Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 26)

Вона не сказала «по-украї­нськи» чи «по-російськи», — бо ці ярли­ки бу­ли для неї занадто абстракт­ни­ми і то­му без­змістовни­ми. Вона пі­ді­йшла до справи суто практи­чно, у те­рмінах здорово­го глузду: тут у нас на селі — одна мова, а в городі — інша; в ко­ж­ній місцевості ба­жа­но роз­мовля­ти місцевою мовою, а надто, ко­ли зби­рає­шся жи­ти у тій місцевості досить дов­го або й дові­ку.

Мова бу­ла для неї ли­ше інструментом, без жодно­го си­м­волі­чно­го значе­н­ня. Хоча під­сві­до­мо вона, мо­же, й від­чу­вала, що городська мова має ви­щий статус, аніж сі­льська, бо ж пред­ставляє ви­щий — ку­льтурні­ший, осві­че­ні­ший, замо­ж­ні­ший, обла­штовані­ший, впливові­ший світ. У ко­ж­нім разі, її мо­ло­д­ші односельці, які пере­їжджа­ють до міст, поповню­ю­чи там ря­ди га­старбайте­рів — та­кі собі анкла­ви третьо­го сві­ту у першо­му, — досить ви­разно цю статусність від­чу­вають. Для них украї­нська мова — це знак упослі­дженості, другосортності, ко­лгосп­но­го

рабства; це чорна шкіра, якої вони прагнуть по­збути­ся, аби стати, як усі, біли­ми чи, принаймні, зроби­ти біли­ми своїх ді­тей — аби «не му­чи­ли­ся», — не за­знавали образ, глузувань, прини­жень, фізи­чних і си­м­волі­чних.

У ко­ло­ніальній краї­ні мова — не просто ути­лі­та­рний засіб, який поле­г­шує комуні­ка­цію, а й вияв (і засіб) до­міну­ва­н­ня однієї групи над іншою. Тож ви­бір мови має не ті­льки й не стільки прагмати­чний ха­рактер, скільки си­м­волі­чний. Лю­ди­на або при­ймає ко­ло­ніальну си­туа­цію як даність, як ле­гі­ти­мну норму, і своєю мовною поведінкою її під­три­мує й ре­продукує, або ж ставить її під сумнів, запере­чує, намага­є­ться зміни­ти.

Як­що мова є си­м­волом — поневоле­н­ня або ви­зволе­н­ня, — то від­повід­но й ставле­н­ня до неї є значно істо­т­ні­шим, її спри­ймають вже не просто як засіб для практи­чно­го ви­кори­ста­н­ня. Мета­фори­чно ка­жу­чи, біла лю­ди­на не конче му­сить ставати індіани­ном; досить, аби лиш у певний мо­мент вона показала го­товість, як у кла­си­чному аме­ри­канському фільмі, «та­нцю­вати з вовками».

У недавно опублі­кованій кни­зі спо­га­дів Семен Глузман, бага­то­лі­т­ній політв’язень, роз­повід­ає, як він, єврей, за­прия­зни­вся у та­борах з украї­нськи­ми, ли­товськи­ми та інши­ми «на­ціоналі­сти­чни­ми» диси­дентами, а та­кож — із бійця­ми УПА, які все ще від­бу­вали в той час свої 25-лі­т­ні те­рміни. І як та­бі­рне на­ча­льство намага­ло­ся роз’єд­нати їх за на­ціональною ознакою, пере­свари­ти, на­цьку­вати одне на одно­го, і як ска­же­ніло, ко­ли це їм не вдавало­ся. Семен Глузман пи­ше і роз­мовляє ли­ше по-російськи, але вва­жає се­бе украї­нцем. Йо­го «украї­нськість» ви­знача­є­ться, зроз­уміло, не так паспортом, як ло­я­льністю — певним набором ідей, по­глядів, цін­ностей. У Пів­ні­чній Ірла­ндії йо­го мо­ж­на бу­ло б на­звати непракти­ку­ю­чим като­ли­ком. Або й узага­лі, ате­їстом. Але все одно — като­ли­цьким. Бо ж конфе­сія в них, як і мова у нас, — це рад­ше політи­чний маркер, ко­трий мало що ка­же про реальну це­рковну чи мовну практи­ку, зате ду­же бага­то — про іденти­чність.

Якось гу­ля­ю­чи Му­зеєм модерно­го ми­сте­цтва в Сток­го­льмі, я помі­тив старшу жі­нку з 12-лі­т­ньою ді­вчи­нкою, — мо­ж­ли­во, бабу­сю з ону­кою, — ко­трі так само неквап­но ходи­ли напів­поро­ж­німи зала­ми й бала­кали по-російськи. Ні­чо­го в тім ди­вно­го не бу­ло, росі­ян скрізь бага­то, ли­ше залі­зна завіса пере­шкоджа­ла нам усві­до­ми­ти значно рані­ше, що ко­жен четвертий чи п’ятий жи­тель європейсько­го конти­ненту — росі­я­нин. Але в остан­ньо­му залі я почув раптом, як бабу­ся, схили­вши­ся до ску­льптури Архи­пенка, обурено ка­же ону­ці: «Что они напи­сали?!.. Какой же он рус­ский?!.. Он же наш! И Малевич! — вона ки­ну­ла по­глядом далі по залу. — И Экстер!..»

Я не знаю, чи це закордон так впливає на іденти­чність моїх спів­ві­тчи­зни­ків, ві­ді­граю­чи, у певному сенсі, роль ко­ле­кти­вно­го аме­ри­кансько­го дя­де­ч­ка, а чи це вже сама Украї­на стає постко­ло­ніальною й постмодерною, оми­наю­чи якимсь ди­вом не­приє­мні про­бле­ми деколоніза­ції та модерніза­ції. Але я знаю, що реальне жи­т­тя завжди бага­т­ше за всі на­ші схе­ми, моделі і кла­си­фі­ка­ції. А то­му ле­г­ко мо­жу собі уяви­ти майбу­т­нє, де на­шу іденти­чність ви­знача­ти­ме вже не релі­гія, не мова й не на­ціональність, а тип комп’юте­рно­го опро­граму­ва­н­ня чи ре­гістр теле­пати­чно­го зв’язку.

У та­ких си­туа­ці­ях я завжди зга­дую іроні­чно­го Борхе­са, а точні­ше — вига­дану (скоріш за все) ним ки­тайську енци­кло­педію «Не­бесна імперія благодат­них знань», де всіх тварин поділено на: а) нале­ж­них Імператорові; б) набальзамованих; в) при­ру­че­них; г) малю­ків; ґ) си­рен; д) казкових; е) окремих собак; є) вклю­че­них у цю кла­си­фі­ка­цію; ж) що га­сають, як очманілі; з) незлі­чен­них; и) намальованих що­найтоншим пензлем із верблю­дя­чої ше­рсті; і) інших; ї) ко­трі роз­би­ли кві­ткову вазу; й) схо­жих здаля на мух.

Так він пародіює на­ше намага­н­ня все кла­си­фі­ку­вати, роз­кла­сти по шу­х­ля­дах, ви­ши­ку­вати в іє­рархії. «Воче­видь, не існує кла­си­фі­ка­ції сві­ту, яка б не бу­ла довільною і про­бле­мати­чною, — під­сумовує він, — При­чи­на вельми проста: ми не знає­мо, що та­ке світ… А про­те немо­ж­ли­вість збагнути бо­же­ствен­ну схе­му сві­ту не від­охочує нас від бу­дува­н­ня на­ших, лю­дських схем, хоч ми й ро­зуміє­мо, що вони — ти­м­ча­сові».

2013

Уявні стіни, ві­ртуа­льні мости

1.

Єдиний міст, який мені ви­пало ба­чи­ти у ди­ти­нстві, пере­ти­нав рі­ч­ку Стир, від­окремлю­ю­чи місто Луцьк, де я ні­би­то народи­вся, від села Рованці, де я проводив у ді­да з бабою шкільні кані­ку­ли. То був залі­зни­чний міст, закри­тий для пі­шо­ходів. Ли­ше військові з невели­ч­ко­го га­рнізону обабіч мо­гли на ньо­го заходи­ти, та ще подеколи залі­зни­чни­ки під суворим на­глядом тих-та­ки військових.

Уся довко­ли­шня те­ри­торія бу­ла об­городжена ко­лю­чим дро­том, а при само­му мості ви­сочі­ла вартова ве­жа. Це, втім, не зава­жа­ло нам, ді­тла­хам, прони­кати на заборонену те­ри­торію — на ща­стя, не заміновану — у пошу­ках ожи­ни, аґрусу чи зати­шно­го місця серед ку­щів для ри­балки. Місто бу­ло зовсім поруч, на другому бе­ре­зі рі­ч­ки, але щоб по­трапи­ти до ньо­го, тре­ба бу­ло пройти трохи вниз за те­чі­єю до поро­ма. Або, як­що взи­мку, — пере­йти по льоду. Про­бле­ми з’явля­ли­ся пізньої осені, ко­ли рі­ка бралась кри­гою, ще надто тонкою, щоб по ній ходи­ти, але вже досить цуп­кою, щоб за­блоку­вати пором. Те саме бу­ло й навесні. Селя­ни на кі­лька ти­ж­нів опи­ня­ли­ся май­же ці­лком ізо­льовани­ми від сві­ту. У кри­ти­чному ви­пад­ку вони, звісно, мо­гли пройти ще далі за те­чі­єю до авто­мобільно­го мосту. Але авто­мобілів ні­хто не мав, тож це мав бу­ти справді кри­ти­чний ви­падок, щоб телі­пати­ся десять кі­ло­метрів по багню­ці до лі­карні чи пошти.

Ці­каво, що я ні­ко­ли не чув нарі­кань з приводу не­при­ступ­но­го для пі­шо­ходів залі­зни­чно­го мосту. Він ви­сочів у всіх на ви­ду і місто за ним ви­глядало на­прочуд ле­г­код­осяжним і особли­во привабли­вим. Та ні­хто чо­мусь про цей найкоро­т­ший шлях навіть не мріяв. Міст, здавало­ся, був за­мкнений не ли­ше для лю­дей, а й для їхніх думок. Для реальних мандрів і для уявних.

Ні­хто не знав до пу­т­тя, наві­що йо­го так ретельно охороня­ють. Аме­ри­канським шпи­гу­нам не бу­ло й діла до ці­єї маргінальної гілки, якою проходи­ло ли­ше кі­лька поїздів на день. А бандері­вські парти­зани у тих краях уже зо два деся­ти­лі­т­тя, як зги­ну­ли. Міст, при­пу­скаю, був сакральним об’єктом, си­м­волом державної всюдису­що­сті та недремності, по­та­є­мності й незбаген­ності — у найкра­щих тради­ці­ях Франца Ка­ф­ки.

Мо­ж­ли­во, саме з то­го ди­тя­чо­го досвіду походить моя подальша недові­ра до мета­фори «аркоду­ж­них мостів», які бу­ці­мто єд­нають народи й краї­ни у пи­шномовному й пу­стопоро­ж­ньо­му совє­тському мі­фі. Бо той міст, по­близу яко­го я вудив ри­бу й зби­рав ожи­ну, був на­справді стіною, фейком, ка­ф­кі­анською хи­ме­рою. Згодом я стрінув ще чи­мало та­ких си­му­ля­крів — на совє­тському кордоні, на ав­стрійському, на німе­цькому… Мій остан­ній і, ймовірно, найва­ж­ли­ві­ший досвід та­ко­го роду походить із Доне­цька — міста, де я побував узи­мку 2012, за рік до війни.

З-поміж найці­каві­ших та­мте­шніх ре­чей мені особли­во запам’ята­вся «Міст украї­нсько-російської дружби» на ви­сокому бе­ре­зі Кальміу­су. Він скидався не так на міст, як на трамплін для стриб­ків у воду. Чи, мо­ж­ли­во, на пара­шу­т­ну ви­шку. Ви­глядав як за­про­ше­н­ня росі­я­нам: ми, мовляв, збу­дували своїх п’ять метрів, те­пер ви збу­дуйте з про­ти­ле­ж­но­го боку своїх п’ятсот. Але то бу­ла рад­ше моя іронія, а не творців то­го пам’ят­ни­ка. Вони, схо­же, ці­лком сер­йозно оздоби­ли йо­го бє­рьозками і кали­нами, ге­рбами і прапорами, а та­кож дво­ма бабе­ха­ми, одна з яких мала віночок на го­ло­ві, а друга — коко­шнік.

Та найбільше вра­же­н­ня справив на мене не цей фо­лькло­рно-патрі­о­ти­чний кітч, а два персона­жі, ко­трі неві­до­мо як у цей пантеон затесали­ся. То був Він­ні-Пух і Паць, ко­трі простували мостом, узя­вшись за руки чи, пак, за ла­п­ки, ви­кли­каю­чи в мені знов нездо­лан­ну пі­дозру що­до по­та­є­мної іроні­чності, ба глузли­вості авторів цьо­го архи­твору. Бо ко­ли при­пу­стити, що Він­ні-Пух, як і нале­жить ведмедеві, си­м­волі­зує Росію, то Украї­на тоді — Свиня, тоб­то під­свинок. Як­що ж навпаки, Він­ні-Пух — це гі­гант Яну­кович, а кри­хі­тка Паць — це кремлі­вський карлик, то си­м­волізм виявля­є­ться ще крамо­льні­шим.