Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 4)

Мої спів­ві­тчи­зни­ки за­знавали цьо­го прополіску­ва­н­ня мізків про­тя­гом сто­літь і бага­то хто з них інтерналі­зував ці мі­фи тою чи тою мі­рою. Захід та­кож при­кла­вся до творе­н­ня цих стерео­ти­пів — не ли­ше досить супере­ч­ли­вою, ска­жі­мо так, історією своїх стосу­нків зі Сходом, а й сьо­годні­шньою зверх­ньо-по­блаж­ли­вою або й від­верто знева­ж­ли­вою пози­ці­єю. Для бага­тьох із нас навіть коро­тко­го спілку­ва­н­ня із захі­дни­ми при­кордон­ни­ками чи пра­ці­вни­ками консульств бу­ває досить, аби помі­т­но охолону­ти у своє­му наївному і ні­ко­ли не від­взає­мненому захі­дни­цтві.

Але я ро­зумію та­кож, що су­про­ти­вне почу­т­тя — ресенти­менту й образи на весь світ, який нас весь час ігнорує й недооцінює і який нам по­стійно щось винен, — є само­прини­зли­вим і в кі­нцево­му під­сумку саморуйні­вним.

На­при­кі­нці XIX сто­лі­т­тя, ко­ли шанси украї­нсько­го проекту бу­ли ще примарні­ши­ми, як ни­ні, а Російська імперія бу­ла май­же та­кою самою агреси­вною й ре­преси­вною, один украї­нський пи­сьмен­ник напи­сав своє­му ко­ле­зі знамен­ні ря­д­ки: «Годі вже пла­кати та нарі­кати, що нас б’ють. Мало ко­го б’ють у цьо­му сві­ті! Світ спів­чу­ває не тим, ко­го б’ють, а тим, ко­трі від­би­ваю­ться».

2.

Недавня украї­нська револю­ція і, як від­повідь на неї, вторгне­н­ня російських військ постави­ли знов на поря­док ден­ний складне й дис­ку­сійне пи­та­н­ня про втруча­н­ня Заходу у сві­тові події — йо­го мас­штаб, глиби­ну, своєчасність і послі­довність, ви­бі­рковий ха­рактер, шля­хи ле­гі­ти­міза­ції. У найзага­льні­ших те­рмінах ідеться про цін­ності й інтереси, мораль і геополіти­ку. Супере­чність між ци­ми кате­горі­я­ми ви­пли­ває з давно усві­до­мле­ної немо­ж­ли­вості без­ком­промісно по­єд­нати прекрасноду­ху теорію з повся­к­ден­ною практи­кою, ідеали — з реальністю. Захід мо­же собі до­зволи­ти бо­мбу­вати Бел­град, щоб зуп­ни­ти гено­цид у Косово, про­те не мо­же бо­мбу­вати Москву, щоб зупи­ни­ти гено­цид у Че­чні. Сполу­че­ні Штати мо­жуть ви­кори­стати свої збройні си­ли, щоб звільни­ти Ку­вейт з-під іракської оку­па­ції, про­те не мо­жуть так само звільни­ти Ти­бет з-під оку­па­ції ки­тайської. Між­народна політи­ка — цари­на прагмати­зму; ко­жен крок ви­знача­ють тут не так принципи, як кальку­ля­ція по­тенційних зи­сків і втрат. А що ме­жа між твере­зим роз­раху­нком і хо­ло­днокровним ци­нізмом є досить хи­ткою, завжди вини­кає споку­са трохи її посу­ну­ти, пере­ступи­ти, пере­тлу­ма­чи­ти на свою користь.

Ко­жен із нас мо­же ле­г­ко се­бе постави­ти в си­туа­цію поді­бно­го морально­го ви­бору, уяви­вши, на­при­клад, скільки лю­дей на пла­неті поми­рає від го­ло­ду саме в ту мить, ко­ли ми роз­ко­шу­є­мо в ресторані дороги­ми й на­вряд чи для нас жит­тє­во необ­хі­дни­ми стравами. Або — скільком лю­дям не ви­стачає най­прості­ших меди­каментів у той час, як ми ку­пу­є­мо дорогі авта чи інші «статусні» ре­чі — ко­штовні си­м­воли на­шо­го марносла­вства й компле­ксу меншо­вартості. Зде­більшо­го ми уни­кає­мо цих не­приє­мних пи­тань, знаходя­чи без­ліч від­мовок і ви­прав­дань своїй моральній не­чу­ло­сті. «Всім не допомо­жеш», — ка­же­мо ми. — «Довко­ла повно шахраїв», «Ні­ко­ли не знаєш, що зроблять із твої­ми поже­ртвами», «Я не зобов’язаний дбати про ле­дарів», «Мені по­трі­бен певний комфорт, я маю право», — це ли­ше кі­лька з-поміж бага­тьох аргументів, яки­ми ми роз­грішу­є­мо се­бе, даю­чи зрозумі­ти — ці­лком ре­зон­но, — що ми звичайнісі­нькі лю­ди, а не свя­ті — як Буд­да, Хри­стос чи Франциск Аси­зький.

Ко­ж­на дія справді вимагає твере­зо­го роз­раху­нку. Як­що її ко­шти від­носно ни­зькі (як у «Бу­рі в пу­стелі»), а по­тенційні зи­ски ви­сокі (міль­йони барелів на­фти), ви­бір ле­г­кий: цін­ності й інтереси вели­кою мі­рою збі­га­ю­ться. Як­що ж ко­шти явно ви­сокі, а зи­ски сумні­вні, не­втруча­н­ня бу­де най­імовірні­шою реакці­єю: ні­хто не захоче вми­рати за Ґданськ чи за «далеку краї­ну, про яку ми мало що знає­мо» (як Невіл Чембе­рлен ви­сло­вився 1938 року про оку­повану Гі­тле­ром Че­хосло­вач­чи­ну).

Прагмати­чна й, здавало­ся б, проста кальку­ля­ція має, однак, два вразливих мо­менти. По-перше, політи­ка не­втруча­н­ня, ча­сто справді ра­ціональна й ви­прав­дана у військово­му пла­ні, зовсім не означає та­ко­го само­го не­втруча­н­ня інши­ми засобами — політи­чни­ми, ди­пло­мати­чни­ми та, особли­во, економі­чни­ми. Не­спромож­ність захі­дних демократій захи­стити че­че­нців від вини­ще­н­ня так, як вони захи­сти­ли косоварів, зовсім не означає, що всю цю історію слід забу­ти, зло­чи­ни — проба­чи­ти, а кремлі­всько­го м’ясни­ка — на від­міну від серде­ги Міло­ше­ві­ча — нагороди­ти Орденом поче­сно­го ле­гіону і про­го­ло­си­ти Лю­ди­ною року на об­кла­ди­нці впливово­го між­народно­го ча­сопи­су. Не­спромож­ність захи­стити Грузію не означає, що бізнес із пу­ті­нською Росі­єю має звично собі три­вати і французькі військові кораблі «містраль» мо­ж­на екс­портувати до роз­бійни­цької краї­ни мовби ні­чо­го не трапи­ло­ся.

По-друге, від­мова Заходу від оборони тих базових принципів, на яких він збу­дований, послі­довно ком­прометує й реля­ти­візує ці принципи, а від­так і делегі­ти­мізує до­мінант­ну пози­цію Заходу у су­ча­сному сві­ті, оскільки її забез­пе­чує не ли­ше мілі­та­рна та економі­чна по­туга, а й гу­маністи­чна си­стема цін­ностей. Позі­рний прагматизм ви­творює не­без­пе­чну ілю­зію та­кти­чних ви­грашів, ко­трі на­справді ли­ше від­тя­гу­ють та при­ховують фу­ндаментальну страте­гі­чну поразку. Сьо­годні­шні ни­зькі ко­шти мо­жуть вияви­ти­ся завтра над­звичайно ви­соки­ми, а га­дані зи­ски — зійти нані­вець. Ко­ли б захі­дні лі­дери вча­сно зроби­ли ви­сновки з досвіду своїх попередни­ків, ко­трі про­тя­гом усіх 30-х років шу­кали «поро­зумі­н­ня» з Гі­тле­ром, вони ле­г­ко перед­ба­чи­ли би, що після російсько­го бліц­кри­гу в Грузії черга ді­йде до Украї­ни. Чи­мало аналі­ти­ків, зре­штою, про­гнозували саме та­кий хід подій ще тоді, у 2008-му.

Не­го­товість і не­ба­жа­н­ня захі­дних демократій на­звати російський кри­пто­фа­ши­стський ре­жим від­повід­ним ім’ям і від­повід­но до ньо­го постави­ти­ся мати­ме наслі­д­ком не ли­ше оку­па­цію Украї­ни і створе­н­ня «саніта­рно­го кордону» від Дон­басу до При­дністров’я. За п’ять-десять років сп’яніла від успі­хів та без­карності ефе­с­бе­шна клі­ка ці­лком мо­же взя­ти­ся за побу­дову ще одно­го «саніта­рно­го кордону» — від Пете­рбу­рга до Калі­нін­града, по­вторю­ю­чи кри­мську спецо­пера­цію у краї­нах Балтії. Російська екс­пансія, яку ни­ні ще мо­ж­на обме­жи­ти в Украї­ні економі­чни­ми санк­ці­я­ми — справді вели­ки­ми й бо­лі­сни­ми для всіх сторін, — завтра вже вимага­ти­ме військово­го втруча­н­ня, від­повід­но до ці­лком конкрет­них натовських зобов’язань.

Ску­пі пла­тять двічі, як ка­же при­казка. У більшо­сті європейських мов вона має свої від­повід­ни­ки. Украї­нцям доводи­ться вчи­ти­ся ни­ні ще й іншої му­дрості — про Бога, який помагає насамперед то­му, хто помагає собі сам, і про світ, який спів­чу­ває насамперед тим, ко­трі від­би­ваю­ться.

3.

Украї­нці інвестували чи­мало надій у те, що вони нази­вають «Європою», тож їхнє роз­ча­рува­н­ня в дрібних, ци­ні­чних, парохіальних і ча­сто неві­глаських політи­ках, які ту Європу ре­пре­зентують, мо­же вияви­ти­ся надто гі­рким і бо­лі­сним. Не те щоб украї­нці споді­вали­ся яки­хось не­гайних мате­рі­альних зи­сків від Угоди про асоціа­цію — її значе­н­ня для них бу­ло рад­ше си­м­волі­чним. Угода ті­льки від­кри­вала шанс на більш-менш чесні ви­бори у майбу­т­ньо­му та мо­ж­ли­вість ми­рно по­збути­ся кле­птократії, що до­грабовувала краї­ну, а від­так — і на по­ступову побу­дову правової держави та «нормальне жи­т­тя у нормальній краї­ні».

Украї­нська револю­ція бу­ла насамперед револю­ці­єю цін­ностей. Вона бу­ла бу­нтом середньо­го кла­су, «бу­ржу­а­зії», про­ти олі­га­рхі­чно­го квазі­фе­одалі­зму. Май­же дві трети­ни про­тестувальни­ків, як показують соціо­ло­гі­чні дослі­дже­н­ня, мали ви­щу осві­ту. Їхній середній вік становив 37 років, роз­мовни­ми мовами бу­ли украї­нська й російська, ре­пре­зентували вони рі­зні ре­гіони й ет­ні­чні групи, хоча ет­ні­чні украї­нці, «захі­дня­ки» і кия­ни про­гнозовано пере­ва­жа­ли.

Май­дан був ще однією спробою до­провадити до кі­нця незаверше­ну в Украї­ні східноє­вропейську револю­цію 1989 року — ту саму, що карди­нально зміни­ла облич­чя Центрально-Східної Європи та Балтії, про­те на Балканах і в постсовє­тських респу­блі­ках дала поло­винча­сті ре­зульта­ти. На Балканах ті ре­зульта­ти вдало­ся ча­стково полі­п­ши­ти за допомо­гою Заходу; нато­мість у постсовє­тських державах, за невели­ки­ми виня­тками, їх звела нані­вець пост­комуністи­чна номенкла­тура, згі­бри­ди­зована з кри­мінальним сві­том у так звану олі­га­рхію. 1991 рік оприя­внив і си­лу, і сла­б­кість украї­нсько­го суспільства, го­тово­го під­три­мати незале­ж­ність на ре­фе­рендумі, про­те не го­тово­го на пре­зи­дентських ви­борах ради­кально ро­зі­рвати зі совє­тським ми­ну­лим і ру­ши­ти центральноє­вропейським, а не постсовє­тським шля­хом роз­ви­тку.