Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 24)

«Поля­ки друж­ні­ші», — ви­сло­влює здо­гад та­ксист.

«Та ні, вони ча­сом теж вою­ють — незгірш од Юще­нка з Ти­мо­ше­нко», — запере­чую я.

Та­ксист знов замовкає, а тоді ви­дає афори­сти­чну фразу, варту під­ру­чни­ка політо­ло­гії:

«Хо­тів би я поба­чи­ти, до чо­го б вони довою­вали­ся, ко­ли б мали сво­го Яну­кови­ча!..»

«І своє Ди­ке Поле», — хочу додати я, про­те вча­сно спохоплю­ю­ся, що найбільший наш кло­піт — усе-та­ки не від то­го Ди­ко­го Поля, ко­тре на мапі, а від то­го, що в го­ло­ві.

2013

3. САМОВИ­ЗНАЧЕ­Н­НЯ

Три есеї про іденти­чність

1. На­ція

Якось на само­му поча­тку 90-х моя семи­лі­т­ня донька пові­до­ми­ла, що їм у школі задали ви­вчи­ти ві­рша під на­звою «Гімн Украї­ни». Вона не знала, що та­ке гімн, тож я му­сив поясни­ти, що це текст, який ко­гось або щось просла­вляє й оспівує. Що та­ке Украї­на — вона не запи­тувала, бо, ви­дно, вже знала.

Я й досі жа­лкую, що не просте­жив, ко­ли у моїх ді­тей з’яви­ло­ся це поня­т­тя, як і без­ліч інших — що абстракт­ні­ших, то складні­ших для ди­тя­чо­го ро­зумі­н­ня. Оче­ви­дно, що всі ці те­рміни — Украї­на, народ, іденти­чність, патрі­о­тизм — му­си­ли асоцію­вати­ся насамперед із чи­мось конкрет­ним: сусі­дами, які роз­мовля­ють іншою мовою, пере­хо­жи­ми, які ви­глядають ці­лком інакше, картою сві­ту чи, ще кра­ще, глобусом, на якому твоя краї­на — земля схо­жих на те­бе лю­дей, — по­значе­на іншим ко­льором.

При­пу­скаю, що ро­зумі­н­ня цих абстракт­них ре­чей з’явля­є­ться років у п’ять і по­ступово глиб­шає. Пере­сува­н­ня у просторі дає змо­гу поба­чи­ти, що поді­бні лю­ди жи­вуть не ли­ше довко­ла те­бе, а й в інших місцях, окресле­них картою. Від­чу­т­тя лі­нійно­го без­коне­чно­го ча­су дає змо­гу уяви­ти собі «народ» як лю­дей, що не ті­льки жи­вуть те­пер, а й жи­ли рані­ше, ще до тво­го народже­н­ня, і які, ймовірно, жи­ти­муть по­тім, після твоєї сме­рті. І, наре­шті, пі­зна­н­ня інших абстракцій до­зволяє усві­до­ми­ти «народ» як спільно­ту не просто поді­бних до те­бе — мовою, ви­глядом, звича­я­ми, — а й об’єд­наних однакови­ми правами, законами, державни­ми ін­ститу­ці­я­ми у політи­чну на­цію.

Що складні­ша абстракція, то старшою й ми­слен­нє­во досвід­че­ні­шою для її ро­зумі­н­ня має бу­ти лю­ди­на. І так само до­зрілі­шим і ми­слен­нє­во досвід­че­ні­шим має бу­ти лю­дство. Поясни­ти первісній лю­ди­ні, що та­ке «на­ція», так само немо­ж­ли­во, як і три­рі­чному ді­тла­хові. Зре­штою, навіть у середньовіч­чі «на­ція» бу­ла чи­мось надто абстракт­ним, то­му що лю­ди се­бе ото­то­ж­ню­вали насамперед зі своєю місцевістю, а ши­рші спільно­ти уявля­ли­ся го­ло­вно в кате­горі­ях ві­ри, стану й під­данства.

Сьо­годні ва­жко собі уяви­ти той світ, де мова не мала жодно­го си­м­волі­чно­го значе­н­ня й бу­ла ли­ше більш або менш зру­чним інструментом, де пи­сьмен­ни­ки пи­сали не «народною» мовою, а ла­ти­ною (чи це­рковнослов’янською), де знать, на від­міну від просто­лю­ду, «непатрі­о­ти­чно» кори­стувалась чу­жоземною французькою, а ге­рби й прапори си­м­волі­зували не на­цію, а всьо­го лиш конкрет­ні шля­хе­тські роди.

Лія Ґрі­нфелд (Liah Greenfeld) у га­рній кни­зі «На­ціоналізм: п’ять шля­хів до модерності» просте­жує еволю­цію те­рміну «на­ція» від Давньо­го Ри­му, де воно, власне, вини­кло, й до на­ших днів. Ла­ти­нське natio — народже­н­ня, походже­н­ня, рід (від nasci — народжу­вати­ся) — вживали насамперед що­до груп чу­жи­нців, що при­бу­вали до Ри­му з тої чи тої місцевості як та­кі собі «заробі­тча­ни», «лі­мі­т­ни­ки» і не мали тих самих прав, що ри­мля­ни. В середньові­чних уні­верси­тетах ці­єю кате­горі­єю опи­сували групи сту­дентів із рі­зних країв (не конкрет­них, а досить довільно згрупованих за гео­графі­чною чи мовною ознакою; ця бю­рократи­чна кате­гори­за­ція мала суто при­кла­дний і ти­м­ча­совий ха­рактер і жодною мі­рою не впливала на форму­ва­н­ня якоїсь сталої спільної іденти­чності поза ме­жа­ми уні­верси­тету у сту­дентів, ска­жі­мо, з Іта­лії, Франції та Іспанії, запи­саних у Пари­жі під спільною рубри­кою «l’honorable nation de France», чи сту­дентів з Англії та Німеч­чи­ни, зареє­строваних як «lа constante nation de Germanie»). Але оскільки ці сту­дентські спільно­ти фу­нк­ціону­вали як товари­ства взає­модопомо­ги, а та­кож брали участь у зага­льноу­ні­верси­тетських дис­пу­тах, то те­рмін natio почав вказувати не ли­ше на ре­гіон спільно­го походже­н­ня, а й на певну спільну пози­цію та дія­льність.

У цьо­му значен­ні — як спільно­та, об’єд­нана по­глядами, — те­рмін «на­ція» був за­стосований до уча­сни­ків екле­зіасти­чних дис­ку­сій на це­рковних соборах, у яких пред­ставни­ки уні­верси­тетів брали активну участь. А що серед уча­сни­ків бу­ли та­кож пред­ставни­ки сві­тської та це­рковної влади, те­рмін «на­ція» почав по­знача­ти політи­чну, ку­льтурну, а згодом і соціальну елі­ту. Дія Ґрі­нфелд вва­жає цю зміну фу­ндаментальною: принале­ж­ність сту­дентів до тої чи тої «на­ції» бу­ла ти­м­ча­совою і мала суто практи­чний ха­рактер; нато­мість принале­ж­ність уча­сни­ків це­рковних соборів до певної «на­ції» закрі­плю­вала за ни­ми ви­сокий статус та­кож поза ме­жа­ми собору, надаю­чи тій принале­ж­ності ще й ха­ракте­ру си­м­волі­чно­го.

Від­так «на­ці­єю» стає вся елі­та — спершу в Англії, згодом — через ди­фу­зію ідей та по­глядів — і в інших краї­нах. Європейські просві­т­ни­ки по­ступово поши­рю­ють поня­т­тя на­ції з ари­стократії на інші стани, а Французька револю­ція утверджує саме та­ку, ега­лі­та­рну на­цію як го­ло­вно­го суверена, носія всіх прав і свобод.

Цей про­цес ега­лі­та­ри­за­ції не був ле­г­ким і просто­лі­нійним: досить по­гляну­ти хоч би на кла­си­чну «Історію Русів» (1818) — один із нарі­ж­них каменів майбу­т­ньо­го украї­нсько­го проекту, — аби пере­свід­чи­ти­ся, що для її автора русько-украї­нська на­ція — це на­ція насамперед коза­цьких старшин та їхніх на­ща­д­ків, але аж ніяк не селя­нсько­го просто­лю­ду, до яко­го шля­хе­тський автор стави­ться досить знева­ж­ли­во. Му­си­ло ми­ну­ти ще кі­лька деся­ти­літь, аби з’яви­лись ки­ри­ло-ме­фодії­вці з їхньою ега­лі­та­рною «Кни­гою бу­т­тя украї­нсько­го народу» та при­страсним Ше­вче­нковим прагне­н­ням «во­звели­чи­ти отих малих рабів німих» — «і ме­ртвих, і жи­вих, і ненароджених», — аби украї­нський проект зі станово-елі­та­рно­го став на­справді на­ціональним.

Утім, усві­до­мле­н­ня на­ції як усьо­го населе­н­ня — це ли­ше перша ча­сти­на проекту. Друга і, як здає­ться, значно складні­ша ча­сти­на — це засвоє­н­ня простої на позір ідеї не ли­ше інтелектуа­ла­ми, а й самим населе­н­ням. Пере­творе­н­ня селян на французів, як опи­сує це в одно­йменній кни­зі («Peasants into Frenchmen») Юджин Ве­бер, три­вало понад сто­лі­т­тя. Пере­творе­н­ня селян на украї­нців не заверши­ло­ся й досі. Ось уже двад­цять років [2013] соціо­ло­гі­чні дослі­дже­н­ня стабільно показують, що трети­на населе­н­ня ото­то­ж­нює се­бе насамперед зі своїм містом, селом або ре­гіоном. І ли­ше трохи більше поло­вини — з Украї­ною як на­ці­єю, в ет­ні­чному сенсі чи громадя­нському.

Май­же 90 років то­му блиску­чий украї­нський сати­рик Остап Ви­шня опи­сував вига­даний ним народ «чу­храї­нців» так: «А як, бу­ва, запи­та­ють їх: “А якої ви, ло­рди, на­ції?” — вони почу­ха­ють по­ти­ли­цю і від­казують: “А хто йо­го зна… Перед­рії­вські ми, правосла­вні”…»

Сьо­годні­шні «чу­храї­нці», завдя­ки теле­ба­чен­ню, без­умовно, знають, що та­ке «Украї­на» і навіть що та­ке «гімн», а про­те те­рмін «на­ція» зали­шає­ться для них і надалі занадто абстракт­ним, а «держава» — занадто чу­жою й дис­фу­нк­ціональною, аби в них мо­гло вини­к­ну­ти непоборне ба­жа­н­ня з тою державою чи тою на­ці­єю ото­то­ж­ни­ти­ся.

2. Іденти­чність

У до­те­п­ній комедії Ізабели Ци­вінської «Пу­рі­мове чу­до» («Cud Purimowy») роз­повід­ає­ться про та­ко­го собі Яна Коха­новсько­го, одно­фа­мільця усла­вле­но­го польсько­го поета доби Ренесансу, ко­трий, на від­міну від попередни­ка-кла­си­ка, є завзя­тим, ба навіть кари­катурним анти­семі­том. Із тих, що на ко­ж­ному кро­ці вба­ча­ють під­ступи всюдису­щих «жи­дів», чи­та­ють який-не­будь «Персонал-плюс» і при­ти­ше­ним го­ло­сом роз­повід­ають, що Єльцин на­справді — жид, Ти­мо­ше­нко — жи­ді­вка, і сусід із четверто­го поверху — теж, «їхній».

Цей досконало простий, чорно-білий світ зала­му­є­ться одно­го дня для ге­роя Ци­вінської, ко­ли він раптом довід­ує­ться, що й сам є євреєм на прі­звище Кохан. І що має в Аме­ри­ці роди­ча на прі­звище Коен, ко­трий ли­шив по собі чи­малий спадок. Отри­мати йо­го мо­ж­на, однак, ли­ше за однієї умови — пере­йшовши на юдаїзм. І то всер­йоз — з обріза­н­ням та опану­ва­н­ням усіх нале­ж­них обря­дів та звича­їв.

Дружи­на в цей кри­ти­чний мо­мент зі­знає­ться, що теж — єврейка. А син робить ло­гі­чний ви­сновок: «Раз ми все одно жи­ди, то кра­ще бу­ти бага­ти­ми жи­дами, як бі­дни­ми».

На свя­то Пу­рім до Коха­нів-Коха­новських при­ходить аме­ри­канський адвокат — пере­ві­ри­ти, на­скільки вони вві­йшли в нову роль. І при цьо­му, ні­би між іншим, пові­до­мляє, що в аме­ри­кансько­го Коє­на зна­йшли­ся нові спад­коє­м­ці і що спад­щи­на, скоріш за все, бу­де мізе­рною — на­вряд чи стане навіть на послу­ги адвоката.