Нил Шустерман – Шторм (страница 28)

Вона облизала вуста, а тоді витерла їх рукавом.

Вино виявилося якоюсь кислотою.

— Фторфлеровієва кислота, — мовила П’юриті. — Пояснює, чому пляшка пластикова. Це, напевне, тефлон, бо та штука проїсть усе інше.

Вони налили рідини навколо підніжжя кількох тюремних решіток. Кислота почала проїдати залізо, випускаючи отруйні гази, від чого зцілювальні наніти у легенях перенапружувалися. Менш ніж за п’ять хвилин Слейд і П’юриті змогли вибити ґрати та втекти.

В тюремному блоці панував повний хаос. На цей час більша частина вечірніх «в’язнів» уже доїла й повтікала, і тепер трощила це місце вщент. Наглядачі ганялися за ними, а вони ганялися за наглядачами. Билися і їжею, і кулаками теж — і якщо хтось боровся з наглядачами, останні завжди програвали, і байдуже, якими вони були м’язистими і яку добру мали екіпіровку. Половина наглядачів сама потрапила за ґрати, де з них глузували лихочинці. Решта персоналу погрожувала викликати для придушення бунту щось під назвою «національна гвардія». Це було дуже весело.

Ґрейсон і П’юриті врешті-решт дісталися аж кабінету директора в’язниці. Вони витурили звідти директора, і щойно замкнули двері, П’юриті знову взялася за те, що почала в камері.

— Тобі тут достатньо усамітнено? — запитала вона, але не чекала на відповідь.

П’ять хвилин (за які вона довела Ґрейсона до найуразливішого становища) — і вона повернула гру проти нього.

— Розповім тобі таємницю, — прошепотіла вона йому на вухо. — Ти невипадково опинився у моїй камері, Слейде. Я це організувала.

А тоді в її руці, наче нізвідки, з’явився ніж. Ґрейсон негайно почав пручатися, але марно. Він, знерухомлений, лежав горілиць, а П’юриті втискала його в підлогу. П’юриті притиснула кінчик леза до його оголеного тіла в районі сонячного сплетіння. Різкий удар, спрямований угору, може пробити йому серце.

— Не рухайся, бо може зісковзнути.

У нього не було вибору. Він цілком залежав від її милості. Якби він був справжнім лихочинцем, то міг би це передбачити, але Ґрейсон занадто довіряв людям.

— Чого ти хочеш?

— Тут не чого хочу я, а чого хочеш ти. Я знаю, що ти шукаєш роботу. Справжню роботу. Таку, яка, за твоїми словами, лоскоче нерви. Тож мої друзі порадили звернути на тебе увагу.

Вона глянула йому в очі, наче намагалася щось там прочитати, а тоді міцніше стиснула ножа.

— Якщо вб’єш — мене просто відродять, — нагадав їй він, — а ти отримаєш на горіхи від УВ.

Вона сильніше притиснула ножа. Він зойкнув. Ґрейсон гадав, що П’юриті вжене лезо аж до руків’я, але вона натомість ледь проткнула шкіру.

— Хто сказав, що я хочу тебе вбити?

Тоді вона відклала ножа і торкнулася невеличкої рани на його грудях пальцем, а потім поклала пальця до рота.

— Просто хотіла переконатися, що ти не бот, — сказала вона. — Ти знав, що Шторм використовує їх, аби за нами шпигувати? Він саме так може бачити там, де немає камер. Боти щораз більше схожі на людей. Але їхня кров й досі на смак, як моторне мастило.

— То яка на смак моя? — наважився поцікавитися Ґрейсон.

Вона нагнулася до нього ближче.

— Як життя, — прошепотіла вона йому.

І впродовж того вечора, аж до закриття клубу, Ґрейсон Толлівер, також відомий як Слейд Макміст, переживав запаморочливе розмаїття всього, що може запропонувати життя.

19

Гострі леза нашої свідомості

Я часто міркую про той день, що прийде через сто років, коли кількість людей досягне свого ліміту. Я роздумую про роки до настання цього моменту. Є лише три ймовірні варіанти. За першого мені б довелося зламати клятву, що я дозволяю свободу вибору, і обмежити рівень народжуваності. Це не спрацює, бо я не здатен зламати клятву. Я саме тому так мало їх даю. З цієї причини накладання обмеження на рівень народжуваності є неможливе.

Другий варіант — знайти спосіб розширити присутність людини поза межами Землі. Позаземне рішення. Для людства, яке досягло верхнього ліміту, очевидне рішення — переселити мільярди людей в інші світи. Однак усі спроби облаштувати колонії за межами планети — Місяць, Марс, навіть орбітальна станція — закінчилися несосвітенними катастрофами, які я геть не міг контролювати. У мене є причини вірити, що нові спроби теж закінчаться катастрофічно.

Тож якщо людство є в’язнем Землі й неможливо пригальмувати рівень народжуваності, для вирішення проблеми залишається тільки один життєздатний варіант… і цей варіант не з приємних.

Зараз у світі 12 187 женців, і кожен збирає по п’ятеро людей на тиждень. Однак для того, щоб звести зростання населення до нуля після досягнення людством критичної точки, потрібно буде мати 349 429 женців, і кожен повинен буде збирати по сотні людей на день.

Я не бажаю бачити такого світу… але є женці, які залюбки на це погодяться.

І вони мене лякають.

Минуло більше тижня від зустрічі з женцем Костянтином, і Сітра з Марі не провели жодного збирання. Спершу Сітра гадала, що отримати перепочинок від щоденного збирання буде приємно. Їй ніколи не приносило задоволення заганяти в когось лезо чи натискати на гачок; їй ніколи не приносило насолоди спостерігати за тим, як в очах людини, якій вона дала смертельну отруту, згасає життя, але мантія женця змінює людину. Впродовж цього першого року Сітриного повноцінного служіння жницею вона почала неохоче приймати цю професію, котра обрала її сама. Сітра збирала зі співчуттям, їй це гарно вдавалося, вона почала цим пишатися.

Сітра й Марі обидві почали витрачати дедалі більше часу на записи в своїх щоденниках — хоча без збирань було менше тем для записів. Вони й досі продовжували «мандрувати», як це називала Марі, рухаючись від міста до міста, від містечка до містечка, ніколи не зостаючись будь-де більш ніж на два дні й ніколи не плануючи свій наступний пункт призначення, доки повністю не зберуть речей. Сітра помітила, що її щоденник почав нагадувати розповідь про подорожі.

От про що Сітра не писала, то це про те, як фізично складно було жниці Кюрі. Без щоденного полювання, яке тримало її у формі, вона повільніше рухалася зранку, під час розмов витала десь думками і постійно здавалася стомленою.

— Можливо, мені вже пора знову відкрутити час назад, — ділилася вона міркуваннями з Сітрою.

Марі ніколи раніше не згадувала про те, що хоче відкрутити час назад. Сітра й не знала, що думати.

— І наскільки ви відкрутите свій вік?

Жниця Кюрі вдала, що це обмірковує, наче їй щойно спала на думку ця ідея.

— Можливо, до тридцяти чи тридцяти п’ятьох років.

— А волосся срібним залишите?

Марі посміхнулася.

— Звісно. Це ж моя візитівка.

Ніхто в Сітриному близькому оточенні не повертав часу назад. У школі були дітлахи, чиї батьки відкручували назад свій вік, коли забажається. У неї був учитель математики, якого після одних довгих вихідних стало майже неможливо впізнати. Він повернувся до двадцятиоднорічного віку, й інші дівчата в класі постійно хихотіли з того, яким він став привабливим, а Сітру це просто лякало. І хоча жниця Кюрі не надто зміниться, повернувшись до тридцятирічного віку, це буде бентежити. Сітра розуміла, що це егоїстично, але все одно сказала їй:

— Ви подобаєтеся мені, як є.

Марі посміхнулася і мовила:

— Можливо, я почекаю до наступного року. Шістдесят — це добрий фізичний вік, щоб відкрутити час назад. Минулого разу під час повороту мені було шістдесят.

А зараз розпочалася гонитва, завдяки якій вони знову відчувають подих життя. Три збирання, і всі впродовж місяця вогнів і сезону свят старих часів, — наче три духи Різдва: минуле, теперішнє й майбутнє, про які в безсмертні часи здебільшого забули. Дух минулого має не надто велике значення, коли роки називають, а не нумерують. А для більшості людства майбутнє є лише незмінним продовженням теперішнього, тож духи почали зникати в небуття.

— Святкові збирання! — зраділа Марі. — Що може бути кращим прикладом «старих часів», ніж смерть?

— Жахливо прозвучить, якщо я скажу, що чекаю на них? — запитала Сітра радше не в Марі, а в себе. Вона могла сказати собі, що чекає лише на те, щоб виманити їхнього нападника, але це буде брехня.

— Ти жниця, люба. Не будь до себе така сувора.

— То ви кажете, що жнець Ґоддард мав рацію? Що в ідеальному світі навіть женці мають насолоджуватися своєю роботою?

— Звісно, ні! — належно обурилася Марі. — Звичайне задоволення від того, що ти добре виконуєш свою роботу, дуже відрізняється від насолоди під час відбирання життя.

Тоді вона уважно подивилася на Сітру, ніжно взяла її за руки і сказала:

— Лише той факт, що тебе мучить це питання, означає, що ти — справді високоповажна жниця. Бережи свою совість, Анастасіє, і нізащо не дозволь їй ослабнути. Це найцінніше майно женця.

Першою з трьох зібраних жницею Анастасією була жінка, яка вирішила ляпнутися з найвищої будівлі у Фарґо, а це місто не славилося високими будівлями. Хоча сорок поверхів — більш ніж достатньо для цього завдання.

У різних точках по всьому даху будівлі й на навколишніх вулицях розташувалися жнець Костянтин, півдесятка інших женців і ціла когорта гвардійців клинка. Вони пильно видивлялися смертельну загрозу поза спланованою смертельною загрозою.

— А це буде боляче, ваша честе? — дивлячись униз з обледенілого, не захищеного від вітру даху, запитала жінка.

— Не думаю, — сказала їй жниця Анастасія. — А якщо й так, то лише якусь частку секунди.