Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 34)

Чу­бай мав чу­дову акторську ди­к­цію, він бу­квально ви­проміню­вав месме­ри­чну енергію, завдя­ки чо­му йо­го ві­рші в авторському ви­конан­ні ставали практи­чно невід­порни­ми. Ні­чо­го си­льні­шо­го від «Верте­пу» в то­гоча­сній украї­нській пое­зії я не знав — пу­блі­ци­сти­чна ри­тори­ка, яка приваблю­вала мене тоді найду­ж­че, ди­вови­ж­но по­єд­ну­валась у цій поемі з філо­со­фськи­ми, ек­зи­стенційни­ми мо­ти­вами, що я їх спри­ймав через ускладнену образність твору рад­ше інтуї­ти­вно, ніж усві­до­мле­но.

Для нас, під­лі­тків, ва­ж­ли­вим тоді був не ли­ше зміст твору, а й сам факт існува­н­ня та­кої пое­зії, та­ких поетів — як реальної альте­рнати­ви ну­дному й фа­льши­во­му офі­ці­озові, який нас оточу­вав; п’янке від­чу­т­тя, що ми не самі, що не ли­ше ми так думає­мо й так пи­ше­мо і що паралельно існує інший світ із та­ла­нови­ти­ми й чесни­ми лю­дь­ми — ці­ле братство та­ких лю­дей — це від­чу­т­тя ди­вови­ж­ним чи­ном нас нади­ха­ло й окри­лю­вало. Здає­ться, саме про це ми говори­ли з друзя­ми, поверта­ю­чись від Іри­ни Ону­фрі­ї­вни, — хоча нам на це бракувало слів: вра­же­н­ня бу­ло надто вели­ким.

Зроз­уміло, я скори­стався ми­мохідь ки­ну­тим за­про­ше­н­ням і не­вдовзі заві­тав до Гри­горія, в йо­го невели­ч­ку кі­мнату на По­гу­ля­нці, де він ме­шкав із мо­ло­дою дружи­ною в бу­ди­нку її бать­ків та з новонародженим си­ном. Ми зблизи­ли­ся ду­же шви­д­ко — він був старшим ли­ше на чо­ти­ри роки, хоч йо­го статус, і поведінка, і зовні­шність додавали йо­му ще років п’ять або й десять. Він мав ду­же глибоке й орга­ні­чне від­чу­т­тя власно­го лі­те­ратурно­го покли­ка­н­ня: був ви­дат­ним поетом і добре це усві­до­млю­вав, мало то­го сві­до­мо грав цю роль, маю­чи за ідеал Ло­рку й Аполіне­ра.

Йо­го су­дже­н­ня про лі­те­ратуру бу­ли доволі кате­гори­чни­ми, але компетент­ни­ми: він чу­дово орі­є­нтувався в нових кни­жках, пу­блі­ка­ці­ях, мав чу­дову бібліо­теку, де, крім украї­нських та російських, бу­ли та­кож ви­да­н­ня інши­ми слов’янськи­ми мовами, перед­усім польською. Він охоче пози­чав кни­ги й охоче під­казував, на які текс­ти варто перед­усім зверну­ти увагу. Завдя­ки йо­му я від­кри­вав для се­бе справж­ню лі­те­ратуру — украї­нську і зарубі­ж­ну. Він показував мені ві­рші Воробйова, Го­ло­бородь­ка, Корду­на, «Веселий цвинтар» Стуса (яко­го, вва­жав, «кия­ни» пере­хвалю­ють), «Мандрі­вку тіл» Бойчу­ка (оці­ню­вав досить ске­пти­чно), сво­го близько­го прия­теля Ми­хайла Са­че­нка й екс­центри­чно­го Ми­ко­ли Хо­ло­дно­го; він пози­чав Ка­ф­ку й Камю, Елі­о­та й Фо­лк­не­ра, він радив при­дбати російські ви­да­н­ня Кавабати і Корта­сара, які вільно ле­жа­ли тоді на при­ла­вках, бо ні­хто їх іще не знав — мода на них поча­ла­ся пізні­ше; він рі­шу­че порадив у 1971 ро­ці перед­пла­ти­ти «Всесвіт», довід­авшись, що Павли­ч­ко став йо­го го­ло­вним редактором; він, зре­штою, добре орі­є­нтувався в нових ви­ставах, концертах, ви­ставках — не­рі­д­ко ми ходи­ли на них разом, удвох або втрьох-учо­ти­рьох (з Га­лею та з Оле­гом Ли­ше­гою, ко­трий ме­шкав та­кож по­близу в уні­верси­тетському гу­то­жи­тку — хоч на­шо­му зближен­ню, мо­ж­ли­во, сприя­ло не ли­ше «сусі­дство»).

Ми з Ли­ше­гою вча­ща­ли до Чу­бая найча­сті­ше — на «ча­рку чаю», на пля­шку вина чи просто для обміну нови­ми думками, власни­ми текс­та­ми, кни­га­ми. Але в ньо­го бу­вало й чи­мало інших лю­дей, на­ших ровесни­ків, яких, без­умовно, приваблю­вала особи­стість Гри­горія і сама атмо­сфера йо­го поме­шка­н­ня, атмо­сфера та­мте­шніх не­формальних довко­ла­ми­сте­цьких збі­говиськ. Досить шви­д­ко я по­знайо­ми­вся там із Ро­маном Кі­сем, Ві­ктором Морозовим, Орестом Яворським, Воло­ди­ми­ром Они­ще­нком — п’янке від­чу­т­тя альте­рнати­вної інтелектуа­льної спільно­ти штовха­ло нас до активні­ших форм самовияву, практи­чним уті­ле­н­ням яких став альманах «Скри­ня», зразок рад­ше «аван-га­рдово­го», ніж «політи­чно­го» сам­ви­даву.

Зроз­уміло, що свя­то, яким бу­ла ко­ж­на на­ша зу­стріч, ко­ж­на «інтелектуа­льна пригода» не мо­гло три­вати ві­чно. По­при позі­рну «аполіти­чність» Чу­бає­во­го середови­ща, воно бу­ло без­умовно «анти­радя­нським» за самою своєю сут­ністю — за ду­хом вну­трі­шньої свободи й інтелектуа­льної незале­ж­ності, який пану­вав там, і, зре­штою, за глибокою, рад­ше естети­чною, ніж політи­чною зневагою до всьо­го довко­ли­шньо­го соціалі­зму-соц­реалі­зму, йо­го метрів та ін­ститу­цій, — що виявля­лась не так у роз­мовах та «мані­фе­стах», як рад­ше в йо­го по­гордли­во­му ігноруван­ні.

Чу­бая зааре­штували, зре­штою, не за «Скри­ню», а за якісь інші, давні­ші справи й контакти, про які він ча­сами прохоплю­вався, але ні­ко­ли докла­дно не роз­повід­ав (ми взага­лі мало що знали про йо­го жи­т­тя до появи у Львові у 1969 р. — з йо­го слів мо­ж­на бу­ло зроби­ти ви­сновок, що він учи­вся у Киє­ві і був ви­гнаний з «вовчим білетом», хоча пря­мо він цьо­го не стверджу­вав і жодних під­тверджень цьо­му досі немає). Аре­шти у сі­чні 1972 р. від­бу­ли­ся по всій Украї­ні — але Гри­горія Чу­бая не­вдовзі ви­пу­сти­ли, і ця об­ставина, схо­же, вияви­ла­ся для ньо­го фа­та­льною. Чу­тки про йо­го «спів­пра­цю» поповзли по місту; для бага­тьох це, зре­штою, бу­ла добра нагода по­збути­ся не­ба­жа­но­го знайо­мства в непевні ча­си й водночас оправдати се­бе перед власним сумлі­н­ням.

Гри­горій пере­жи­вав це над­звичайно бо­лі­сно. Прига­дую, якось перед ви­ставою в театрі Занькове­цької (де він пра­цю­вав робі­т­ни­ком сцени) ми зу­стріли в лю­дному фоє Єв­гена Без­ніска. Той, на від­міну від бага­тьох, приві­та­вся і запи­тав, як справи. «Та от, — ки­сло усмі­хну­вся Гри­горій, — від­пу­сти­ли…» — «І сла­ва Богу!» — сказав Без­ніско. — «Та хто йо­го зна…» — геть пону­ро сказав Чу­бай.

Пів року між сі­чнем і ли­п­нем 1972-го бу­ли, ли­бонь, найва­ж­чи­ми у Гри­горі­є­во­му жит­ті. Ми спілку­вали­ся як і рані­ше, але атмо­сфера, без­умовно, зміни­ла­ся — і в суспільстві зага­лом, і в само­му на­шо­му середови­щі. Нас ви­кли­кали на допи­ти, шанта­жу­вали «Скри­нею» — єдиним, по суті, «ре­човим доказом», хоч ішло­ся каге­бе­шни­кам, без­умовно, не про «Скри­ню» (зага­лом без­невин­ну, навіть із по­гляду совє­тсько­го кри­мінально­го кодексу), а про на­ші контакти із льві­вськи­ми диси­дентами, перед­усім із роди­ною Кали­нців. Я стояв на своє­му: ні­чо­го не ба­чив, ні­чо­го не чув, ні­чо­го не знаю. Улі­тку я по­їхав зі сту­дентським бу­ді­вельним загоном до Захі­дно­го Си­бі­ру і ща­сли­во уник та­ким чи­ном мало­приє­мної ро­лі «свід­ка» на су­дово­му про­цесі над Іри­ною Кали­нець. Власне, кори­сті з моїх «свід­чень» ка­ґе­бістам бу­ло не­бага­то, тож вони й не стали ви­ко­лу­пу­вати мене з далеко­го Сургу­та, аби зайвий раз почу­ти, що ні­чо­го про­ти­закон­но­го в діях Іри­ни Кали­нець я не ба­чив, ніяко­го сам­ви­даву — всупереч накле­пам моїх однокла­сни­ків — не отри­му­вав, і ніяких анти­радя­нських роз­мов не провадив.

Гри­горій напередодні про­цесу подався до сво­го села на Рі­внен­щи­ні, звід­ки йо­го ка­ґе­бісти приве­зли ма­ши­ною просто на суд. Воче­видь, він та­ки сказав щось зайве під час аре­шту і му­сив те­пер це під­тверди­ти на су­ді — або ж від­мови­ти­ся від попередніх свід­чень і сі­сти разом із Кали­нця­ми (позаяк «мате­рі­алу» про­ти ньо­го ка­ґе­бісти мали, воче­видь, удо­сталь). Для ньо­го цей ви­бір, пеке­льно роз­тя­гнутий у ча­сі, без­умовно, був бо­лі­сною ди­ле­мою і, хоч він ні­ко­ли ні про що пря­мо не говорив, з усі­єї йо­го поведінки бу­ло ви­дно і роз­пач, і спро­тив, і від­чайду­шне борса­н­ня в пошу­ках ви­ходу, і, вре­шті, трагі­чну капі­туля­цію.

Ці події, га­даю, фа­та­льно надла­мали Гри­горія: він, що звик бу­ти без­умовним лі­дером і авторитетом, опи­ни­вся у досить сумні­вній і не до кі­нця зроз­умілій для більшо­сті ро­лі — чи то зрадни­ка й стука­ча, чи то без­невин­ної же­ртви дия­вольської ке­ґе­бістської інтри­ги. Хоча скорі­ше за все він не був ані тим, ані тим, — він був просто сла­б­кою лю­ди­ною й геніальним поетом, не­при­дат­ним, як і, ска­жі­мо, Іван Дзю­ба, до ге­рої­чної ро­лі, або й просто не­го­товим у своїх 23 роки до рі­шу­чо­го ек­зи­стенційно­го кроку.

Ми ні­ко­ли не пі­до­зрювали Гри­цька у «спів­пра­ці», хоч знали, що час до ча­су йо­го ви­кли­кають у КҐБ для «бесід» (він, зре­штою, цьо­го не при­ховував, навпаки: пере­повід­ав ці «бесі­ди» з неабияким гу­мором), але ми від­чу­вали та­кож у ньо­му певний надлом і певну напругу в на­ших, рані­ше та­ких без­турбо­т­них і без­посередніх, взає­ми­нах. Формально ми збе­рі­га­ли друж­ні стосу­нки, але ку­дись поділа­ся з них атмо­сфера свя­та, ле­г­кої і радісної для всіх нас, непере­рвної ім­провіза­ції. Без­пере­чно, зміни­ли­ся ча­си і зміни­ли­ся ми: восени з уні­верси­тету від­раху­вали Оле­га Ли­ше­гу й Ві­ктора Морозова, з ху­до­ж­ньо­го ін­ституту — Ореста Яворсько­го, навесні мене вигнали з політехні­ки; здає­ться, з усі­єї «Скри­ні» за­ці­лі­ла ли­ше Катруся Морозова, ко­тра вча­сно пі­шла у декрет­ну від­пу­стку, та ще Ро­ман Кісь і Воло­ди­мир Они­ще­нко, ко­трі встигли закі­нчи­ти навесні 1972 р. свої вузи.