Нил Шустерман – Шторм (страница 22)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ.

ВОРОГИ ПОМІЖ ВОРОГІВ

15

Зала засновників

Нас не буди, А линь сюди — В країну Нод, край снів. Торкнись небес, Покіль не щез, Танцюй серед гробів. Це дзвін по заблудлих, Це дзвін по живих, Це подзвін по мудрих — Розплата за всіх. Якщо не спиш, Тікай хутчіш В країну Нод, край снів.

Велика александрійська бібліотека, яка вважалася одним з чудес стародавнього світу, була втіленням тріумфального правління Птолемея. Це був інтелектуальний центр світу, ще коли земля була центром усесвіту й усе крутилося навколо неї. На жаль, у Римській імперії вірили, що саме їхня версія світу була центром усесвіту, тому дотла спалили бібліотеку. Її знищення вважалося однією з найбільших втрат літератури й мудрості в історії.

Шторм вирішив її відбудувати — і він мобілізував для масштабної відбудови тисячі людей, на п’ятдесят років забезпечивши їх роботою та метою існування. Після завершення велика бібліотека стала найточнішою копією, яку можливо було збудувати, і стояла на тому ж місці, що й оригінал. Це мало стати нагадуванням про дещо, загублене в минулому, а також обіцянкою, що поки Шторм стоїть на сторожі, знання більше ніколи не будуть втрачені.

А тоді, після завершення будівництва бібліотеки, її конфіскувала Цитадель женців для зберігання своєї колекції щоденників женців — рукописних томів у шкіряних палітурках, які впродовж усього свого життя мали щодня вести женці.

Оскільки Цитадель женців мала повну свободу, то Шторм не міг їх зупинити. Він мусив удовольнитися знанням того, що принаймні вдалося відбувати бібліотеку. А щодо її первинної мети, то це мало залишитися в руках людства.

Як і більшість людей на світі, Муніра Атруші працювала на ідеальній роботі — в тому сенсі, що робота була ідеально пересічна. І так само, як і більшість людей на світі, Муніра не ненавиділа свою роботу, але й не обожнювала її. Вона відчувала щось посередині. Вона дві ночі на тиждень, з півночі до шостої ранку, працювала неповну зміну у Великій александрійській бібліотеці. Більшість своїх днів вона проводила на навчанні в каїрському коледжі Ізраївійського університету, освоюючи інформатику. Звісно ж, оскільки Шторм уже давно оцифрував і каталогізував усю світову інформацію, науковий ступінь з інформатики, як і більшість інших дипломів, ніяк практично не застосовували. Це буде просто аркуш паперу в рамочці на стіні. Дозвіл потоваришувати з іншими людьми, які мають схожі нефункціональні дипломи.

Але Муніра сподівалася, що, маючи той аркуш паперу, отримає достатньо престижу, щоб після випуску вмовити керівництво бібліотеки найняти її на постійну посаду куратора — бо щоденники женців не були каталогізовані Штормом, як решта інформації на світі. Щоденники й досі потрапляли в незграбні людські руки.

Кожен, хто хотів дослідити 3,5 мільйони томів щоденників, які збирали від початку існування Цитаделі женців, мав прийти сюди — і міг приходити коли завгодно, бо Велика бібліотека була відкрита для всього світу цілодобово, щодня. Однак Муніра помітила, що досить небагато людей користується її доступністю. Вдень тут проводила дослідження лише купка учених. Тут було вдосталь туристів, а їх більше цікавила історія та архітектура бібліотеки. Вони не надто звертали увагу на самі томи, хіба що використовували їх як тло для фото. Люди рідко з’являлися в бібліотеці вночі. Зазвичай там перебували лише Муніра та двоє членів гвардії клинка, чия присутність радше була декоративна, ніж важлива. Вони, наче живі статуї, мовчки стояли біля входу. А впродовж дня вони створювали додаткові можливості для туристичних світлин.

Мунірі щастило, якщо під час нічної зміни з’являлися бодай один-два відвідувачі, й здебільшого вони точно знали, чого хотіли, тож ніколи не підходили до її інформаційного столу. Завдяки цьому Муніра могла витрачати свій час на навчання або читання жнецьких записів, які її дуже захоплювали. Зазирати в серця й душі чоловіків і жінок, яким доручили обривати життя, дізнаватися про їхні почуття під час збирань — це затягує, і читання щоденників стало її одержимістю. І поки щороку в колекцію додавали багато тисяч томів, в неї ніколи не закінчувався матеріал для читання — хоча щоденники деяких женців були значно цікавіші за інші.

Вона дізналася про те, з яким почуттям невпевненості в собі жив верховний клинок Коперник, перш ніж себе зібрав; дізналася про глибоке розкаяння жниці Кюрі за її необачні дії під час служіння молодшою жницею і, звісно ж, про відверті брехні женця Шермана. На звичних рукописних сторінках жнецьких щоденників було вдосталь цікавої інформації.

Ввечері одного дня, на початку грудня, Муніра поринула в читання палких звитяг померлої жниці Ренд — яка, здавалося, більшість записів присвячувала деталям своїх різноманітних сексуальних завоювань. Муніра саме перегорнула сторінку, як, підвівши голову, побачила, що до неї наближається чоловік; від його підборів не виникало жодного звуку на мармуровій підлозі вестибуля. Чоловік був одягнений в одноманітний сірий одяг, однак з його поведінки Муніра відчула, що це жнець. Женці не ходять, як звичайні люди. Вони рухаються з напором, наче перед ними мусить розступатися навіть саме повітря. Але якщо він жнець, то чому не одягнув мантії?

— Доброго вечора, — привітався він. Його глибокий дзвінкий голос супроводжувався мериканським акцентом. У чоловіка було сиве волосся і доглянута борода, яка теж почала сивіти, але погляд здавався молодим. Пильним.

— Насправді зараз ніч, а не вечір, — сказала Муніра. — Якщо точно, то п’ятнадцять по другій.

Їй було знайоме його обличчя, але вона не могла зрозуміти звідки. У неї на мить щось спалахнуло в пам’яті. Бездоганна біла мантія. Ні-ні, не біла… кольору слонової кістки. Вона не знала всіх женців, тим більше мериканських, але знала тих, хто мав якийсь рівень міжнародного визнання. Згодом вона його пригадає.

— Вітаю у Великій александрійській бібліотеці, — провадила вона. — Чим можу вам допомогти?

Вона спеціально не назвала його «ваша честь», як зазвичай називали женців, бо він, безсумнівно, прийшов інкогніто.

— Я шукаю ранні щоденники, — повідомив їй він.

— Якого женця?

— Усіх.

— Ранні щоденники всіх женців?

Він зітхнув, трохи роздратувавшись, що його не зрозуміли. Так, він точно був женцем. Лише жнець міг водночас бути сердитим і терплячим.

— Усі ранні щоденники всіх перших женців, — пояснив він. — Прометея, Сафо, Леннона…

— Я знайома з іменами перших женців, — озвалася Муніра. Її роздратувала його поблажливість. Зазвичай Муніра не була такою сварливою, але їй перервали читання дечого особливо цікавого. Крім того, через денне навчання в неї залишалося мало часу на сон, тож вона втомилася. Вимушено посміхнулася і вирішила спробувати бути привітнішою з цим таємничим чоловіком — бо якщо він таки жнець, то може захотіти зібрати її за надмірну дратівливість.

— Усі ранні щоденники — в залі засновників, — розповіла вона йому. — Я маю її для вас відімкнути. Прошу, ходіть за мною. Вона поставила на своєму робочому місці табличку «Повернуся за п’ять хвилин» і повела чоловіка углиб бібліотеки. Її кроки відлунням розливалися у гранітному вестибулі. В нічній тиші все звучало гучніше. Кажан, який тріпотів крилами під стелею, міг нагадувати дракона в польоті… однак чоловік ішов цілковито беззвучно. Це лякало. Як і бібліотечне освітлення, яке від їхнього руху загорялося попереду і згасало позаду, постійно блимаючи, наче смолоскип. Це був хитрий задум, завдяки якому тіні немов навмисно тривожно рухалися вперед і назад.

— Ви же знаєте, що популярні щоденники засновників доступні на публічному сервері Цитаделі женців? — запитала Муніра в чоловіка. — Там сотні обраних щоденників.

— Я бажаю побачити не обрані щоденники. Мене цікавлять ті, які не «обрали».

Вона ще раз його оглянула і нарешті пригадала, хто це, — здогад осяяв її з такою силою, що вона аж спіткнулася. Це була лише дрібна заминка, і Муніра швидко вирівнялася, але чоловік помітив. Зрештою, він жнець, а вони все помічають.

— Щось не так? — запитав він.

— Та ні. Це мерехтіння освітлення. Через нього важко помічати нерівні шви між камінням на підлозі.

І це була правда, хоча зашпорталася вона не тому. Але якщо вона говоритиме принаймні часткову правду, можливо, він не помітить брехню.

За час перебування в бібліотеці в Муніри з’явилося прізвисько. Інші клерки тихцем називали її «трунаркою». Частково через її похмуру вдачу, але також тому, що одним з її обов’язків було приводити до ладу щоденники женців, які самозібралися або назавжди померли через чиюсь підлість — у мериканських регіонах таке траплялося дедалі частіше.

Рік тому вона каталогізувала повну колекцію цього женця від дня його посвячення й до дня смерті. Його щоденники більше не зберігалися в колекціях живих женців. Тепер вони лежали в північному крилі зі щоденниками інших мідмериканських женців, які більше не топтали землю. Проте він був тут — поруч з нею йшов жнець Майкл Фарадей.

Вона прочитала не один його щоденник. Його думки й міркування завжди впливали на неї більше, ніж думки решти женців. Він був чоловіком, який глибоко переживав усе в житті. Муніру засмутили новини про його торішнє самозбирання — але не здивували. Важко було нести на собі ярмо такого обтяжливого сумління, як у нього.