Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 5)

Украї­нське суспільство му­си­ло пере­жи­ти ці­лу декаду занепаду, роз­ча­рувань і ато­міза­ції, перш ніж вступи­ло в новий пері­од громадя­нської мобілі­за­ції, істо­т­но ката­лі­зований «ку­чмагейтом» та делегі­ти­міза­ці­єю то­гоча­сної влади. Помаранче­ва револю­ція стала другою спробою украї­нців покі­нчи­ти із совє­тською спад­щи­ною і пере­орі­є­нтувати краї­ну у бік «Європи» — до верховенства права, ін­ститу­ційної ефе­кти­вності, лі­бе­рально-демократи­чних практик і про­цедур. Украї­нцям знову не по­ща­сти­ло — поча­сти через ні­к­че­мність та без­від­повід­альність лі­дерів, ко­трі всю револю­ційну енергію змарну­вали на дрібні між­усоби­ці замість здійсне­н­ня ін­ститу­ційних ре­форм, а поча­сти — й через власну не­зрілість та недосвід­че­ність. Громадя­нське суспільство вияви­ло­ся цьо­го разу до­стат­ньо си­льним та орга­нізованим, щоб захи­стити свій демократи­чний ви­бір, про­те все ще недо­стат­ньо си­льним і наполе­гли­вим, щоб зму­си­ти нову владу запра­цю­вати по-ново­му.

Третя спроба, що поча­ла­ся ми­рно як «Євро­май­дан», досить шви­д­ко забарви­ла­ся наси­льством, ви­кли­каю­чи рад­ше алю­зії до руму­нсько­го пов­ста­н­ня про­ти Ча­у­ше­ску, ніж до оксами­т­них револю­цій у Східній Німеч­чи­ні, Че­хосло­вач­чи­ні чи то­му ж та­ки Киє­ві 2004-го. Паді­н­ня ре­жи­му і створе­н­ня ти­м­ча­сово­го уряду означи­ли рад­ше поча­ток, аніж кі­нець три­вало­го й бо­лі­сно­го про­цесу суспільної транс­форма­ції — фа­кти­чно­го пере­заванта­же­н­ня всі­єї си­стеми. Краї­на вступи­ла в нове жи­т­тя з роз­краденою казною, астрономі­чни­ми борга­ми, зруйнованою економі­кою і без­надійно скорумповани­ми ін­ститу­ці­я­ми, серед яких су­дова си­стема й право­охорон­ні орга­ни де­градували чи не найду­ж­че.

Замість зосереди­ти­ся на всіх цих про­бле­мах, новий уряд зму­ше­ний був зайня­ти­ся чи­мось ці­лком іншим — стри­му­ва­н­ням російської агресії в Кри­му й на Дон­басі, про­ти­дією провока­ці­ям в інших ре­гіонах, пошу­ком адекват­них від­повід­ей на шалений пропага­ндистський, ди­пло­мати­чний та економі­чний тиск із боку си­льні­шо­го й не­зрівнян­но під­го­товле­ні­шо­го до війни сусі­да. Украї­на ні­ко­ли не пере­бу­вала в та­кому скрут­ному станови­щі за всі роки незале­ж­ності. Але й ні­ко­ли не мала стількох лю­дей, го­тових активно від­стою­вати свій європейський ви­бір.

4.

Ва­жко в цю мить роби­ти якісь коро­тко­те­рмінові про­гнози, а про­те дов­го­те­рмінова тенденція ви­глядає оче­ви­дною. Украї­нський дрейф у бік Заходу невід­воро­т­ний із бага­тьох при­чин. Одна з них — геополіти­чна, чи навіть, у певному сенсі, ек­зи­стенційна.

Украї­на як само­стійний проект, як політи­чна на­ція, не має жодно­го reason d’etre, жодно­го сенсу і шансу у рамках Росії чи будь-яко­го очо­лю­вано­го Росі­єю «сою­зу». Вся російська то­жсамість ґрунтує­ться на перверси­вній ві­рі, що украї­нці не є окремим народом, а ли­ше ре­гіональним рі­знови­дом росі­ян, та­ким собі провінційним ку­зеном, зага­лом не­шкідли­вим, але тупу­ватим, через що старший брат му­сить по­стійно за ним на­глядати й давати добрози­ч­ли­вих стусанів. Украї­нці в та­кій си­туа­ції не мають особли­во­го ви­бору, крім як або роз­чи­ни­ти­ся в русько-російському суперет­носі (і справди­ти тим російське само-справджу­вальне проро­цтво), або ж від­дали­ти­ся від Росії якомо­га рі­шу­чі­ше.

Друга при­чи­на — ци­вілі­за­ційна, пов’язана з нага­льною по­тре­бою модерніза­ції, засадни­чо немо­ж­ли­вої під патронатом від­сталої, авторита­рної і без­мі­рно скорумпованої Росії, про­те ці­лком мо­ж­ли­вої й ба­жа­ної в рамках ЄС — як це наочно під­тверджує досвід усіх захі­дних пост­комуністи­чних сусі­дів. Цін­нісний зсув в украї­нському суспільстві є ре­зульта­том модерніза­цій-них про­цесів і водночас їхньою ру­шійною си­лою. Всесві­т­ній огляд цін­нісних орі­є­нта­цій (World Values Survey), який пері­оди­чно здійсню­ють у бага­тьох краї­нах сві­ту, показує їхній помі­т­ний зсув в Украї­ні за остан­нє деся­ти­лі­т­тя — від так званих «цін­ностей ви­жи­ва­н­ня» (survival values) до «цін­ностей самови­ра­же­н­ня» (self-expression values). Серед лю­дей із ви­щою осві­тою цей зсув особли­во ви­разний. З одно­го боку, він від­обра­жає осла­бле­н­ня пате­рналі­стських на­станов гомо совє­ті­ку­са, конформістськи зорі­є­нтовано­го на збе­ре­же­н­ня статусу-кво, тоб­то на «ке­пський мир» як єдину альте­рнати­ву «добрій війні» (мо­ж­ли­вість «добро­го ми­ру» в цій бінарній схе­мі взага­лі не роз­глядає­ться), і від­так не­при­хи­льно­го до будь-яких змін, ко­трі у йо­го сві­до­мості всі ті­льки на гі­рше. А з іншо­го боку, цей зсув від­обра­жає зро­ста­н­ня середньо­го («креати­вно­го») кла­су, який стави­ться до ідеї суспільних змін пози­ти­вно і намага­є­ться на них впли­ну­ти чи навіть ініцію­вати.

І наре­шті, є ще й демо­графі­чний чин­ник, ко­трий робить дрейф Украї­ни у захі­дний бік назагал невід­воро­т­ним. Усі опи­тува­н­ня громадської думки показують ду­же си­льну кореля­цію між ві­ком респондентів та їхньою прозахі­дною орі­є­нта­ці­єю. Що лю­ди мо­ло­д­ші, то вони (стати­сти­чно) вестернізовані­ші. При­чо­му ця кореля­ція, хоч і з рі­зною інтенси­вністю, наявна в усіх ре­гіонах Украї­ни, в усіх ет­ні­чних та мовно-ку­льтурних групах.

Як­що ми по­глянемо на украї­нську револю­цію як на подію цін­нісно об­умовле­ну й мо­ти­вовану, ми ле­г­ко помі­ти­мо, що основний поділ у краї­ні — не між Сходом і Заходом, росі­я­нами й украї­нця­ми чи русо­фонами й украї­но­фонами. Основний поділ — ідео­ло­гі­чний, се­б­то зокрема цін­нісний, бо ж ко­ж­на ідео­ло­гія має незапере­чний цін­нісний вимір. І в цьо­му сенсі ми справді спо­стеріга­є­мо дедалі глиб­ший роз­кол — між Украї­ною сві­то­глядно совє­тською й анти­совє­тською, євразійською і європейською, Украї­ною пате­рналі­стських під­даних і Украї­ною ініціати­вних громадян. Усі інші поділи без­умовно вторин­ні що­до цьо­го найго­ло­вні­шо­го, вони стати­сти­чно з ним корелю­ють, але не вони йо­го ви­знача­ють. Так, із ці­лком оче­ви­дних істори­чних та соціальних при­чин советизм значно глиб­ше закорі­ни­вся на пів­дні та сході, ніж на заході чи у центрі. Із тих самих при­чин середньо­стати­сти­чні росі­я­ни і русо­фони інтерналі­зували совє­тські цін­ності та імперський сві­то­гляд значно глиб­ше, ніж середньо­стати­сти­чні украї­нці (чи інші ет­ноку­льтурні групи, ко­трі мали істо­т­но менше під­став, аніж росі­я­ни, ото­то­ж­ню­вати се­бе з Російською чи Совє­тською імпері­єю).

Кореля­ція означає, однак, ли­ше ви­щу ві­ро­гідність, але не ці­лкови­тий дете­рмінізм. Це означає зокрема, що й у Доне­цьку мо­ж­на зна­йти 20% при­хи­льни­ків євроінте­гра­ції, а в Киє­ві, навпаки, 20% при­хи­льни­ків Ми­т­но­го сою­зу. Це означає та­кож, що май­же трети­на росі­ян в Украї­ні зорі­є­нтована, по­при все, на Захід, а не на Росію. Нато­мість трети­на украї­нців зали­шає­ться ви­разно совє­то­фільською й анти­захі­дною. Всі ці дані, без­умовно, ці­каві й ва­ж­ли­ві. Вони мо­жуть впливати на практи­чну політи­ку, на обсяг і темп тих чи тих заходів. Але вони жодним чи­ном не мо­жуть впливати на на­ше ставле­н­ня до базових цін­ностей. Навіть ко­ли уяви­ти, що при­хи­льни­ки рабо­власни­цтва опи­ни­ли­ся раптом у більшо­сті, вони ні­ко­ли не зму­сять меншість прийня­ти їхню аморальну си­стему, хоч би скільки покли­кались на формальний демократизм та­ко­го рі­ше­н­ня. Так само й при­хи­льни­ки совети­зму та російсько­го імпері­алі­зму ні­ко­ли не зму­сять нас по­годи­ти­ся з ці­єю спад­щи­ною та пов’язани­ми з нею актуальни­ми практи­ками.

Роз­глядаю­чи украї­нську револю­цію як запізнілий фрагмент вели­ко­го східноє­вропейсько­го зри­ву 1989-1991 років, му­си­мо пам’ята­ти, що всі ті револю­ції у Східній Європі бу­ли одноча­сно анти­авторита­рни­ми й анти­ко­ло­ніальни­ми, демократи­чни­ми й на­ціонально-ви­звольни­ми. В цьо­му кри­є­ться дже­рело їхньої си­ли і водночас сла­б­кості. Ши­рока про­грама вимагає ши­рокої коалі­ції. Пере­конані демократи блоку­ю­ться з на­ціоналі­стами — лі­бе­ральни­ми і не вельми. Ідео­ло­гі­чний роз­кол між ни­ми неми­ну­чий, тож після пере­мо­ги над спільним воро­гом усі ши­рокі коалі­ції роз­падаю­ться. Це справді сер­йозний ви­клик для всіх револю­ціоне­рів, а для украї­нських — особли­во, адже поки що вони ані не ося­гли мети, ані їхній ворог не зник.

Російська інвазія, хоч яка ір­ра­ціональна на перший по­гляд, ці­лком від­повід­ає вну­трі­шній ло­гі­ці пу­ті­нізму та між­народній політи­ці Кремля в остан­нє деся­ти­лі­т­тя [до 2014]. Європейська, модернізована Украї­на мо­же стати сме­ртельним ударом для пу­ті­нізму як специ­фі­чної форми авторита­рної ідео­ло­гії та для російської імперської іденти­чності як специ­фі­чно­го набору до-модерних цін­ностей і на­станов. Украї­на, у певному сенсі, є тим фо­лькло­рним яйцем, де заховане ві­чне жи­т­тя дракона. Не ви­клю­че­но, що й ві­чне жи­т­тя Європи заховане та­кож там — от ті­льки неві­до­мо, чи глибоко шрьодери­зовані євросою­зівські політи­ки здат­ні це усві­до­ми­ти.

5.

У давньо­му фільмі Майкла Вінтербо­то­ма «Ла­скаво проси­мо до Сарає­ва» є промови­стий епізод. Жу­рналі­сти в обло­же­ному місті емоційно роз­пи­тують за­їжджо­го ооні­всько­го чи­новни­ка, ко­ли ж наре­шті між­народна спільно­та зупи­нить що­ден­не вбивство ми­рних жи­телів сербськи­ми снайперами й арти­ле­ри­стами. На що чи­новник серди­то від­казує: