жінка висока і впиралася колінами в сидіння перед собою. Більшість людей поруч з нею просто-таки мертвою хваткою тримали свої програмки, нажахані, що доведеться цілий вечір просидіти біля жниці, бо гадали, що вона тут для того, аби когось із них зібрати. Один чоловік поряд був товариський. І не лише товариський, а й балакливий. У нього були схожі на гусінь вуса, що смикалися, коли він говорив, і жниця Кюрі стримувалася, щоб не розсміятися.
— Яка честь потрапити в товариство верховної дами смерті, — сказав він, перш ніж погасили світло. — Сподіваюся, ви не проти, що я вас так називаю, ваша честе. Є лише кілька женців у Мідмериці — та ні, на світі, — яких звеличують так само, як вас, і мене не дивує, що ви є покровителькою театру ери смертності. Такими є лише найбільш просвітлені!
Вона роздумувала, чи не відправили цього чоловіка, щоб прикінчити її компліментами.
Жниця Анастасія дивилася виставу з-за лаштунків. Зазвичай розваги ери смертності були їй так само незбагненні, як і більшості людей. Пристрасті, страхи, тріумфи і втрати — це не мало сенсу для світу без нужди, жадоби і природної смерті. Але, ставши жницею, вона почала краще за більшість розуміти смертність — і, безперечно, почала розуміти жадобу й жагу до влади. Ці речі могли бути відсутні в житті більшості людей, але вони клекотіли в Цитаделі женців, більше й більше виходячи з темних закутків і стаючи панівною тенденцією.
Підняли завісу й почали виставу. Хоча Сітра не розуміла більшості лексики, владні махінації просто заворожували — але недостатньо, щоб вона втратила пильність. Кожен рух за сценою, кожен звук реєструвався, немов сейсмічний поштовх. Якщо тут є хтось, хто бажає її прикінчити, вона знатиме про його появу задовго до спроби.
— Ми маємо якнайдовше приховувати це від Шторму, — мовила П’юриті. — Він не має знати про те, що відбувається, доки воно не відбудеться.
Та П’юриті приховувала речі не лише від Шторму, а й від Ґрейсона.
— Ти знаєш свою частину — і це все, що ти маєш знати, — сказала йому П’юриті, наполягаючи: що менше людей знає всі факти, то менші шанси на провал.
Ґрейсон відігравав таку просту роль, що аж образливо. Він мав у конкретний час влаштувати диверсію в алеї біля театру. Ціль полягала в тому, щоб відвернути увагу трьох камер Шторму, і це створить в алеї тимчасову сліпу зону. Доки ті камери визначатимуть стан справ у Ґрейсона, П’юриті з кількома іншими членами команди прошмигне в бічні двері театру. А решта має залишатися для Ґрейсона таємницею.
Якби він міг бачити цілу картину — якби знав, що П’юриті з командою там робитимуть, — то краще б знав, які є варіанти, щоб водночас і запобігти цьому, і захистити П’юриті від наслідків провальної місії. Але не знаючи плану, він міг лише чекати на розв’язку і спробувати мінімізувати шкоду.
— Ти наче знервований, Слейде, — помітила П’юриті, коли вони того вечора виходили з її квартири. Зі зброї в неї був лише неприєднаний до мережі телефон і кухонний ніж, прихований у теплому пальті — ймовірно, для використання не проти женців, а проти того, хто стане в неї на шляху.
— А хіба
Вона потрусила головою і посміхнулася.
— Збуджена, — сказала йому вона. — Наче шпильками коле все тіло. Обожнюю таке відчуття!
— Це просто твої наніти намагаються збити викид адреналіну.
— Хай спробують!
П’юриті дала зрозуміти, що вірить у те, що Ґрейсон зможе виконати своє завдання, — але не цілком, бо мала запасний план.
— Пам’ятай, що Манж стежитиме за всією операцією з даху, — сказала вона. — Хай яку ти збираєшся влаштувати диверсію, вона має бути достатньо серйозна, щоб привернути увагу всіх трьох камер. Якщо не вдасться, то Манж тобі допоможе.
Більшу частину століття Манж вдосконалював навичку користування рогаткою. Спершу Ґрейсон вирішив, що той просто виведе з ладу камери, якщо вони не розвернутися до Ґрейсона, — але він не міг цього зробити, бо так Шторм отримає сигнал, що не все гаразд. Натомість запасним планом було вивести з ладу Ґрейсона.
— Якщо не зможеш зробити цього сам, то Манж запхає у твій мозок річковий камінь гарного розміру, — П’юриті сказала це скоріше з насолодою, ніж зі співчуттям. — Кров і сум’яття точно дозволять розвернути всі три камери!
Останнє, чого хотів Ґрейсон, це вибути з ладу в такий важливий момент, а за кілька днів прокинутися у центрі відродження й почути, що жниць Кюрі й Анастасію прикінчили.
Вони з П’юриті розділилися за кілька кварталів до театру, і Ґрейсон попрямував до місця, де має виступити перед камерами Шторму. Він не поспішав туди, бо якби прийшов зарано і чекав, то це було би підозріло. Тож він прогулювався районом, намагаючись вирішити, що в біса робитиме. Люди його або ігнорували, або уникали. Він уже звик до цього, відколи перебрав на себе цю нову персону — але сьогодні, він постійно помічав усі погляди. І не лише погляди людей на вулиці, але й електронні. Вони були всюди. Камери Шторму були непомітні в будинках і офісах — але тут, на вулиці, їх не намагалися ховати. Вони змінювали напрямок і крутилися. Вони дивилися в усі боки. Вони фокусувалися й наближали картинку. Кілька з них, здається, обернулося до небес, наче щось споглядаючи. Як воно — не лише мати стільки нової інформації, а й могти одночасно всю її обробляти? Досліджувати світ з перспективою, якої і не уявляють звичайні люди?
За хвилину до своєї диверсії Ґрейсон розвернувся й пішов назад до театру. Камера на краю дашка над кав’ярнею, повз яку він проходив, обернулася до нього, і він злегка відвів погляд, не бажаючи зустрітися очима зі Штормом, боячись, що той судитиме його за всі невдачі.
Дорогою з роботи додому Ґевін Блодґетт нечасто запам’ятовував, що відбувалося на вулиці, — здебільшого тому, що там нічого не відбувалося. Він, як і більшість людей, був рабом звички, проживаючи пасивне, але комфортне життя, яке, певне, ніяк не зміниться в прийдешні століття. І це добре. Бо, зрештою, його дні були ідеальні, вечори — приємні, а мрії — радісні. Йому було тридцять два, і раз на рік, якраз на свій день народження, він повертав свій вік до тридцяти двох. Він не мав аніякого бажання старішати. Він не мав аніякого бажання молодшати. Він був у розквіті сил і планував завжди таким залишатися. Він ненавидів усе, що порушувало його рутину, тож коли помітив, як на нього коситься лихочинець, то прискорив ходу, сподіваючись, що той пройде повз і забереться звідси. Але в лихочинця були інші плани.