Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 23)

І все ж, як показує Дарден, аналізую­чи ре­зульта­ти го­ло­сувань на пре­зи­дентських ви­борах 2010 року у май­же со­т­ні дільни­цях по один бік рі­ч­ки й по другий, від­мін­ності в ме­жах тих самих двох ра­йонів доволі значу­щі. їхні пів­ден­ні ча­сти­ни за електоральною поведінкою практи­чно ні­чим не від­рі­зня­ю­ться від ре­шти Одеської області: в го­ло­суван­ні там узя­ло участь 64% ви­борців, з них за Яну­кови­ча про­го­ло­сувало 65%, за Ти­мо­ше­нко — зо%. У пів­ні­чних ча­сти­нах теж пере­міг Яну­кович, про­те участь ви­борців там бу­ла істо­т­но ви­щою — 70%, і за Ти­мо­ше­нко про­го­ло­сувало істо­т­но більше — 42%, а за Яну­кови­ча — істо­т­но менше, 54%.

Поло­но­філи й поло­но­фоби

Цей фе­номен неусві­до­млю­ваної ку­льтурної чи, мо­ж­ли­во, ін­ститу­ційної пам’яті заслу­говує на тим більшу увагу, що оби­два імперських ре­жи­ми — і більшо­ви­цький, і царський — докла­дали ко­ло­сальних зусиль для її ви­корі­не­н­ня. Оби­два ре­жи­ми повся­к­час наго­ло­шу­вали на украї­нсько-російській спорі­дненості й навіть то­то­ж­ності. Нато­мість поля­ків завжди пред­ставля­ли як заро­зумілих «панів», пройдисві­тів й ворохобни­ків, не­здат­них ані до пра­ці, ані до ефе­кти­вної адміністра­ції, нато­мість схильних, як під­казує сама семанти­ка сло­ва «пан», до пану­ва­н­ня над бі­до­ла­шни­ми украї­нця­ми та біло­русами.

Навіть після пере­творе­н­ня Польщі на «брат­ню державу соціалі­сти­чно­го та­бору» анти­польська пропага­нда на неофі­ційному рі­вні, насамперед через поши­ре­н­ня рі­зних провока­ційних чу­ток — так зване «на­ші­птува­н­ня», — ні­ко­ли не при­пи­ня­ла­ся. За фа­садом офі­ційної «дружби народів» кри­ли­ся банальні російськосовє­тські імпері­алізм, шо­вінізм та анти­захі­дни­цтво, істо­т­ною складовою яких завжди бу­ла поло­но­фобів. 19-лі­т­нім сту­дентом я несподі­вано зі­ткну­вся з цим яви­щем на допи­ті в КҐБ, ко­ли простоду­шно намага­вся довести без­невин­ність на­шо­го сам­ви­давно­го лі­те­ратурно-ми­сте­цько­го ча­сопи­су, поси­ла­ю­чись зокрема на пере­кла­дену в ньо­му п’єсу Та­деу­ша Ру­же­ві­ча і на ці­лком офі­ційне пу­блі­ку­ва­н­ня поді­бних текс­тів у соціалі­сти­чній Польщі. Слі­д­чий глузли­во всмі­хну­вся, даю­чи зрозумі­ти ні­к­че­мність мо­го аргументу, і мовив: «Ну, ми добре знає­мо, що та­ке та ва­ша Польща!»

Втім, усві­до­мле­н­ня то­го, що Річ Посполи­та є до певної мі­ри та­кож украї­нською спад­щи­ною, ускладню­вало­ся не ли­ше офі­ційною анти­польською пропага­ндою, а й істо­т­ни­ми особли­востя­ми форму­ва­н­ня украї­нської на­ціональної іденти­чності. В її основу украї­нські ро­манти­ки — від Го­го­ля до Ше­вче­нка — покла­ли коза­цький міф із над­звичайно си­льни­ми анти­польськи­ми, анти­шля­хе­тськи­ми й анти­като­ли­цьки­ми мо­ти­вами. Форму­вався цей міф на поча­тку XIX сто­лі­т­тя у рамках ці­лком ло­я­льно­го що­до імперії мало­російства — ідео­ло­гії, що намага­ла­ся трактувати украї­нців (коза­цьку знать) як спів­творців і спів­власни­ків «російсько-руської» імперії нарі­вні з вели­коросами. З пли­ном ча­су (і з по­ступовою на­ціоналі­за­ці­єю імперії вели­коросами) украї­нський патрі­о­ти­чний рух по­збувся зга­даної ло­я­льності, а про­те не по­збувся іманент­ної, генеало­гі­чно об­умовле­ної анти­польськості. Її подо­лан­ню, зроз­уміло, не сприя­ло ані подальше до­міну­ва­н­ня польської шля­хти над украї­нським селя­нством на Прав­обереж­жі, Воли­ні та в Га­ли­чи­ні, ані, тим більше, дис­кри­міна­ційна політи­ка Другої Ре­чі Посполи­тої що­до украї­нців у між­воєн­ний пері­од. «Епоха на­ціоналі­зму», як охрестив XIX сто­лі­т­тя Ганс Коен, наки­ну­ла анахроні­чні на­ціональні кате­горії на події XVI-XVII сто­літь, інтер­претую­чи станові й релі­гійні конф­лі­кти на те­ри­торії Украї­ни як «польсько-украї­нські». Анти­істори­чна інтер­прета­ція до­модерних подій у модерних кате­горі­ях пере­ва­жає, на жаль, і досі, піджи­влю­ю­чи ресенти­менти з обох боків і, що гі­рше, зати­раю­чи існува­н­ня Ре­чі Посполи­тої як певної ці­лі­сності, у якій бу­ло вдо­сталь місця не ли­ше для конф­лі­ктів, а й для рі­зноманіт­ної спів­пра­ці та взає­модії.

Як наслі­док, навіть сьо­годні мало хто в Украї­ні усві­до­млює, що Геть­ман­щи­на бу­ла ін­ститу­ційним продовже­н­ням Ре­чі Посполи­тої, від якої після коза­цьких війн вона від­окреми­ла­ся, а про­те збе­ре­гла фа­кти­чно ту саму адміністрати­вну, фіскальну, правову й осві­т­ню си­стему. Мало хто в Киє­ві ни­ні знає, що до першої трети­ни XIX сто­лі­т­тя це пере­ва­ж­но російськомовне (на сьо­годні­шній день) місто роз­мовля­ло пере­ва­ж­но по-польськи (а та­кож, звісно, по-украї­нськи й на ідиш) і що перші росі­я­ни з’яви­ли­ся тут як по­стійні ме­шканці допі­ру в кі­нці XVIII сто­лі­т­тя. Взага­лі, в украї­нському суспільстві є певна не­хіть і певна боязнь ви­знати польські впливи. Не­хіть походить з імперської спад­щи­ни і проросійських орі­є­нта­цій значної ча­сти­ни населе­н­ня. А боязнь — зі сла­б­кості проукраї­нської ча­сти­ни населе­н­ня та йо­го непевності у власних си­лах.

І сьо­годні рі­зні політи­чні групи піджи­влю­ють в Украї­ні анти­польські ресенти­менти. На сході це роблять так звані «лі­ві», зорі­є­нтовані на тради­ційні імперські нарати­ви і на ни­ні­шні не­при­хи­льні до Польщі (й Заходу зага­лом) російські масмедїї. А на заході Украї­ни їх пле­кають так звані «праві», що апелю­ють до ще жи­вої тут пам’яті про прини­же­н­ня й упослі­дже­н­ня.

По­при все це, в украї­нських масмедіях пере­ва­жає зага­лом пози­ти­вний образ Польщі, — що насамперед є, звичайно ж, заслу­гою самих поля­ків, доволі успішних, а подеколи навіть взі­рцевих у здійснен­ні пост­комуністи­чних ре­форм і активних у поши­рен­ні на схід цьо­го сво­го досвіду. Поча­сти це та­кож заслу­га жу­рналі­стів і зага­лом інтелектуа­льно­го середови­ща, ко­тре виявляє помі­т­ний (хоч і далеко не до­стат­ній) інтерес до польських подій, не марну­ю­чи рі­зноманіт­них мо­ж­ли­востей, які їм надає польська сторона у ви­гляді тренінгів, ста­жу­вань, фа­хових обмінів, творчих конку­рсів то­що. При­к­мет­но, що й украї­нські олі­га­рхи, по­при свою ви­разну вторин­ність що­до росі­ян — і за менталі­тетом, і за ку­льтурни­ми та політи­чни­ми орі­є­нта­ці­я­ми, не під­три­му­ють однак у своїх масмедіях ха­ракте­рних для сусі­дів анти­польських кампаній. При­чи­на та­кої ло­я­льності мо­же бу­ти ці­лком прозаї­чною: Польща зали­шає­ться чи не єдиним європейським адвокатом украї­нсько­го олі­га­рхі­чно­го ре­жи­му, а польські пре­зи­денти — чи не єдини­ми захі­дни­ми політи­ками, що не цураю­ться поки що зу­стрічей з остракі­зованим Ві­ктором Яну­кови­чем (як і перед тим — з Ле­оні­дом Ку­чмою).

Соціо­ло­гі­чні опи­тува­н­ня під­тверджу­ють пере­ва­ж­но пози­ти­вне ставле­н­ня украї­нців до поля­ків (на від­міну від пере­ва­ж­но не­га­ти­вно­го ставле­н­ня поля­ків до украї­нців, за дани­ми CBOS). За шкалою Бо­ґа­рдуса, якою вимі­рю­ють соціальну ди­станцію між рі­зни­ми групами, поля­ки опи­ня­ю­ться серед най­ближ­чих до украї­нців народів — на четверто­му місці, від­разу після росі­ян, біло­русів і євреїв, тоб­то народів ці­лком звичних і без­за­стереж­но «своїх».

Ві­ртуа­льний Яну­кович

Зроз­уміло, що громадську думку форму­ють не ті­льки масмедіа а й — чи не най­ефе­кти­вні­ше — особи­стий досвід. Ко­ли мене вперше ви­пу­сти­ли до Польщі — навесні 1989 року — я ба­чив брудні вули­ці, поро­ж­ні крамни­ці і спеку­ля­нтів, які ку­пу­вали совє­тські рублі за ви­щою, ніж у банку ці­ною. Все це бу­ло ча­сти­ною то­го само­го сві­ту, тої самої без­надійної совє­тської ци­вілі­за­ції. Те­пер я ба­чу рі­зни­цю скрізь — у поїзді, де польські провід­ни­ки поводя­ться вві­ч­ли­во, а украї­нські — як завжди, по-совє­тськи; у кав’ярнях і крамни­цях, де обслу­га дбає насамперед про клі­є­нтову зру­чність, а не свою власну; і, зре­штою, в установах — до та­кої мі­ри, що навіть не му­шу зази­рати до соціо­ло­гі­чних опи­тувань, аби знати, що абсо­лю­т­на більшість поля­ків дові­ряє сьо­годні своїм урядовцям, су­дам, поліції, — на від­міну від в Украї­ни, де всім державним ін­ститу­ці­ям дові­ряє що­найбільше кі­льканад­цять від­со­тків громадян.

Як аналі­тик, я знаю, що та­кси­сти є ненадійним дже­релом соціо­ло­гі­чних знань, то­му що ча­сто говорять клі­є­нтові саме те, що він хоче почу­ти. Але як пи­сьмен­ник я завжди охоче їх ви­слу­ховую, то­му що сам стиль, сама форма сказано­го ча­сто бу­вають промови­сті­ші від змісту. Польські та­кси­сти, поді­бно до на­ших, мо­жуть нарі­кати на світ, на жи­т­тя, на владу, про­те роблять це пере­ва­ж­но з гу­мором, мовби зні­чев’я, без ха­ракте­рної для на­ших та­кси­стів озло­бле­ності.

В остан­ній поїзд­ці з Борис­поля спів­ві­тчи­зник сказав мені, що «все одно ні­чо­го не зміниш», що «ця банда — надов­го», і що «без напалму її не ви­ку­риш».

«Але ж поля­ки, — ка­жу йо­му, — якось усе зміни­ли. І те­пер це зовсім інша краї­на!..»

«Так то ж поля­ки, — ка­же та­ксист, — їм уся Європа допомага­ла!..» «Європа всім по­троху допомагає. Ті­льки не всім це на користь. Ось я недавно був у Руму­нії…»

«Так то ж ци­га­ни!» — впевнено ка­же та­ксист.

«…і в Бо­лга­рії», — кваплюсь я поверну­ти роз­мову на політи­чно корект­ні­ші рейки.