Нил Шустерман – Шторм (страница 27)

Це була приваблива вигадка, котра завжди вражала його публіку, — і ніхто не міг цього спростувати, бо агент Трекслер швиденько зробив цю історію офіційною частиною його цифрового життєпису. Трекслер навіть створив цілу легенду про падіння автобуса і про його неіснуючих жертв — він ще й додав Слейдові надзвичайно влучне прізвище. Тепер він Слейд Макміст. У світі, де ніхто, навіть лихочинці, навмисне не вбиває людей, його історія швидко перетворилася на місцеву легенду.

Він днями зависав у різних лихочинських закладах, розповідаючи історії, та намагався знайти роботу, кажучи людям, що потребує якогось заняття, але шукав не нудну звичайну роботу, а таку, де можна забруднити руки.

Він почав звикати до кривих поглядів від перехожих. До того, як на нього дивилися власники крамниць, наче він збирався щось поцупити. До того, як деякі люди переходили на протилежний бік вулиці, щоб не йти з ним на одному тротуарі. Йому здавалося дивним, що у вільному від упереджень світі винятком стали лихочинці, які здебільшого хотіли, щоб решта людства стала їхнім колективним ворогом.

«Молт» був не єдиним спам-клубом у місті — їх було багато, і кожен вирізнявся своїм культовим історичним періодом. «Твіст» змоделювали за прикладом Британії часів Дікенса. «Бенедикт» мав колоніальний мериканський стиль, а «МЬОРҐ» наповнили євроскандинавськими штучками часів вікінгів. Ґрейсон навідувався до різних клубів і набив руку на тому, щоб створити навколо себе достатньо ажіотажу й заслужити цим на повагу від світу лихочинців.

Ґрейсона найбільше турбувало те, що йому це почало подобатися. Йому ніколи раніше не давали повної свободи робити щось погане — але тепер «погане» стало сенсом його життя. Він через це не спав ночами. Хотілося обговорити все зі Штормом, але він знав, що не отримає відповіді. Однак знав, що Шторм за ним спостерігає. Його камери є в усіх клубах. Ґрейсона завжди заспокоювала постійна непорушна присутність Шторму. Він знав, що все одно не сам, навіть під час своїх найодинокіших митей. Але тепер мовчазна присутність Шторму почала нервувати.

Може, Шторму за нього соромно?

Щоб придушити такі страхи, він вигадував у підсвідомості розмови.

«Даю тобі благословення дослідити цю нову грань своєї особистості, — уявляв він, як каже йому Шторм. — Це нічого, поки ти пам’ятаєш, хто ти насправді, й залишаєшся самим собою».

«Але якщо я справді такий?» — питав Ґрейсон. Навіть уявний Шторм не мав на це відповіді.

Її звали П’юриті Віверос, і вона була стовідсотковою лихочинкою. Ґрейсон навіть не сумнівався, що велика червона «Л» на її документах з’явилася там закономірно, а не через випадковий збіг обставин. Дівчина була екзотична. Її волосся втратило свій натуральний пігмент, та було не просто білим, а радше прозорим, а завдяки різнокольоровим фосфоресцентним ін’єкціям у скальп кінчики пасом світилися, наче нитки оптоволокна.

Ґрейсон інстинктивно відчував, що вона небезпечна. Він також вважав, що вона вродлива, і його до неї тягнуло. Стало цікаво, чи тягнуло б його до неї в попередньому житті. Але після кількох тижнів занурення у стиль життя лихочинців він підозрював, що в нього змінилися критерії привабливості.

Він побачив її у спам-клубі — в іншому кінці міста, де раніше не бував. Клуб називався «Під замком», і його спроєктували так, щоб було схоже на в’язницю ери смертності. Кожного гостя грубо хапали наглядачі, волокли через купу дверей і кидали в камеру до ще одного випадкового в’язня, не звертаючи уваги на стать.

Ґрейсонові видавалася настільки чужою і абсурдною ідея ув’язнення, що коли за ним з огидним клацанням зачинилися двері, ще й так хряснули, що аж бетонний блок камери затремтів, він навіть розсміявся. Таке поводження просто неможливе насправді. Це, безперечно, перебільшення.

— Нарешті! — почувся голос із верхніх нар. — Я гадала, мені вже ніколи не приведуть сусіду по камері.

Дівчина відрекомендувалася і пояснила, що П’юриті, тобто «праведність», то не прізвисько, а її справжнє ім’я.

— Якщо батьки не хотіли викликати у мене цілком природний спротив, мали б назвати мене якось інакше, — сказала вона Ґрейсонові. — Якби вони назвали мене Профанація, то, може, я б виросла доброю дівчинкою.

Вона була тендітна, але точно не маленька. Зараз їй було двадцять два, але Ґрейсон підозрював, що вона вже раз чи двічі відкручувала свій вік назад. Уже незабаром він дізнається, що вона сильна і спритна й почувається на вулицях, як риба у воді.

Ґрейсон оглянув камеру. Та була обставлена досить просто. Він кілька разів спробував відчинити двері. Вони деренчали, але з місця не зрушували.

— Вперше у «Під замком»? — хотіла знати П’юриті. А оскільки це було досить очевидно, Ґрейсон не брехав.

— Ага. І що ми тепер маємо робити?

— Ну, спершу ми могли б витратити трохи часу на знайомство, — грайливо посміхнулася вона, — чи можемо погукати наглядача й вимагати свій «останній обід». Нам мають принести все, що ми забажаємо.

— Справді?

— Так. Вони вдають, що не зроблять цього, але мусять — це їхня робота. Зрештою, це обідній клуб.

Тоді до Ґрейсона дійшла справжня ідея цього місця.

— Ми маємо звідси втекти, так?

П’юриті знову пустотливо йому посміхнулася.

— А ти кмітливий, правда?

Він був не певен, чи вона щира, чи просто жартує. Так чи так, йому це сподобалося.

— Завжди є шлях на свободу, але його ще треба пошукати, — розповіла йому дівчина. — Інколи це потаємний прохід, в інших випадках — схована в їжі шпилька. Інколи немає ні трюків, ні штучок, а слід просто покрутити мізками. Якщо взагалі нічого не вдається, то досить просто обдурити наглядачів. У їхні обов’язки входить бути повільними й недоумкуватими.

Ґрейсон почув крики і тупотіння: хтось біг з іншого місця в тюремному блоці. Щойно втекла інша пара ув’язнених.

— То що ти обереш? — запитала П’юриті. — Обід, утечу чи трохи часу з твоєю сусідкою по камері?

І не встиг він відповісти, як вона його поцілувала — його ще так ніколи не цілували. А потім він не знав, що сказати, окрім як представитися:

— Я — Слейд.

На це вона відповіла: «Мені байдуже», — і знову його поцілувала.

В той час як П’юриті була більш ніж готова зайти досить далеко, Ґрейсон почувався занадто ніяково, оскільки наглядачі та в’язні-втікачі, які проходили повз, хтиво на них дивилися та свистіли. Він відсахнувся.

— Давай утечемо, — мовив він, — і… а… знайдемо краще місце, щоб познайомитися ближче.

Вона вимкнула пристрасть так само швидко, як увімкнула.

— Гаразд. Але не думай, що цікавитимеш мене пізніше.

Тоді вона покликала наглядача, наполягаючи, що спершу варто поїсти, і замовила ростбіф.

— У нас такого немає, — сказав їм наглядач.

— Усе одно неси, — вимагала П’юриті.

Наглядач щось буркнув, пішов геть і повернувся за п’ять хвилин, тягнучи столик на коліщатках, на якому стояв таріль з такою кількістю ростбіфа, що й кінь подавився б, а також повно гарнірів і вино в білій пластиковій пляшці з кришечкою.

— Вина б я не пив, — попередив їх наглядач. — Від нього іншим в’язням ставало зле.

— Зле? — відреагував Ґрейсон. — Тобто як це — «зле»?

П’юриті так сильно заїхала йому під столом у ногу, аж активувалися його больові наніти. Це його заткнуло.

— Дякую, — мовила П’юриті. — А тепер забирайся звідси до дідька.

Наглядач огризнувся й пішов, знову їх замкнувши.

Після цього П’юриті обернулася до Ґрейсона.

— А ти, певне, тупий, — сказала вона. — Слова про вино були нашою підказкою!

І справді, після детальнішого огляду на пляшці виявився символ про біологічно небезпечну речовину, і Ґрейсон припустив, що це для клієнтів, ще тупіших за нього.

П’юриті відкрутила кришечку, і в Ґрейсона через ядучий сморід одразу ж почали сльозитися очі.

— Ну, що я тобі казала! — мовила П’юриті. Вона закрутила кришечку і залишила пляшку на потім. — Ми вирішимо, що з цим робити, коли поїмо. Не знаю, як ти, але я помираю з голоду.

За обідом вона розмовляла з повним ротом, витирала губи рукавом і вмочала все в кетчуп. Вона була з тих жахливих дівчат, про яких його могли б попереджати батьки, якби їм було небайдуже. А Ґрейсон був у захваті! Вона була втіленням цілковитої протилежності його старому життю!

— То чим ти займаєшся? — запитала вона. — Тобто коли не ходиш по клубах? У тебе є нормальна робота, чи просто тягнеш гроші зі Шторму, як половина тих невдах, які називають себе лихочинцями?

— Поки що живу на гарантовану мінімалку, — розповів їй Ґрейсон. — Але це лише тому, що я нещодавно в цьому місті. Ще й досі шукаю роботу.

— І твій німбос не зміг тобі нічого знайти?

— Мій хто?

— Твій наглядовий інспектор німба, дурнику. Німбоси обіцяють роботу всім, хто її хоче, то як це ти досі не працюєш?

— Мій німбос — повна сволота, — сказав їй Ґрейсон, бо вирішив, що якось так би говорив Слейд. — Я його ненавиджу.

— І чому мене це не дивує?

— Хай там як, я не хочу роботу від УВ. Я хочу працювати на роботі, яка мені підходить.

— І яка ж тобі може підійти?

А тепер прийшла його черга грайливо посміхатися.

— Така, щоб полоскотати нерви. А мій німбос такого не пропонує.

— Хлопчик з цуценячими очками шукає неприємностей, — дражнилася П’юриті. — Цікаво, що ж він зробить, коли їх знайде!