Нил Шустерман – Шторм (страница 25)

— Вони скоріше полюють на Марі, а не на вас.

— Тоді якщо на мене ніхто не нападе, ви знатимете напевне.

Його й це не переконало.

— Вони за милю відчують пастку.

Сітра посміхнулася.

— Тоді вам варто їх перемудрувати. Чи це занадто важке завдання?

Костянтин насупився, і це розсмішило жницю Кюрі.

— Костянтине, вираз вашого обличчя вартий замаху на наше життя!

На це він нічого не відповів, а натомість і далі роздивлявся Сітру.

— Навіть якщо ми їх перемудруємо (а так і буде), це буде ризиковано.

Сітра посміхнулася.

— У чому тоді суть вічного життя, якщо не можеш кілька разів піти на ризик?

Костянтин зрештою неохоче погодився дозволити Сітрі стати приманкою для пастки.

— Гадаю, Ендуру доведеться відкласти, — мовила жниця Кюрі. — А я так чекала на цю подорож!

Хоча Сітра підозрювала, що їхній новий план надихав Марі набагато більше, ніж вона показувала.

І хоча це буде небезпечно для Сітри, вона розуміла, що можливість контролювати ситуацію дозволить їй відчути таке бажане полегшення.

Насправді навіть Шторм відзначив, як у неї зникло напруження. Він не міг зазирнути у Сітрину свідомість, але точно реєстрував мову її тіла й біологічні зміни. Він виявляв як висловлені, так і невисловлені брехні й істини. А це означало, що він знав, чи щиро жнець Костянтин хотів бачити її живою. Але, як і завжди, мав мовчати з приводу всіх питань, пов’язаних з женцями.

17

Спам-клуб

Мушу визнати, що я не єдиний підтримую життєздатність світу. Цитадель женців теж була до цього причетна завдяки своїй практиці збирання.

Навіть так, женці збирають лише невеликий відсоток населення. Робота женців не полягає у приборканні зростання населення, а в тому, щоб, так би мовити, «згладити піки». Саме тому, якщо притримуватися теперішніх квот, шанси людини бути зібраною упродовж наступної тисячі років складає лише десять відсотків. Досить мало, щоб більшість людей навіть не згадувала про збирання.

Однак я справді передбачаю час, коли варто буде досягти рівноваги в кількості населення. Нульовий приріст. На кожну народжену особу інша помирає.

Я не повідомляю загалу, коли такий рік настане, але ця подія не за горами. Навіть за поетапного зростання квот на збирання людство досягне максимально допустимої чисельності менш ніж за століття.

Не бачу потреби непокоїти населення цим фактом, бо яка від цього користь? Я один несу на собі тягар тієї невідворотності. Це, цілком буквально, тягар самого світу. Можу лише сподіватися, що маю віртуальні плечі Атланта, щоб його витримати.

Якщо Сітрі було важко вжитися у роль жниці Анастасії, чиє ім’я вона обрала, то Ґрейсон Толлівер без проблем став Слейдом — це було його лихочинське ім’я. Батьки колись розповідали, що імпульсивно назвали його Ґрейсоном, бо в день його народження було сіре небо, а «ґрей» означає «сірий». Ім’я не мало жодного значення, просто вкотре засвідчило легковажне ставлення його батьків до всього у їхніх довгих і марних життях.

А от зі Слейдом варто було рахуватися.

Наступного дня після зустрічі з Трекслером він пофарбував волосся у колір під назвою «обсидіанова порожнеча». Це був настільки темний відтінок чорного, що він не існував у природі. Волосся, наче чорна діра, вбирало світло навколо голови, і тому здавалося, що Ґрейсонові очі глибоко посаджені у непроникний морок.

— Це дуже в стилі двадцять першого сторіччя, — сказав стиліст. — Хай що це означає.

Ґрейсон також імплантував металеві вставки під шкіру на обох скронях, завдяки чому здавалося, що в нього починають рости роги. Це привертало значно менше уваги, ніж волосся, але все разом робило його потойбічним і трохи диявольським на вигляд.

Він точно мав вигляд лихочинця, навіть якщо таким не почувався.

Наступним кроком було випробувати свою нову особистість.

У нього трохи пришвидшилося серцебиття, коли Ґрейсон наближався до «Молту» — місцевого клубу, де обслуговували лихочинців. Коли він підійшов, його почали оцінювати і роздивлятися інші лихочинці, які вешталися біля клубу. Ґрейсон подумав, що ці люди — карикатури самих себе. Вони так чітко відповідали своїй культурі невідповідності, що їхня однаковість перекреслювала всю мету їхнього існування.

Ґрейсон підійшов до викидайла біля дверей, у якого на бейджику було написало «МАНЖ».

— Вхід лише для лихочинців, — суворо кинув викидайло.

— Я що — не схожий тобі на лихочинця?

Той знизав плечима.

— Завжди може трапитися позер.

Ґрейсон показав йому свої документи, на яких виблискувала велика червона літера «Л». Викидайла це вдовольнило.

— Насолоджуйся, — засміявся він і впустив Ґрейсона всередину.

Ґрейсон думав, що заходить у місце з голосною музикою, блиманням вогників і темними закутками, де відбуватимуться всілякі сумнівні речі. Але всередині «Молту» було зовсім не те, на що він чекав, — насправді він був настільки неготовий до побаченого, що завмер, наче помилився дверима.

Це був яскраво освітлений ресторан — старомодна їдальня з червоними кабінками і сяйливими барними дзиґликами з нержавіючої сталі перед шинквасом. Там сиділи гарно стрижені хлопці в куртках з нашитими університетськими ініціалами і симпатичні дівчата з волоссям, зібраним у хвостик, у довгих спідницях і товстих ворсистих шкарпетках. Ґрейсон упізнав еру, яку мало відображати це місце: період під назвою П’ятдесяті. Це була культурна епоха Мерики в еру смертності, де всіх дівчаток називали Бетті, Пеґґі чи Мері Джейн, а всіх хлопчиків — Білл, Джонні чи Ейс. Якось один учитель розповів Ґрейсонові, що період П’ятдесятих тривав лише десять років, але хлопцю було важко в це повірити. Певне, років сто минуло перед наступним періодом.

Це місце видавалося правдоподібною копією ери, але щось тут було не так — бо між порядними клієнтами розосередилися лихочинці, які зовсім сюди не належали. Один лихочинець у навмисне подертому одязі силою запхався в кабінку зі щасливою парою відвідувачів.

— Зникни, — сказав він міцному на вигляд справжньому мериканцю Біллі, у светрі з нашитими літерами, який сидів навпроти. — Ми з твоєю дівчинкою познайомимося ближче.

Біллі, звісно, відмовився піти і пригрозив, що виб’є з нього всю душу. У відповідь лихочинець підвівся, витягнувши хлопця з кабінки і розпочавши бійку. Здоровань Біллі в усьому переважав кістлявого лихочинця: і в розмірах, і в силі, вже не кажучи про зовнішність, але щоразу як він замахувався своїм важким кулаком, він мазав, а лихочинець щоразу влучав — доки спортсмен не втік, завиваючи від болю і полишивши свою дівчину, яку, здається, дуже вразило молодецтво лихочинця. Той підсів до дівчини, і вона прихилилася до нього так, наче вони й були справжньою парою.

За іншим столиком лихочинка почала перекидатися образами з гарненькою багатійкою в рожевому светрі. Протистояння закінчилося тим, що лихочинка схопила її за светр і роздерла його. Гарненька дівчина ніяк не відбивалася — вона просто затулила обличчя руками і почала ридати.

А позаду стогнав ще один Біллі, бо щойно програв усі таткові гроші на більярді проти жорстокого лихочинця, який безперервно його обзивав.

Що тут у біса відбувається?

Ґрейсон сів за шинквас, бажаючи просто зникнути в чорній дірі свого волосся, доки не зрозуміє різноманітні драматичні сценки навколо нього.

— Що волієте? — поцікавилася жвава офіціантка з того боку шинкваса. На її уніформі було нашите ім’я «БЕБС».

— Ванільний шейк, будь ласка, — сказав Ґрейсон. Бо хіба не це замовляють у такому місці?

Офіціантка хитро посміхнулася.

— «Будь ласка»? Нечасто таке тут чую.

Бебс подала йому шейк, вставила соломинку і мовила: «Насолоджуйтеся».

Незважаючи на бажання Ґрейсона зникнути, біля нього сів ще один лихочинець. Чоловік був настільки виснажений, що практично перетворився на скелет.

— Ванільний? Справді? — заговорив він.

Ґрейсон покопався в собі, щоб знайти необхідну манеру поведінки.

— У тебе з цим проблеми? Може, треба в тебе цим жбурнути, а тоді замовити ще один.

— Нє, — сказав скелет. — Ти не в мене маєш ним жбурляти.

Чоловік йому підморгнув — і тоді до Ґрейсона врешті дійшло. Суть цього місця — його мета — прояснилася. Скелет чекав на його реакцію, і Ґрейсон усвідомив, що коли хоче вписатися — справді вписатися — то має ввійти в роль. Тож він покликав Бебс.

— Агов, — сказав він, — це не коктейль, а лайно.

Бебс стала руки в боки.

— І чого ти від мене хочеш?

Ґрейсон потягнувся до свого шейку. Просто збирався його перекинути на стільницю, але не встиг: скелет схопив склянку зі столу і плеснув напоєм у Бебс, і тепер з неї краплями стікало ванільне морозиво, а зацукрована вишня застрягла в нагрудній кишені уніформи.

— Він сказав, що в нього не коктейль, а лайно, — кинув скелет. — Зроби йому інший!

З уніформи Бебс продовжувало стікати ванільне морозиво, але дівчина зітхнула і сказала: «Зараз буде». Тоді пішла робити новий шейк.

— Отак це й робиться, — мовив лихочинець. Він відрекомендувався Зексом. Він був трохи старший за Ґрейсона — йому було, можливо, двадцять один, — але його поведінка вказувала на те, що переживав цей вік він не вперше.