Нил Шустерман – Шторм (страница 40)
— Тобі щось не подобається? — трохи занадто голосно запитав лихочинець, стаючи перед Ґевіном.
— Усе подобається, — сказав Ґевін і вчинив так, як робив завжди, коли опинявся в неспокійній ситуації. Він усміхнувся та почав бубоніти. — Я просто роздивлявся ваше волосся… ніколи не бачив такого темного… приголомшливо. А це що, роги? Я сам, звісно, ніколи не робив модифікацій тіла, але знайомий з людьми, які…
Лихочинець схопив його за лацкан пальта і штовхнув до стіни. Недостатньо сильно, щоб активувати його наніти, але достатньо сильно, щоб чітко дати зрозуміти: він не відпустить Ґевіна.
— Ти з мене насміхаєшся? — голосно сказав лихочинець.
— Зовсім ні! Я б ніколи!
Він був наполовину нажаханий, а наполовину зрадів можливості стати центром чиєїсь уваги. Він швиденько оцінив навколишню обстановку. Він опинився на розі театру, на початку провулка. Перед входом у театр нікого не було, бо вже почалася вистава. На вулиці було не зовсім безлюдно, але поруч нікого. Однак люди прийдуть на допомогу. Порядні люди завжди допоможуть тому, до кого чіпляється лихочинець, а більшість людей порядні.
Лихочинець відтягнув його від стіни, підбив під коліна та штовхнув на землю.
— Краще гукай на допомогу. Ну ж бо!
— Д… допоможіть, — сказав Ґевін.
— Голосніше!
Його навіть не довелося знову припрошувати.
— Допоможіть! — невпевнено крикнув він. — РЯТУЙТЕ!
Тепер це помітили люди, що були трохи оддалік. Кілька прийшло з іншого напрямку — і головне, Ґевін міг роздивитися зі свого місця на землі, що до нього розвернулося кілька камер, прилаштованих на дашках і ліхтарних стовпах.
Лихочинець теж подивився на камери. Вони його, здається, засмутили, як і мало бути. Тепер захисне око Шторму додало Ґевіну сміливості.
— Ану шуруй звідси, — сказав лихочинцю він, — поки Шторм не стер тебе!
Але лихочинець, здається, його не чув. Натомість він дивився в інший кінець провулка, де люди вивантажували щось із вантажівки. Лихочинець почав бурмотіти. Ґевін не зовсім розібрав, але, здається, почув слова «перше побачення» й «кислота». Невже цей лихочинець готує романтичну пропозицію? Щось із використанням галюциногенів? Ґевін був водночас нажаханий і заінтригований.
Тут до них дійшли перехожі, яких він покликав на допомогу. І хай як Ґевін хотів їхньої допомоги, він також був трішки розчарований, що вони так швидко з’явилися.
— Агов, що тут відбувається? — озвавсь один з перехожих.
Тоді лихочинець поставив Ґевіна на ноги. Що він зібрався зробити? Вдарити його? Вкусити? Лихочинці непередбачувані.
— Просто відпусти мене, — слабко промовив Ґевін. У глибині душі він сподівався, що лихочинець цілковито проігнорує його прохання.
Але той відпустив Ґевіна, наче раптом повністю втратив інтерес до знущань над ним, і побіг далі в провулок.
— З вами все гаразд? — запитав один з тих, хто прийшов Ґевінові на допомогу з того боку вулиці.
— Так. Я в нормі.
І це його трішки розчарувало.
Коли на сцені промовили цю фразу, асистент постановника шалено замахав жниці Анастасії руками.
— Це сигнал вам, ваша честе, — сказав їй він. — Уже можете виходити на сцену.
Вона глянула на женця Костянтина, який у своєму офіційному смокінгу нагадував безглуздого дворецького. Він їй кивнув.
— Робіть те, для чого ви тут, — сказав їй він.
Вона пройшла на сцену так, щоб її мантія розмаялася позаду для драматичного ефекту. Вона почувалася так, немов одягнула костюм. Вистава у виставі.
Після появи на сцені вона почула зойки з зали. Жниця Анастасія не така легендарна й відома широкій публіці, як жниця Кюрі, але завдяки мантії стало чітко зрозуміло, що це жниця, а не член римського сенату. На сцені вона була чужинкою, небажаною гостею, і публіка почала здогадуватися, що має відбутися. Зойки перейшли у тихий гул — але через прожектори Сітра не могла роздивитися присутніх. Вона здригнулася, коли сер Альбін заговорив дзвінким поставленим голосом: «І Брут коліна даремно гнув»?
Сітра ніколи раніше не виходила на театральну сцену; вона не очікувала, що освітлення буде таке яскраве та спекотне. Завдяки цьому актори особливо чітко підсвічувалися. Обладунки центуріонів сяяли. Від тунік Цезаря й сенаторів так відбивалося світло, що їй боліли очі.
— Скажіть за мене, руки! — заволав один з акторів. Тоді змовники повиймали свої кинджали й почали «вбивати» Цезаря.
Жниця Анастасія стояла позаду, радше як привид, а не учасниця. Вона зиркнула в темряву на глядачів, тоді усвідомила, що це надзвичайно непрофесійно, тож знову звернула увагу на події на сцені. Вона витягнула власний кинджал лише після жесту одного з акторів. Кинджал був зі сталі, але з чорним покриттям. Подарунок жниці Кюрі. Побачивши зброю, публіка почала гудіти ще більше. Хтось у темряві почав лементувати.
Алдрич — з надлишком театрального гриму на обличчі й у залитій несправжньою кров’ю туніці — підморгнув їй тим оком, якого не бачила публіка.
Сітра підійшла до нього й застромила ножа просто між ребра, влучивши прямо в серце. Хтось у залі закричав.
— Сер Альбін Алдрич, — голосно сказала вона. — Я прийшла вас зібрати.
Чоловік скривився, але з ролі не вийшов.
— Et tu, Brute? — видав він. — Тож падай, Цезарю.
Тоді вона змістила положення ножа, перерізавши йому аорту, і він ковзнув на землю. Він востаннє вдихнув і помер, якраз по розкладу, просто як писав Шекспір.
Шок прокотився поміж глядачів, немов електричний струм. Ніхто не знав, що робити, як реагувати. Хтось почав аплодувати. Жниця Анастасія інстинктивно здогадалася, що то жниця Кюрі, а побачивши, як вона аплодує, інші теж нервово приєдналися.
І саме тоді хід шекспірівської трагедії повернув у жахливому напрямку.
Кислота! Ґрейсон проклинав себе, бо не здогадався швидше. Він мав зрозуміти! Всіх завжди хвилює пожежа чи вибух. Люди забувають, що достатньо сильна кислота може так само ефективно когось знищити. Але як П’юриті з командою цього досягнуть? Женці майстерно володіють усіма різновидами зброї, можуть повбивати цілу кімнату людей, не отримавши жодної подряпини. Тоді йому дійшло, що їм узагалі не доведеться ізолювати женців. Не обов’язково націлювати кислоту на когось, якщо в тебе її достатньо… і є спосіб її доставити…
Ґрейсон відчинив бічні двері й зайшов у театр, опинившись у вузькому коридорі з купою гримерок. Сходи праворуч вели до підвалу, й саме там він знайшов П’юриті з її командою. Там були три великі барелі з того самого білого тефлону, що й пляшка для вина тієї ночі, коли зустрілися Ґрейсон і П’юриті, — в тих барелях, певно, була сотня галонів фторфлеровієвої кислоти! І ще була помпа високого тиску, котру вже приєднали до водопроводу, що живить протипожежну систему театру.
П’юриті негайно помітила Ґрейсона.
— Що ти робиш? Ти ж маєш бути надворі!
Вона здогадалася про його зраду, щойно подивилася йому в очі. Її лють нагадувала радіацію. Вона його палила. Обпікала зсередини.
— Навіть про це не думай! — прогарчала вона.
А він і не думав. Бо якби почав думати, то міг би завагатися. Якби він зважив свої варіанти, то міг би змінити думку. Але в нього була місія, і вона відрізнялася від місії П’юриті.
Він погнав хиткими сходами до лаштунків. Якщо ввімкнуть розприскувачі, то з них швидко заструменить кислота. П’ять, максимум десять, секунд мине, перш ніж воду змінить кислота — і хоча мідні труби зрештою розпадуться, як і залізні решітки в камері П’юриті, вони точно протримаються достатньо, щоб провести смертоносний потік.
Вибігши з підвалу до лаштунків, він почув гучну одноголосну реакцію глядачів, тож пішов на звук. Він вийде на сцену, саме так. Він туди вибіжить, і всім розповість, що вони от-от загинуть, плаваючи в кислоті, яка розчинить їх до стану, з якого їх неможливо буде відродити. Всі вони помруть назавжди: актори, глядачі, женці, якщо тільки негайно звідси не заберуться.
Він чув, як сходами за ним женуться П’юриті й головорізи, які приєднали до системи пожежегасіння баки з кислотою та помпу. Ґрейсон не міг їм дозволити себе зловити.
Він уже дістався лаштунків, сцена була праворуч. Звідси він побачив на сцені жницю Анастасію. Що вона в біса робить на сцені? А тоді вона застромила ножа в одного з акторів, і стало цілком зрозуміло, що саме вона робить.
Раптом хтось затулив Ґрейсонові поле зору. Худорлявий високий чоловік у смокінгу та з криваво-червоним метеликом. У нього була знайома зовнішність, але Ґрейсон не міг точно впізнати.
Чоловік розкрив дещо схоже на завеликий складаний ніж з нерівним зазубреним краєм леза — і хлопець одразу зрозумів, хто це. Він не впізнав женця Костянтина без його темно-червоної мантії.
І жнець теж його, здається, не впізнав.
— Ви маєте мене послухати, — благав Ґрейсон, поглядаючи на те лезо. — Десь у цьому театрі дехто от-от розпочне пожежу… але проблема не в цьому. В розприскувачах… якщо вони спрацюють, то всю будівлю заллє кислотою… її буде достатньо, щоб усіх тут прикінчити! Ви маєте евакуювати театр!
Костянтин посміхнувся, навіть не намагаючись запобігти трагедії.
— Ґрейсон Толлівер! — нарешті впізнав його він. — Я мав здогадатися.
Ґрейсона вже давно не називали на справжнє ім’я. Це вибило його з рівноваги, сплутало думки. Зараз не було часу бодай на один хибний крок.