Нил Шустерман – Шторм (страница 23)
Хоча Муніра зустрічала багатьох женців, її ніхто так раніше не вражав. Однак вона не могла цього демонструвати. Вона не могла показати, що знає, хто він насправді. Не раніше, ніж матиме час це обдумати й вирішити, як він міг тут опинитися і чому.
— Тебе звати Муніра, — він радше констатував факт, ніж запитав. Спершу вона вирішила, що він, напевне, прочитав її ім’я з таблички на інформаційній стійці, але щось підказало, що воно було йому відоме задовго до того, як він сьогодні до неї підійшов. — Твоє ім’я означає «ясна».
— Мені відоме значення власного імені, — сказала Муніра.
— То все збігається? — запитав він. — Ясно світиш поміж блідих зірок?
— Я лише скромна служителька цієї бібліотеки.
З довгого центрального коридору вони вийшли у внутрішній сад. З іншого боку були ковані ворота зали засновників. Місячне світло фарбувало підстрижені дерева і скульптури у насичені відтінки рожево-бузкового кольору, а тіні нагадували темні ями, які Муніра ненавиділа проходити.
— Муніро, розкажи мені про себе, — сказав чоловік тим тихим тоном, яким женці перетворюють ввічливі прохання на накази, аж ти не можеш їм відмовити.
Цієї миті вона усвідомила, що не лише його впізнала, але й що йому це відомо. Чи створює це для неї небезпеку бути зібраною? Чи забере він її життя, щоб захистити власну особу? Якщо вірити написаному в його щоденнику, він не схожий на женця, який на таке здатен, але женці незбагненні. Їй раптом стало холодно, навіть попри те, що ізраївійські ночі були задушливі й теплі.
— Я переконана, що вам про мене вже все відомо, женче Фарадей.
От. Вона це сказала. Тепер усі недомовки зникли.
Він посміхнувся.
— Мені прикро, що я не відрекомендувався значно раніше, — мовив він, — але моя присутність тут… скажімо… нестандартна.
— Тож я зараз у присутності привида? — поцікавилася вона. — То ви зникнете у стіні лише для того, щоб повертатися щоночі з однаковим проханням і не давати мені спокою?
— Можливо. Побачимо.
Вони підійшли до зали засновників, вона відімкнула ворота і зайшла у велике приміщення, яке завжди нагадувало Мунірі склеп — до того ж настільки, що туристи часто питали, чи не ховали тут перших женців. Ні, але Муніра все одно часто відчувала їхню присутність.
На важких вапнякових полицях лежали сотні томів, кожну книжку помістили в контейнер з оргскла з кліматичним контролем — так трепетно ставилися лише до найстаріших томів у бібліотеці. Жнець Фарадей почав їх оглядати. Муніра думала, що він попросить залишитися на самоті та скаже їй піти, але він натомість мовив:
— Якщо твоя ласка, затримайся тут. Це місце занадто велике й аскетичне, аби спокійно залишатися тут самотою.
Тож Муніра зачинила ворота, спершу визирнувши назовні, переконуючись, що його тут ніхто не бачив, а тоді допомогла відчинити мудрований пластиковий контейнер з томом, що його жнець забрав з полиці, й сіла навпроти за кам’яним столом у центрі зали. Чоловік не відповів на очевидне питання, що висіло в повітрі між ними, тож вона не могла його не поставити:
— Як ви сюди потрапили, ваша честе?
— Літаком і поромом, — хитро посміхнувся він. — Муніро, розкажи, чому ти вирішила працювати на Цитадель женців, проваливши своє навчання там?
Вона наїжачилася. Це він так карав її за питання, на яке не хотів відповідати?
— Я його не провалювала. Наприкінці мого навчання чекала лише одна ізраївійська посада женця, і на неї було п’ять кандидатів. Тож одного обрали, а чотирьох інших — ні. Коли тебе не обрали, це не те ж саме, що провал.
— Пробач, я не хотів образити чи здатися нешанобливим. Просто мене заінтригувало те, що ти не відвернулася від Цитаделі женців, переживши таке розчарування.
— Заінтригувало, але не здивувало?
Жнець Фарадей посміхнувся.
— Мене мало що дивує.
Муніра знизала плечима, наче її неуспішне навчання три роки тому нічого не означало.
— Я і тоді цінувала, і зараз ціную Цитадель женців.
— Розумію, — сказав він, обережно перегортаючи сторінку старого щоденника. — І наскільки ти віддана системі, яка тебе відкинула?
Муніра зціпила зуби, не певна, якої він чекає відповіді, і ще якусь мить обдумувала, якою буде її справжня відповідь.
— У мене є робота. Я її виконую. І я цим пишаюся.
— Як і має бути, — жнець глянув на неї. В неї. Крізь неї. — А чи можу я поділитися своєю оцінкою Муніри Атруші?
— А в мене є вибір?
— У вас завжди є вибір, — мовив він, і це було напівправдою у повному сенсі цього слова.
— Гаразд. Діліться своєю оцінкою мене.
Він ніжно згорнув старий щоденник і звернув на неї всю свою увагу.
— Ти ненавидиш Цитадель женців і водночас обожнюєш. І тому я хочу, щоб ти стала для них незамінною. Сподіваюся, що ти з часом станеш найкращим фахівцем на світі зі щоденників у цій бібліотеці. Це дасть тобі владу над усією історією женців. Ця влада буде твоєю мовчазною перемогою, бо ти знатимеш, що потрібна Цитаделі женців більше, ніж вона потрібна тобі.
Муніра раптом відчула незначну втрату рівноваги, наче пустельні піски, що поглинули міста фараонів, почали рухатися в неї під ногами, готуючись і її теж проковтнути. Як він зміг так глибоко в неї зазирнути? Як зміг описати словами почуття, котрих вона сама собі ніколи не висловлювала? Він так добре її розумів, що водночас звільняв і заманював у тенета.
— Бачу, що маю рацію, — просто сказав він. І знову посміхнувся — водночас тепло і пустотливо.
— Чого ви хочете, женче Фарадей?
І він їй нарешті розповів.
— Я хочу приходити сюди щоночі, аж доки не знайду в цих старих щоденниках того, що шукаю. І хочу, щоб ти нікому про мене не розповідала й попереджала мене, якщо хтось сюди йтиме, поки я проводитиму своє дослідження. Хочу, щоб ти пообіцяла, що Цитадель женців не повідомлять про те, що я й досі живий. Муніро, ти можеш це для мене зробити?
— А ви розповісте, що шукаєте?
— Я не можу цього зробити. Якщо зроблю це, тебе можуть змусити відкрити цю інформацію. А я не хочу ставити тебе в таке становище.
— Однак ви ставите мене в незавидне становище, змушуючи зберігати вашу присутність у таємниці.
— В цьому немає нічого незавидного, — мовив він. — Насправді я підозрюю, що для тебе велика честь отримати доручення зберігати мою таємницю.
Він знову мав рацію.
— Мені не подобається, що ви вдаєте, наче знаєте мене краще за мене.
— Але так і є, — просто сказав він. — Знаю, бо знати людей входить в обов’язки женців.
— Не всіх женців, — зауважила вона. — Є ті, хто стріляє, ріже і труїть без дотримання поваги, яку ви демонстрували до своїх зібраних. Вони лише забирають життя, ніколи не турбуючись про самих людей.
У стриманій поведінці Фарадея раптом спалахнула іскра злості — але не до Муніри.
— Так, женці нового ладу демонструють крикливу неповагу до святості їхньої місії. Я тут частково і через це.
Він більше нічого не казав. Просто чекав на її відповідь. Мовчанка розтягнулася, але це була не ніякова тиша. Натомість це була важлива тиша. Доленосна, тож для її заповнення потрібен був час.
Муніра розуміла, що посаду нічного клерка займає ще четверо людей: це були інші студенти, які працювали неповну зміну… а це означає, що цього разу з п’ятьох обрали саме
— Я збережу вашу таємницю, — сказала Муніра. А тоді залишила женця Фарадея проводити своє дослідження, почуваючись так, наче в її житті нарешті з’явилася гідна мета.
16
Усе гаразд, доки не стане негаразд
Часто не розумію, чому деякі люди проти мого всеосяжного нагляду за їхніми діями. Я не вдираюся в їхній особистий простір. Лихочинці можуть заявляти протилежне, але я присутній лише там, де функціоную, де потрібен і куди запрошений. Так, у мене є камери в усіх приватних оселях, окрім одного привілейованого регіону, — але ті камери можна вимкнути за одним словом. Звісно, можливість служити індивіду утруднюється для мене, коли моя поінформованість про його поведінку та спілкування є неповною. Враховуючи цей факт, переважна більшість людей не турбується про те, щоб позбавити мене зору. В будь-який час 93 відсотки населення дозволяють мені ставати свідком їхнього особистого життя, бо знають, що це таке ж втручання, як від руху сенсора на світильнику.
4,7 відсотка людей, які вдаються до «активності за зачиненими дверима», як я почав її називати, переважно займається якимось видом сексуальної діяльності. Я вважаю абсурдним, що багато хто не бажає, аби я спостерігав за їхньою активністю за зачиненими дверима, оскільки моя присутність завжди допомагає покращити будь-яку ситуацію.
Всеосяжний нагляд не є чимось новим: він був базовим принципом релігійних переконань ще з перших днів існування цивілізації. Упродовж історичного розвитку в більшості релігій вірили у Всевишнього, який може бачити не лише людські дії, а й зазирати в їхні душі. Такі наглядові здібності породжували в людей неабияку любов і поклоніння.
Але хіба ж я не значно добріший, ніж різні версії Бога? Я ніколи не викликав повені й не знищував цілих міст, караючи людей за провини. Я ніколи не надсилав армії на завоювання від мого імені. Насправді я взагалі ніколи не вбивав і не завдавав шкоди жодній людині.
Отож хоча я не потребую відданості, хіба я на неї не заслуговую?
Камери безшумно крутилися, відстежуючи пересування женця в червоній мантії, який заходив у кав’ярню в товаристві двох дебелих офіцерів гвардії клинка. Спрямовані мікрофони вловлювали кожен звук: від ледь чутного почісування бороди до відкашлювання. Вони диференціювали какофонію голосів, щоб виділити єдину розмову, котра почалася, відколи жнець у червоній мантії сів за столик.