Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 32)

Щойно у двад­цять із чи­мось років я довід­ався, що ми жи­вемо з бать­ками в бу­ди­нку, який нале­жав якійсь «польській пані», яку совє­ти у своє­му фі­рмово­му сти­лі «роз­ку­рку­ли­ли». Бу­ди­нок був без вигод, тож не мав особли­вої вартості для партійної чи ґе­беш-ної номенкла­тури, імпортованої у вели­че­зній кі­лькості зі Сходу. Совє­ти роз­діли­ли йо­го на три невели­ких поме­шка­н­ня, одне з яких ді­стало­ся моїй мате­рі — мо­ло­дій ви­пу­ск­ни­ці юри­ди­чно­го фа­ку­льтету, чле­ну партії, пер­спекти­вному кадру з політи­чно благонадійної Ха­ркі­вщи­ни в ідео­ло­гі­чно непевній Западен­щи­ні.

Я не при­че­т­ний до грабу­нку чу­жо­го майна і ймовірної де­порта­ції йо­го власни­ці. Я ні­чо­го не знав про це, а ко­ли б і знав, то однаково ні­чо­го не вдіяв би. Але чо­му мене ні­ко­ли не ці­кави­ла ця історія, чо­му я ні­чо­го не знав і не хо­тів про це знати, хоча з ури­вків бать­кі­вських роз­мов міг про щось здо­га­дати­ся і щось

запідозри­ти? Я жив у місті, яке масово втрати­ло своїх власни­ків і в якому на ко­ж­ному кро­ці ви­дніли слі­ди цих втрат — напів-зруйновані польські пам’ят­ни­ки й зане­дбані цвинтарі, вули­ці й парки, що їх львів’яни вперто ймену­вали стари­ми на­звами, замість нових, совє­тських, ла­ти­нські лі­те­ри на бу­ди­нках, що про­ступали крізь сві­жу фа­рбу, немов палі­мпсести. Я міг ви­разно ро­зі­брати напис на своє­му бу­ди­нку — Willa Wanda. Чи це бу­ло ім’я власни­ці? Чи просто її забага­нка? Хто бу­ли лю­ди, які тут жи­ли, і що з ни­ми трапи­ло­ся?

Ми ду­же мало, як­що взага­лі що-не­будь, мо­же­мо зроби­ти для всіх цих лю­дей — ви­гнаних, де­портованих, по­збавле­них власності та корі­н­ня. Хі­ба що — вияви­ти за­ці­кавле­ність, спів­чу­т­тя, со­лі­дарність, поділи­ти­ся досві­дом, із надією, що десь-ко­лись, у ві­ртуа­льному просторі він ви­творить спільну пам’ять. Або й просто — промовча­ти, як ми це зроби­ли з дружи­ною не­що­давно в Іта­лії, ко­ли спів­ві­тчи­зник, за­чу­вши в автобусі на­шу мову, запи­тав, чи не знає­мо ми, де тут мо­ж­на зна­йти яку-не­будь пра­цю. З йо­го боку це бу­ло ці­лком нормальне запи­та­н­ня — га­старбайте­ри за­звичай діля­ться одне з одним та­кою й поді­бною інформа­ці­єю. Ненормальни­ми, власне ка­жу­чи, бу­ли ми, украї­нці, що приїхали сю­ди просто від­почи­вати. І ми так і не нава­жи­ли­ся сказати йо­му, що ми — всьо­го лиш тури­сти. Бу­ло щось справді соро­мі­т­не в цій ро­лі, у цьо­му статусі — перед лю­ди­ною, яка роз­па­ч­ли­во шу­кає хоча б якоїсь пра­ці, жи­тла, а мо­ж­ли­во, й шматка хлі­ба.

До Та­бору Свя­тих бу­ло ще досить далеко, але ми вже від­чу­вали йо­го на­ближе­н­ня.

2015

4. IN MEMORIAM

Dances with Wolves: про Джеймса Мейса

1.

«Та­нці з вовками» — так нази­вався популя­рний аме­ри­канський фільм, що трі­у­мфа­льно про­йшов кі­льканад­цять років то­му всі­ма кі­но­театрами сві­ту. Всупереч поши­реним, зокрема й го­лі­вудським, стерео­ти­пам, але в ці­лкови­тій згоді з модною тоді (до 11 вересня 2001 року) політи­чною корект­ністю, «хоро­ший білий» у зга­даному фільмі рі­шу­че ставав на бік індіян у їхньо­му від­чайду­шному (і без­надійному) опорі «по­га­ним білим», ко­трі во­гнем і ме­чем утверджу­вали на ще одному конти­ненті всі пере­ваги сво­го прекрасно­го ново­го сві­ту.

Аме­ри­канці жа­рто­ма ка­жуть про та­ких «more native than the natives» — «місцеві­ші за місцевих», «корін­ні­ші за корін­них». Канадський профе­сор Ми­рослав Шкандрій, ко­трий ре­гу­ля­рно привозив до Украї­ни своїх сту­дентів-сла­вістів на лі­т­ню мовну практи­ку, роз­повід­ав, що у ко­ж­ній групі завжди знаходи­ло­ся кі­лька інди­ві­дів, ко­трі не хо­ті­ли поверта­ти­ся. За кі­лька ти­ж­нів ці інди­віди приму­дря­ли­ся на­стільки щі­льно врости, аси­мілю­вати­ся в місцеве середови­ще, що назад їх не ваби­ли вже ані пере­ваги роз­виненої демократії, ані споку­си ще роз­винені­шо­го масово­го спожива­н­ня. Профе­сорові, як прави­ло, ко­штувало чи­малих зусиль пере­конати юних «від­ще­пенців», що згідно з контрактом вони всі зобовя­зані в повному складі поверну­ти­ся додо­му, до рі­дної альма-матер. А вже там, побала­кавши з мамами-та­та­ми й інши­ми роди­ча­ми, ко­жен міг собі поверну­ти­ся назад, до раптово вподобаної краї­ни, до нових своїх абориген­них прия­телів та прия­тельок.

Джеймс Мейс, однак, зробив свій ви­бір уже в ці­лком зріло­му ві­ці, маю­чи за спиною докторат Мі­чи­га­нсько­го уні­верси­тету в авторитет­но­го профе­сора Ро­мана Шпорлю­ка, пова­ж­ну моно­графію «Комунізм і ди­ле­ми на­ціонально­го ви­зволе­н­ня: на­ціонал-комунізм у Совє­тській Украї­ні, 1918-1933» (Ке­мбридж, Мас­са­чу­сетс, 1983), досвід ви­кла­да­н­ня, одруже­н­ня (не зовсім, здає­ться, вдалий), а та­кож іще один, вельми специ­фі­чний досвід, ко­трий, мо­ж­ли­во, і ві­ді­грав згодом ви­рі­шальну роль у йо­го екс­травага­нт­ному украї­но­фільському ви­борі.

Про­тя­гом кі­лькох років Джеймс Мейс пра­цю­вав у спеці­альній комісії, яку створив аме­ри­канський кон­грес для роз­слі­дува­н­ня об­ставин штучно­го го­ло­ду в Украї­ні, орга­нізовано­го більшо­ви­ками в 1932-1933 роках. Робо­та перед­ба­ча­ла не ли­ше ви­вче­н­ня архі­вних мате­рі­алів, тоб­то найрі­зноманіт­ні­ших (втім, вельми обме­же­них на той час) істори­чних дже­рел, а й го­ло­вне — опи­тува­н­ня жи­вих іще у Пів­ні­чній Аме­ри­ці свід­ків ті­єї трагедії. Мо­ж­на собі уяви­ти весь жах, який ви­пало пере­жи­ти замо­ло­ду цим лю­дям і який ми­моволі довело­ся спів­пере­жи­ти з ни­ми вже згодом, ретро­спекти­вно, аме­ри­канському дослі­дни­кові, ко­трий мав перед тим ли­ше суто теорети­чне уявле­н­ня про специ­фі­ку совє­тсько­го комунізму та московської політи­ки що­до Украї­ни.

Навіть як­що це збіг, він по-своє­му си­м­волі­чний: двоє украї­нських дослі­дни­ків, ко­трі в роз­палі пере­стройки взя­ли­ся за поді­бну справу в Украї­ні (втім, без будь-яко­го сприя­н­ня з боку місцево­го верховно­го «кон­гресу»), не­вдовзі поме­рли один за одним від роз­ри­ву серця.

Со­т­ні свід­чень, що їх зі­брав Джеймс Мейс та йо­го спів­робі­т­ни­ки, склали кі­лькато­мову Білу Кни­гу про наймас­штабні­ший сталі­нський зло­чин в Украї­ні. Ви­сновки комісії дали змо­гу

пере­кон­ли­во спростувати твердже­н­ня совє­тської пропага­нди й близьких до неї аме­ри­канських уче­них-совє­то­філів, ко­трі про­тя­гом деся­ти­літь запере­чу­вали сам факт гено­ци­ду, йо­го мас­штаби й від­повід­альність за ньо­го совє­тсько­го ке­рі­вни­цтва. Мо­ж­ли­во, саме тоді, під час ті­єї нелю­дськи мо­торо­шної екс­гу­ма­ційної робо­ти доктор Мейс пере­ступив неви­ди­му, про­те жорстко ви­значе­ну ме­жу, ко­тра від­окремлю­вала йо­го, «білу» лю­ди­ну, від далеких і мало кому ці­кавих «індіан».

Понад десять років він про­жив у Киє­ві, де зна­йшов дружи­ну, друзів і без­ліч фа­хових та громадських обов’язків, ко­трі наполе­гли­во намага­вся ви­кону­вати з аме­ри­канською пе­данти­чністю — в на­шо­му досить-та­ки непе­данти­чному суспільстві. Він редагу­вав англо­мовні версії га­зети «День» та жу­рналу «Політи­чна думка», ви­кла­дав (по-англійськи й по-украї­нськи) в Киє­во-Мо­ги­ля­нській академії, пи­сав наукові стат­ті та блиску­чі га­зет­ні ко­ло­нки. Він на­вчи­вся жи­ти скро­мно, по-місцево­му, на одну, як то ка­жуть, зарпла­ту (хоча й три-чо­ти­ри украї­нські зарпла­ти, які йо­му ща­сти­ло ча­сом отри­му­вати, не до­тя­гу­вали все одно навіть до поло­вини «нормальної» захі­дної); на­вчи­вся носи­ти в морози кро­ля­чу шап­ку-ву­шанку й пи­ти горі­лку straight-up, не роз­водя­чи її ніяки­ми аме­ри­канськи­ми вига­д­ками на кшталт тоні­ка або кока-ко­ли.

Та го­ло­вне — він на­вчи­вся ро­зумі­ти Украї­ну як мало хто з йо­го спів­ві­тчи­зни­ків та й, зре­штою, самих украї­нців. Він не мав жодних ілю­зій що­до украї­нської влади та створеної нею си­стеми, він був ду­же кри­ти­чний у своїх ста­т­тях, але водночас — ду­же делі­кат­ний у форму­лю­ва­н­нях і обереж­ний у про­гнозах. Він знав, чо­го й скільки довело­ся пере­жи­ти цьо­му суспільству, і ро­зумів, що для зці­ле­н­ня що­най­глиб­ших пси­хі­чних травм та соціальних неврозів по­трі­бен час, те­рпі­н­ня та все ще від­сут­нє в Украї­ні компетент­не лі­ку­ва­н­ня. Сталі­нізм здійснив у краї­ні своєрідний анти­при­родний добір, не­га­ти­вну селек­цію: ви­жи­вали аж ніяк не

найкра­щі, найче­сні­ші, найвідва­ж­ні­ші, найпра­цьови­ті­ші, най­ініціати­вні­ші. Скоріш навпаки: всі ми в Украї­ні, вклю­чно з на­ши­ми «елі­та­ми», — спад­коє­м­ці далеко не найлі­п­шо­го генети­чно­го мате­рі­алу. Не усві­до­ми­вши цьо­го, ми на­вряд чи зці­ли­мося.

…Якось на­при­кі­нці 1992 року ми мча­ли з Джи­мом пізньої ночі поро­ж­ньою автострадою з Чи­каго до Урбани-Шампейн, де він у той час пра­цю­вав в Іл­лі­нойському уні­верси­теті. Довко­ла ви­сочі­ла дво­метрова, покри­та сні­гом ку­ку­ру­дза — не­при­брана, втім, із де­що інших, аніж у нас, при­чин. Базі­кали про все, пере­ходя­чи з англо-украї­нсько­го суржи­ка на украї­нсько-англійський і навпаки. І раптом я довід­ався, що серед Джи­мових пред­ків не бу­ло жодних украї­нців, жодних слов’ян. Зате — зате! — бу­ла прабабу­ся-індіанка!..

«Dancing with wolves!» — сказав я, маю­чи на увазі йо­го ди­вні украї­но­знавчі нахи­ли.