Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 33)

Ми засмія­ли­ся. Ми ще не пі­до­зрювали тоді, що йо­го забавне, здавало­ся б, хобі стане змістом яскраво­го і по-своє­му ви­значно­го жи­т­тя.

лю­тий 2002

2.

Напи­савши два роки то­му для «Сто­ли­чных новостей» невели­кий нарис до 50-лі­т­тя ви­значно­го аме­ри­кансько­го істори­ка й блиску­чо­го украї­нсько­го пу­блі­ци­ста Джеймса Мейса, я, зроз­уміло, й га­д­ки не мав, що не­вдовзі мені знов доведеться пи­сати про ньо­го — але вже в зовсім іншо­му жа­нрі, сти­лі і, на жаль, контекс­ті.

Джим раптово помер 3^_го травня [2004 року] від серцево­го нападу, і я довід­ався про це то­го само­го дня з Інтернету — як і, напевно, більшість йо­го роз­ки­даних по всьо­му сві­ту друзів. Я саме дочи­тував остан­ній ро­ман Андру­хови­ча, в якому один з го­ло­вних ге­роїв, ав­стрійський по­братим Джеймса Мейса фо­то­граф Карл-Йозеф Цумбрун­нен ви­ру­шає в остан­ню під­не­бесну мандрі­вку над своєю другою бать­кі­вщи­ною, над своїм улюбленим містом, ко­тре, як стверджує Андру­хович, він лю­бив «си­льні­ше і чесні­ше від більшо­сті йо­го ме­шканців».

Я б те саме сказав про Джеймса Мейса та Украї­ну. Він нале­жав до тих ди­ваків, не­чи­слен­них, на жаль, і недооцінених, ко­трі, при­бу­вши одно­го разу зі сво­го благополу­чно­го Заходу на ці зди­ча­вілі, збільшо­ви­че­ні євразійські те­рени, ви­рі­шу­вали тут зали­ши­тись — як прави­ло, назавжди. Міль­йони аборигенів, що правдами і неправдами проби­ваю­ться з цих те­ренів на благосло­вен­ний Захід, мо­жуть ли­ше покрути­ти з цьо­го приводу пальцем біля скроні.

Ні, він не мав особли­вих ілю­зій ані що­до якості місцево­го лю­дсько­го мате­рі­алу, ані що­до ха­ракте­ру місцевих «еліт», ані, зре­штою, що­до най­ближ­чих пер­спектив цьо­го Богом забу­то­го і європейця­ми упослі­джено­го краю. Як профе­сійний історик, він досконало знав генеало­гію місцево­го «гомо совє­ті­ку­са», знав усі ті мі­чу­рі­нські ще­пле­н­ня й обріза­н­ня, які деся­ти­лі­т­тя­ми здійсню­вала на своє­му населен­ні більшо­ви­цька влада, аби ви­пле­кати вре­шті «те, що має­мо».

Несподі­вана незале­ж­ність не спри­чи­ни­ла чу­да, і вже в середи­ні 90-х історик Джеймс Мейс міг би впевнено під­пи­сати­ся під сло­вами фо­то­графа К.Й. Цумбрун­нена: «Ця краї­на мала чу­дові шанси зміни­ти­ся і від стану перманент­ної по­творності й олі­гофрені­чної без­порадності май­же блискави­чно пере­стрибну­ти до стану принаймні нормальності. Вияви­ло­ся, про­те, що кі­лькість тих, які всереди­ні неї самої не хочуть цьо­го, взага­лі не хочуть її існува­н­ня як та­ко­го, сут­тє­во пере­ви­щує всі допусти­мі ме­жі». Про­те саме в середи­ні 90-х аме­ри­канець Джеймс

Мейс, одружи­вши­ся з украї­нкою, ви­рі­шив зали­ши­тись тут — як вияви­лось, назавжди.

Зроби­вши цей крок, він отри­мав як­що й не формальне, то, без­умовно, моральне право бу­ти макси­мально кри­ти­чним і водночас спів­чу­тли­вим до ці­єї краї­ни — і в своїх англо­мовних конфе­ренційних доповід­ях, і в наукових ста­т­тях у жу­рналах «Су­ча­сність» та «Політи­чна думка», і в ле­к­ці­ях для сту­дентів та аспі­рантів Киє­во-Мо­ги­ля­нської академії, і в ре­гу­ля­рних пу­блі­ци­сти­чних ко­ло­нках га­зети «День» (на жаль, пере­ва­ж­но ли­ше в її англо­мовній версії). Він став одним із нас — не ли­ше в суто мета­фори­чному, а й у найбу­квальні­шо­му значен­ні то­го сло­ва: пра­цю­ю­чи задля банально­го ви­жи­ва­н­ня від­разу на кі­лькох робо­тах, телі­паю­чись пере­повненим тро­лейбу­сом до сво­го жи­тло­блоку на Троє­щи­ні, знімаю­чи подеколи стреси звичним східноє­вропейським способом і нази­ваю­чи се­бе жа­рто­ма Іваном Бу­ла­венком (шасе — по-англійському «бу­ла­ва»). Зре­штою, не маю­чи ані краплі украї­нської крові, він опану­вав украї­нську мову кра­ще від бага­тьох своїх російськомовних братів по ро­зуму.

«Шлях чу­жи­нця, — пи­сав із поді­бно­го приводу йо­го попередник (чи послі­довник?) Карл-Йозеф Цумбрун­нен, — сповнений не­без­пек і ви­пробувань, але немає ні­чо­го со­ло­д­шо­го понад від­чу­т­тя вжива­н­ня в Чу­же. Одно­го разу до те­бе доходить, що ти без пере­більше­н­ня міг би тут жи­ти. І немає ні­чо­го немо­ж­ли­во­го, як­що завтра ти вже захочеш бу­ти і жи­ти ті­льки тут».

Джим не бе­ріг се­бе — що зага­лом мало­ха­ракте­рно для аме­ри­канців. Хоч, певно, знав, що йо­го шанси ви­жи­ти з по­га­ним здоров’ям на цій землі значно менші, аніж на тій, заоке­анській, омрія­ній міль­йонами на­ших спів­ві­тчи­зни­ків.

Ми­ну­лої осені у Пари­жі по закі­нчен­ні наукової конфе­ренції про украї­нський го­ло­до­мор ми ви­йшли з ним удосві­та з го­телю під Лю­ксембу­рзьким садом, щоб пройти до сусі­дньо­го метро і по­їхати в ае­ропорт. Ми йшли неквап­но, але Джим незабаром почав зади­ха­ти­ся і ми зупи­ни­ли­ся пере­почи­ти. Я взяв йо­го невели­ку доро­ж­ню сумку, ми пі­шли далі, знов зупи­ни­лись, і раптом — він рі­зко звернув у провулок. Я спершу подумав був, що він до­гле­дів та­ксі — ці­лком непо­га­на розв’язка в тій си­туа­ції. Про­те, з’ясувало­ся, він до­гле­дів щось ці­лком інше — від­чи­нену крамни­цю, де мо­ж­на бу­ло при­дбати си­га­рети.

«Наві­що ти стільки ку­риш?» — запи­тав я докі­рли­во.

«Знаєш, — від­повів він, — мій друг Ві­ктор Ки­та­стий не ку­рив, не пив, ре­гу­ля­рно за­ймався спортом… Так і помер — граю­чи в баске­т­бол…»

Не ми­ну­ло й пів року, як Джим наздо­гнав Ві­ктора, поме­рши так само раптово — при­ймаю­чи чи то м’яча, чи то бу­ла­ву з рук го­ло­вно­го роз­поря­дни­ка і суд­ді на­ших по­цейбі­чних ігор.

травень 2004

Кі­нець однієї епохи

Здає­ться, це трапи­ло­ся 13 сі­чня 1972 року, на «старий» Новий рік. До мо­го поме­шка­н­ня на Кавалерійській, де я жив із бать­ками, хтось застукав, я від­чи­нив і поба­чив Га­лю — вона бу­ла не сама, трохи од­далік стояв її шва­ґер, чо­ло­вік її мо­ло­д­шої сестри. Перше, що вона мови­ла чи, рад­ше, ви­ди­хну­ла, бу­ла роз­па­ч­ли­ва фраза: «Гри­цька зааре­штували!»

Не ті­льки у Львові, а й по всій Украї­ні, виявля­є­ться, то­го дня про­йшли об­шу­ки й аре­шти. Га­ля вже знала, що забрали її близьких сусі­дів — Сте­фа­нію Шабатуру та Іри­ну Кали­нець. Ігоря Кали­нця у той час не бу­ло вдо­ма, тож йо­го до­ля ли­шала­ся неви­значе­ною. У Гри­горія Чу­бая після ці­ло­ден­но­го шмону забрали якісь рукопи­си, кни­ги, примі­рник на­шо­го спільно­го сам­ви­давно­го альманаху «Скри­ня», який ми не встигли навіть нале­ж­ним чи­ном роз­ти­ра­жу­вати, а та­кож пере­фо­то­графовану кни­гу Донцо­ва, що, власне, й бу­ла, за сло­вами Га­лі, єдиним сер­йозним «ком­прометую­чим мате­рі­алом», ви­ло­вле­ним у їхньо­му до­мі каге­бе­шни­ками.

Ми не мали ча­су на довшу роз­мову — вона му­си­ла бі­гти попереди­ти інших знайо­мих та друзів, я теж му­сив квапи­ти­ся зі­брати пі­до­зрілі папери, — хоч замість то­го, щоб зразу їх зни­щи­ти, поніс пізно вве­че­рі до прия­теля, далеко­го від усіх цих справ, про­те досить сміли­во­го й чесно­го, щоб не від­мови­ти в та­кій дрібній, як йо­му здавало­ся, послу­зі. Кри­ї­вка справді вияви­лась надійною, хоч усе це не мало сут­тє­во­го значе­н­ня. Ка­ґе­бісти ло­ви­ли вели­ку ри­бу, при­бе­рі­га­ю­чи для дрібно­ти інші засоби впливу.

Я ще не знав тоді, що на поча­тку 1972 року закі­нчи­ла­ся певна епоха в історії Украї­ни, украї­нської лі­те­ратури і — що, мо­ж­ли­во, найтрагі­чні­ше — в жит­ті само­го Гри­горія Чу­бая.

Ми по­знайо­ми­ли­ся з ним навесні 1970 року в поме­шкан­ні Іри­ни Кали­нець, ко­тра пра­цю­вала бібліо­текаркою в тій самій школі, де я на­вча­вся, і з якою ми під­три­му­вали друж­ні стосу­нки після її звільне­н­ня чи, фа­кти­чно, ви­гна­н­ня звідти десь у ро­ці 69-му. Власти­во, то не бу­ли дослі­вно «друж­ні стосу­нки», бо як школяр я завжди спри­ймав п. Кали­нець як учи­тельку, шанобли­во зверта­ю­чись до неї «Іри­но Ону­фрі­ї­вно», і сама вона теж охоче грала цю роль, намага­ю­чись бу­ти Учи­телем — що­правда, рад­ше в біблійному сенсі, ніж совє­тсько-педаго­гі­чному.

Завдя­ки їй я по­ступово від­крив для се­бе офі­ційно до­зволе­них, хоч і не схвалю­ваних «ші­ст­деся­т­ни­ків», по­тім — напів­не-ле­га­льні пря­ші­вські ви­да­н­ня Антони­на, Вин­ни­че­нка (з роз­кі­шни­ми перед­мовами Ореста Зіли­нсько­го та Ми­хайла Мо­льнара), і вре­шті, у 70-му ро­ці, закі­нчу­ю­чи деся­тий клас, я вже мав до­ступ до «найкруті­шо­го» сам­ви­даву — від пра­ці Дзю­би й статей Чорновола та Сверстю­ка до памф­ле­тів Валенти­на Мороза, вклю­чно з «ювілейним» анти­ле­нінським фейле­тоном «Я ба­чив Магомета».

Заходив я до Іри­ни Кали­нець зде­більшо­го сам (так без­пе­чні­ше бу­ло пере­давати «нелегальщи­ну»), хоч іноді зі мною бу­ло ще двоє моїх однокла­сни­ків, яких тут не нази­вати­му з огляду на їхнє подальше щи­росерде роз­кая­н­ня в КҐБ. То­го ве­чора ми при­йшли втрьох, у Іри­ни Ону­фрі­ї­вни був якийсь мо­ло­дий чо­ло­вік богемно­го ви­гляду — з ху­сти­нкою на шиї, цуп­ки­ми ру­дувати­ми вусами й по­глядом весело­го Ме­фісто­фе­ля. Йо­го прі­звище — Гри­цько Чу­бай — ні­чо­го нам не сказало, але не­вдовзі Іри­на

Ону­фрі­ї­вна по­проси­ла йо­го щось прочи­та­ти (він ще, здає­ться, пере­пи­тав: «Що саме?» — «Ну, звичайно, “Вертеп”!») — і після перших же строф ми вже не мали сумні­ву, що перед нами поет, при­чо­му поет першо­ря­дний, мо­ж­ли­во, один із найкра­щих в Украї­ні.