Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 3)

Специ­фі­чний під­хід московських «товари­шів» до розв’язува­н­ня вну­трі­шньоукраї­нських конф­лі­ктів влу­чно від­обра­же­ний у спо­га­дах Андрея Іла­ріонова про, так би мови­ти, «робочу зу­стріч» украї­нсько­го пре­зи­дента з російським під час Помаранче­вої револю­ції.

«Ку­чма при­ле­тал в Москву на пере­говоры с Пу­ти­ным. Встре­ча бы­ла в аэ­ропорту, пол­ча­са они там по­говори­ли — и все. И ко­гда Пу­тин уговари­вал Ку­чму использовать си­лу про­тив “оранже­вой револю­ции”, Ку­чма, упорно глядя в по­то­лок или рас­сматри­вая шну­рки на своих бо­ти­нках, по­стоян­но по­вторял: “Влади­мир Влади­ми­рович, вы не пони­маете — Украи­на стала другой”. “Подо­жди­те, мы же с вами до­говари­вались!…”. А Ку­чма говорит: “Украи­на стала другой”. В ито­ге, Ку­чма не дал со­гласия на использование си­лы».

Що від­повід­ає московському по­брати­мові у поді­бних роз­мовах Ві­ктор Яну­кович — ми мо­же­мо ті­льки здо­га­дувати­ся. Але знаю­чи вже чи­мало про йо­го до­те­пері­шню дія­льність, а та­кож про йо­го середови­ще — так звану «Сім’ю» та про їхню специ­фі­чну політи­чну, бізнесову і вся­ку іншу ку­льтуру, не варто мати оптимісти­чних ілю­зій. Ми мо­же­мо, звісно, споді­вати­ся на кра­ще, але не зайве при то­му бу­ти го­тови­ми і до найгі­ршо­го.

4.

Захі­дне посередни­цтво, яке ві­ді­грало ва­ж­ли­ву роль у пере­говорах між владою й опози­ці­єю дев’ять років то­му [2004], на­вряд чи здат­не ві­ді­грати та­ку роль те­пер [2013]. По-перше, то­му що Ку­чмі йшло­ся насамперед про поче­сну капі­туля­цію і надійні га­рантії, ти­м­ча­сом як Яну­кови­чу — про збе­ре­же­н­ня влади і то будь-якою ці­ною. По-друге, то­му що Ку­чма, по­при всі свої вади, мав та­ки певні амбі­ції «державо­творця», яких Яну­кович через особли­вості ви­хова­н­ня та інтелекту явно не має. І по-третє, в оточен­ні Ку­чми бу­ли адекват­ні лю­ди, які ро­зуміли фа­та­льні наслі­д­ки за­стосува­н­ня си­ли і для краї­ни, і для пре­зи­дента, і, звісно, для них самих. В оточен­ні Яну­кови­ча, схо­же, та­ких лю­дей немає, а як­що і є, то пра­цю­ють явно не на ньо­го.

Захід мо­же ві­ді­грати посередни­цьку роль ли­ше за однієї умови: як­що пошле чин­ній владі сер­йозний си­гнал (не сло­вом, а ділом), що санк­ції — це реальна річ, а не стра­ши­лка для ло­хів. Заборони на в’їзд до ЄС для яко­го-не­будь Захарче­нка бу­ло би ці­лком до­стат­ньо, аби всі інші від­чу­ли, що у Брюс­селі си­дять сер­йозні па­цани, а не «ко­тя­та», яких мо­ж­на без­коне­чно роз­води­ти. Сер­йозні­ші пере­слі­дува­н­ня, зокрема за пра­н­ня брудних гро­шей, ви­глядають про­бле­мати­чні­ше, оскільки перед­ба­ча­ють оприя­вне­н­ня у су­дах певної конфі­денційної інформа­ції, ко­трою захі­дні фінансові роз­від­ки, звісно ж, воло­діють, про­те волі­ють без крайньої по­тре­би не оприя­вню­вати. При­чи­на проста: оприя­вне­н­ня нара­жає їхніх інформаторів на ви­кри­т­тя, ти­м­ча­сом як вони значно по­трі­бніш! захі­дним урядам для від­сте­жу­ва­н­ня гро­шей Аль-Каї­ди, аніж яко­го-не­будь Ку­рче­нка чи мо­ло­д­шо­го Азарова.

Це не означає, що та­ких санк­цій не бу­де пізні­ше: Захід (особли­во Аме­ри­ка) досить дов­го роз­маху­є­ться, але б’є бо­ля­че. Про­те поки що украї­нці му­сять покла­дати­ся го­ло­вним чи­ном на се­бе. Це не додає їм шансів, але додає гідності. Ось уже вдруге за дев ять років вони ви­ходять на свій Май­дан — не за хліб, не за ви­щі зарпла­ти, і навіть не за популі­стсько­го лі­дера, а за право жи­ти по-лю­дськи, «як у Європі».

«Чи був би го­товий хоч хтось на сві­ті під­стави­ти ло­ба під поліцейські кийки заради торговельної угоди зі Сполу­че­ни­ми Штата­ми?» — саркасти­чно запи­тує своїх чи­та­чів у New York

Review of Books Ті­мо­ті Снайдер, ро­зумію­чи, звісно, що украї­нці стоять на Май­дані зовсім не за торговельну угоду з Євросою­зом, і навіть не за Асоціа­цію, а насамперед за все те, що Угода для них си­м­волі­зує — надію на «вільне жи­т­тя у вільній краї­ні».

Ось уже 22 роки всі украї­нські уряди методи­чно, один за одним, по­збавля­ють украї­нців ці­єї надії. Найбільшим шо­ком бу­ла, без­умовно, поразка «помаранче­во­го» проекту — порі­вня­льна хі­ба що з ката­строфою і роз­ча­рува­н­ня­ми перших років незале­ж­ності, у яку інвестувало свої надії понад 90% громадян. Ця оста­н­ня поразка оберну­лась по­двійною — при­ходом до влади Ві­ктора Яну­кови­ча та йо­го «партії», ко­тра шви­д­ко при­брала до рук усі ін­ститу­ції, перед­усім си­ло­ві та фінансові, зни­щи­ла зали­шки незале­ж­но­го су­ді­вни­цтва, акуму­лю­вала ко­ло­сальні ресурси через ви­багли­ві корупційні схе­ми і роз­горну­ла мас­штабний на­ступ на громадя­нське суспільство, на дрібний і середній бізнес, на інди­вудуа­льні права і свободи.

Чи­мало захі­дних коментаторів пи­шуть сьо­годні, що, мо­же, це й добре («blessing in disguise»), що Яну­кович від­мовився під­пи­сати Угоду, вря­тувавши тим самим ЄС від га­ньби ко­ла­бора­ції з мало­приє­мним ре­жи­мом. У цій те­зі бу­ла би своя правда, ко­ли б ЄС не ко­ла­борував з іще паску­дні­ши­ми ре­жи­мами, а го­ло­вне — ко­ли б їхні чі­льні і, як прави­ло, найпаску­дні­ші пред­ставни­ки не почу­вали­ся в то­му ж та­ки Євросою­зі як ри­ба у воді — з усі­ма свої­ми віл­ла­ми, накрадени­ми грішми і ди­пло­мати­чни­ми паспорта­ми, які роблять дося­гне­н­ня без­візово­го ре­жи­му для всіх інших їхніх спів­громадян абсо­лю­т­но непо­трі­бним. Один із сумних парадоксів Євросою­зу якраз поля­гає в то­му, що з наявно­го там верховенства права і недо­торкан­ності власності кори­стають лю­ди, які водночас послі­довно руйну­ють і знева­жа­ють усі ці ре­чі у власних краї­нах.

Бага­тьом украї­нцям Угода про Асоціа­цію давала надію, що разом з Євросою­зом їм удасться та­ки приму­си­ти без­закон­ну владу дія­ти більш-менш у рамках закону, чи принаймні — що вдасться зміни­ти цю владу за рік на більш-менш чесних і справедли­вих ви­борах. У най­прості­шо­му ви­гляді Угода означа­ла дві ре­чі: зобов’яза­н­ня украї­нської влади не красти, не бре­ха­ти і не шахрувати — принаймні так мас­штабно і без­соро­мно, як те­пер. А з іншо­го боку — зобов’яза­н­ня Євросою­зу пи­льну­вати дія­льність шахраю­ватих парт­не­рів і допомага­ти украї­нському суспільству чи­ни­ти на них громадя­нський тиск.

Зроз­уміло, що та­ка Угода, започа­ткована помаранче­ви­ми попередни­ками, не бу­ла на­справді по­трі­бна Ві­кторові Яну­кови­чу та йо­го «партії», тож, по­при всі­ля­кі торги та ви­крута­си, від­мова від її під­пи­са­н­ня стала вре­шті мо­ментом істи­ни, а Май­дан — закономі­рною реакцію на цю істи­ну, про­ща­н­ням з ілю­зія­ми та усві­до­мле­н­ням дійсності. Май­дан­не про­ти­стоя­н­ня має си­стемний ха­рактер — як зі­ткне­н­ня двох сві­тів, двох політи­чних ку­льтур, двох си­стем цін­ностей — «Європи», уособлю­ваної Евросою­зом, і «Євразії», уособлю­ваної пу­ті­нською Росі­єю, Яну­кови­че­вою «Сім’єю» та пропла­че­ни­ми ті­ту­шками на вули­цях Киє­ва.

Украї­нці ось уже втретє намага­ю­ться доверши­ти оксами­т­ну револю­цію, яка ще в 1989 ро­ці змела авторита­рні комуністи­чні ре­жи­ми у Східній Європі, про­те зага­льму­вала на украї­нському захі­дному кордоні, ко­трий по­ступово пере­твори­вся на кордон ци­вілі­за­ційний — кордон між сві­том, де панує право, і сві­том, де пану­ють со­малійські пі­рати, що позахоплю­вали собі ці­лі держави разом із їхніми ме­шканця­ми як зару­чни­ками. Ані в 1991-му, ані у 2004-му украї­нцям не вдало­ся здійсни­ти ци­вілі­за­ційний прорив — із Євразії у Європу, і не знати, чи вдасться те­пер. Але мо­ж­на не сумні­вати­ся, що спроби три­вати­муть — навіть як­що сьо­годні­шня влада за допомо­гою московських братів і місцевих братків зуміє заду­ши­ти про­тести. Сама демо­графія пра­цює про­ти Ві­ктора Яну­кови­ча: в усіх соціо­ло­гі­чних опи­тува­н­нях мо­ло­д­ший вік респондентів одно­значно корелює з дедалі си­льні­ши­ми проє­вропейськи­ми орі­є­нта­ці­я­ми. Добре, ко­ли б хто-не-будь ще й роз­тлу­ма­чив на­шо­му так званому «пре­зи­дентові», що це все означає.

5.

Мій вік і наявність ся­ких-та­ких знань не сприяють надмі­рному оптимізмові. І все ж я ві­рю, що ще в цьо­му жит­ті змо­жу сказати при зу­стрічі Адамові Мі­хні­ку: «Ось ба­чиш, ми ви­би­рались на похорон, а по­трапи­ли та­ки на весі­л­ля!..»

12.12.2013

Чо­ти­рнад­ця­те найгі­рше місце на сві­ті

1.

— Ох, ці довбані європейці, — ка­же ко­ле­га, ко­ли проходи­мо через Май­дан, покри­тий кві­та­ми й попелом. — Вони б і досі роз­гойдували­ся, ко­ли б яну­ча­ри не по­стріля­ли стількох лю­дей.

Мені не хоче­ться за­ступатись за «європейців», то­му що про­тя­гом кі­лькох міся­ців я й сам ли­ше те робив, що кри­ти­ку­вав їх у деся­тках статей, інтерв’ю та коментарів. Про­те я робив це у їхніх га­зетах, на їхньо­му радіо і в їхньо­му теле­ба­чен­ні. Нато­мість ні­ко­ли не роби­ти­му цьо­го в Украї­ні. Не то­му, що об­стоюю дві рі­зні правди чи два стандарти. А то­му, що від­чу­ваю в Украї­ні ці­лком інший контекст, який мене стра­шен­но турбує.

Мене турбує ця давня тради­ція демоніза­ції Заходу як го­ло­вно­го «Іншо­го» — одвічно­го ли­ходія, який ті­льки те й робить, що пле­те змови су­про­ти без­невин­них слов’ян, ті­льки й мі­ркує, як би то ще отих унте­рменшів упослі­ди­ти та поневоли­ти. Російська імперія вияви­ла­ся в цій демоніза­ції непереверше­ною. Вона пере­твори­ла конфе­сійні роз­бі­ж­ності в ци­вілі­за­ційний роз­лам, а від­так і в геополіти­чний поділ. Вона й досі ви­кори­стовує над­по­ту­ж­ну пропага­ндистську ма­ши­ну для заля­ку­ва­н­ня своїх під­даних мо­торо­шни­ми історія­ми про агреси­вний блок НАТО і морально зде­градований Євросоюз.