Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 2)

Опози­ція від­повіла поді­бним ярли­ку­ва­н­ням, про­те йо­го не­га­ти­вний ефект був не та­ким де­структи­вним. Поча­сти то­му, що опози­ція мала вкрай обме­же­ний до­ступ до масмедій, май­же повністю контро­льованих владою. Крім то­го, на від­міну від влади, чий пропага­ндистський дискурс спи­рався на совє­тські, глибоко закорі­нені у під­сві­до­мості мовні клі­ше та стеро­ти­пи, опози­ція ру­ха­ла­ся пере­ва­ж­но про­ти до­мінант­ної дискурси­вної те­чії, тоб­то пред­ставля­ла рад­ше контрдискурс. А го­ло­вне, демоніза­ція су­про­ти­вни­ка опози­ці­єю мала рад­ше соціальний, аніж ет­ноку­льтурний ха­рактер (хоча в ет­нізованому контекс­ті, ви­твореному пані­вним дискурсом, навіть суто соціальні ярли­ки, як «ма­фія» чи «банди­ти», набу­вали іденти­чнісно­го ха­ракте­ру, тим більше, що ча­сто доповню­вали­ся при­к­мет­ни­ком «доне­цькі» та вказівкою на маріонеткову зале­ж­ність політи­чних про­ти­вни­ків від Кремля).

Поверне­н­ня до влади Ві­ктора Яну­кови­ча та йо­го Партії ре­гіонів загостри­ло іденти­чнісні поділи в Украї­ні й ради­калі­зувало іншу­вальні дискурси, у яких мовно-ку­льтурне та ет­норе­гіональне ярли­ку­ва­н­ня ві­ді­грає клю­чову роль. З одно­го боку, помі­т­но активізувала­ся дія­льність анонімних пропла­че­них бло­ге­рів на інтернет-форумах. А з іншо­го боку, роз­ли­та у бло­го­сфері мова ненави­сті прони­кала те­пер уже й до пова­ж­них (на­че­б­то) га­зет, телевізійних сту­дій, де­пу­та­тських зал та громадських форумів.

На від­міну від усіх своїх попередни­ків, які намага­ли­ся провадити більш-менш збалансовану політи­ку іденти­чності, Ві­ктор Яну­кович зробив досить ви­разну ставку на свій ре­гіональний, пере­ва­ж­но російськомовний та совє­то­фільський, а ча­сто й украї­но­фобський електорат. Це від­би­ло­ся і в контроверсійних кадрових при­значе­н­нях, вклю­чно з одіозною по­ста­т­тю міністра осві­ти Та­ба­чни­ка, й у від­верто­му фа­вори­зуван­ні правосла­вної Це­ркви Московсько­го патрі­арха­ту ко­штом усіх інших украї­нських Це­рков, і в прийнят­ті скандально­го мовно­го закону, який фа­кти­чно робить непо­трі­бною украї­нську мову на більшій те­ри­торії Украї­ни. Фа­кти­чно від бе­ре­зня 2010 року в Украї­ні від­бу­ває­ться повзу­ча, про­те досить послі­довна ресовє­ти­за­ція та руси­фі­ка­ція си­м­волі­чно­го простору, на­ціонально­го нарати­ву і мовно-ку­льтурної самоі­денти­фі­ка­ції населе­н­ня.

З по­гляду коро­тко­те­рмінових, вузькокорпорати­вних зав­дань утри­ма­н­ня влади в най­ближ­чі роки та­ка політи­ка є ці­лком слу­шною, оскільки осла­бле­н­ня украї­нської іденти­чності означає не ті­льки осла­бле­н­ня електоральної бази суперни­ків, а й змі­ц­не­н­ня власної — за раху­нок пле­ка­н­ня звичні­шої і зру­чні­шої для сво­го авторита­рно­го вря­дува­н­ня іденти­чності гомо совє­ті­ку­са, засадни­чо анти­захі­дної й анти­лі­бе­ральної, схо­жої як дві краплі води на ту, що її поді­бні авторита­рні ре­жи­ми пле­кають у Росії, Біло­русі та При­дністров’ї. То­му, як про­гнозував іще на поча­тку Яну­кови­че­во­го правлі­н­ня аме­ри­канський політо­лог Оле­ксандр Мо­тиль, «украї­нцям слід очі­ку­вати, що на­ступ на демократію й украї­нську іденти­чність три­вати­ме. Саме то­му, що украї­нська мова, ку­льтура й іденти­чність пов’язую­ться з демократі­єю і Заходом, а російська мова, ку­льтура й іденти­чність, на жаль, — з авторита­ри­змом і совє­тським ми­ну­лим, Яну­кович повинен ата­ку­вати і демократію, й украї­нську іденти­чність з однаковим завзя­т­тям».

Але оскільки про­цес руси­фі­ка­ції/совє­ти­за­ції мо­же бу­ти успішним ті­льки там, де про­цес форму­ва­н­ня на­ціональної іденти­чності ще не заверши­вся, а не там, де вона вже пере­ва­ж­но сформована, Яну­кови­че­ві (а мо­ж­ли­во, й кремлі­вські) політ­техно­ло­ги зна­йшли додатковий спосіб осла­бле­н­ня своїх су­про­ти­вни­ків і громадя­нсько­го суспільства зага­лом. Вони вельми успішно запу­сти­ли в на­ціонал-демократи­чне середови­ще ві­рус ради­кально­го на­ціоналі­зму, — ві­рус, який ла­тент­но існує скрізь, про­те інтенси­вно роз­множу­є­ться ли­ше за специ­фі­чних умов. Десять років то­му, як ми пам’ята­є­мо, влада ви­кори­стовувала ки­ше­нькові «на­ціоналі­сти­чні» орга­ніза­ції для дис­креди­та­ції Юще­нка і демократи­чної опози­ції зага­лом. Про­те до 2010 року, як пи­ше один із найкомпетент­ні­ших дослі­дни­ків украї­нсько­го політи­чно­го ради­калі­зму Вя­че­слав Ли­ха­чов, «ні­хто з гравців на політи­чній арені не мав необ­хі­дних ресурсів, зокрема інтелектуа­льних, для по­вторе­н­ня си­стемних кампаній 2002-2004 років». Нато­мість в остан­ніх чо­ти­ри-п’ять років [2009-2013] продуку­ва­н­ня ла­бораторних гому­нку­лу­сів бу­ло поставле­не, мо­ж­на сказати, на проми­сло­вий конвеєр. З одно­го боку — ще­дре фінансува­н­ня і до­ступ до теле­ба­че­н­ня, з іншо­го — дедалі жорсткі­ший на­ступ авторита­рної влади на громадя­нське суспільство та від­повід­на йо­го ради­калі­за­ція.

«Брута­льне наси­льство влади над суспільством, — пи­ше зга­даний Вя­че­слав Ли­ха­чов, — сформу­вало клі­мат, у якому та­кі самі наси­льни­цькі дії з боку ради­кальної опози­ції спри­ймаю­ться значною ча­сти­ною суспільства як адекват­ні заходи. Саме в цьо­му контекс­ті на­ціонал-ради­кали з Усеукраї­нсько­го об’єд­на­н­ня “Свобода”, ви­бравши шлях політи­чної боро­ть­би, отри­мали на­при­кі­нці 2012 року не­бу­валу електоральну під­три­мку і стали однією з трьох основних опози­ційних сил… Свої­ми обурли­ви­ми дія­ми влада згу­ртувала на­стільки рі­зноманіт­ні групи, що навіть найзавзя­ті­ші ради­кали зна­йшли своє місце в ря­дах опози­ції».

Найне­приє­мні­ше у цій політ­техно­ло­гі­чній схе­мі, під­сумовує автор, — «штучно створю­вана у рамках брудних піар-техно­ло­гій ди­хо­то­мія, яка спону­кає ви­борця ви­знача­ти­ся у порочній си­стемі координат “на­ци­сти про­ти банди­тів”. Вто­мле­ний банди­ти­змом влади ви­борець го­товий те­рпля­че постави­ти­ся до від­вертих неонаци­стів у ря­дах опози­ції; і навпаки, ви­борець, збри­джений свасти­коподі­бною си­м­волі­кою ультраправих, го­товий зми­ри­ти­ся з без­закон­ною владою, вба­ча­ю­чи в ній єдиний надійний захист від фа­ши­стів».

Зайве поясню­вати, що та­ка ди­хо­то­мія не ли­ше аморальна, а й не­без­пе­чна. Особли­во те­пер, ко­ли дедалі оче­ви­дні­ши­ми є намага­н­ня влади поверну­ти ми­рні про­тести про­ти поліційної сваволі і корумповано­го ре­жи­му у си­ло­ве русло.

3.

Про від­мін­ності сьо­годні­шньо­го Май­дану [2013] від попередньо­го [2004] напи­сано вже чи­мало. Найдокла­дні­ше їх інвентари­зував, здає­ться, Сергій Ку­деля, від­значи­вши зокрема де­що іншу якість тоді­шньої влади й істо­т­но іншу якість тоді­шньої опози­ції.

По-перше, Помаранче­ва револю­ція бу­ла своєрідною ку­льміна­ці­єю затя­ж­ної ви­борчої кампанії та, від­повід­но, електоральної мобілі­за­ції. Опози­ція перед­ба­ча­ла мас­штабну фа­льси­фі­ка­цію ви­борів і все­бі­чно го­тувала­ся до масових про­тестів. Тоді­шній Май­дан був не­зрівнян­но кра­ще орга­нізований, забез­пе­че­ний і ке­рований, чо­му немалою мі­рою сприя­ла наявність єдино­го авторитет­но­го лі­дера, здат­но­го консо­лі­дувати сорат­ни­ків і при­боркати ради­калів, а та­кож вести пере­говори з владою від імені всі­єї опози­ції.

По-друге, влада бу­ла більш фрагментованою, а от­же й менш здат­ною до консо­лі­дованих наси­льни­цьких дій. З одно­го боку, повнова­же­н­ня чин­но­го пре­зи­дента фа­кти­чно закі­нчу­вали­ся, тож йо­го го­ло­вною метою був без­пе­чний ви­хід на пенсію, ба­жа­но з надійни­ми між­народни­ми га­ранті­я­ми, а то­му й рі­зни­ця між Юще­нком і Яну­кови­чем не бу­ла для ньо­го аж надто істо­т­ною (за умови на­да­н­ня ви­ще­зга­даних га­рантій). Що ж до Яну­кови­ча і йо­го партії, то їхня влада не бу­ла на­стільки мі­ц­ною, як ни­ні, — ані в ін­ститу­ційному пла­ні, ані в ресурсному, ані в орга­ніза­ційному.

І по-третє, зага­льний сценарій роз­горта­вся тоді у напря­мку зміни влади — її пере­да­чі від Ку­чми до Яну­кови­ча (чи до Юще­нка), ти­м­ча­сом як ни­ні йдеться ли­ше про її утри­ма­н­ня, що, без­умовно, додає Яну­кови­чу почу­т­тя ле­гі­ти­мності: у 2004-му суд міг ви­знати другий тур ви­борів без­ре­зульта­т­ним і при­значи­ти по­вторне го­ло­сува­н­ня, нато­мість сьо­годні нема жодних ле­га­льних ме­ха­нізмів, окрім імпі­чменту, усу­ну­ти пре­зи­дента від влади. Почу­т­тя (чи ілю­зія) ле­гі­ти­мності уку­пі з ілю­зією контро­лю через «своїх» лю­дей над усі­ма си­ло­ви­ми орга­нами робить Яну­кови­ча не надто схильним до будь-яких пере­говорів і ком­промісів з опози­ці­єю.

Су­дя­чи з усьо­го, йо­го неви­багли­ва та­кти­ка зводи­ться сьо­годні до затя­гу­ва­н­ня ча­су і поси­ла­н­ня амбі­валент­них бу­ці­мто прими­рли­вих си­гналів з надією, що вто­ма, мороз і фізи­чне ви­сна­же­н­ня про­тестувальни­ків у по­єд­нан­ні з точ­кови­ми ре­пресі­я­ми мілі­ції й СБУ («від­краю­ва­н­ня саля­мі») зроблять свою справу. Ну, а доверши­ти все мо­ж­на бу­де якою-не­будь ефе­кт­ною провока­ці­єю ки­ше­нькових «ради­калів». Утім, московські ко­ле­ги мо­жуть тим ча­сом по­дбати і про мас­штабні­шу провока­цію, аби заразом покі­нчи­ти не ли­ше з опози­ці­єю, а й із самим Яну­кови­чем (принаймні політи­чно).