Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 28)

По­при від­сут­ність у цьо­му ново­му дослі­джен­ні запи­та­н­ня про біло­русів, мо­ж­на з певністю стверджу­вати, що украї­нці в основній своїй масі й надалі іденти­фі­ку­ють се­бе з уявною правосла­вно-східнослов’янською спільно­тою «на­ших» і зараховують до «чу­жих» усіх, хто за свої­ми «тради­ці­я­ми і по­глядами» до тої спільно­ти не впи­сує­ться. В цьо­му сенсі «дві Украї­ни» — це дві спільно­ти, одна з яких рі­шу­че не ви­знає свої­ми так званих «на­ших», а інша — ніяк не мо­же з ти­ми «на­ши­ми» роз­про­ща­ти­ся.

3.

У ро­мані «Міст через рі­ч­ку Квай» (1952) П’єра Бу­ля та пізні­шо­му (1957) фільмі за йо­го мо­ти­вами британський під­полковник Ні­кол-сон спору­джує міст, ко­трий у кі­нцево­му під­сумку оберта­є­ться стіною — між ним і йо­го спів­ві­тчи­зни­ками, між йо­го моральни­ми пере­кона­н­ня­ми та вимо­га­ми воєн­но­го ча­су, між профе­сійною гордістю і патрі­о­ти­чним обов’язком. Вига­дана історія роз­горта­є­ться в реальних об­ставинах — на бу­ді­вни­цтві Бі­рманської залі­зни­ці, яка мала з’єд­нати в 1943 ро­ці Рангун і Ку­а­ла-Лу­мпур. Ні­ко­лсон — один із бага­тьох поло­нених, яких японці зму­шу­ють пра­цю­вати на бу­ді­вни­цтві. Він проя­вляє се­бе у фільмі як чесна й від­ва­ж­на лю­ди­на, з ви­сокою гідністю та мі­ц­ни­ми засадами. А про­те він ко­ла­борує з воро­гом і, як старший офі­цер, спону­кає своїх під­ле­глих пра­цю­вати чесно й ефе­кти­вно, не допускаю­чи ні активно­го, ні паси­вно­го сабо­та­жу. Він не ке­рує­ться особи­сти­ми інтересами; він щи­ро ві­рить, що війна рано чи пізно закі­нчи­ться, а міст зали­ши­ться — і слу­жи­ти­ме лю­дям. Він пере­конаний, що британські поло­нені ті­льки так і мо­жуть довести свою пере­вагу над японця­ми — кра­щою пра­цею і ви­щим умі­н­ням. Насамкі­нець він намага­є­ться вря­тувати щойно збу­дований міст від своїх спів­ві­тчи­зи­ків, ко­трі хочуть ви­садити йо­го в пові­тря. І пла­тить жи­т­тям за свою перверси­вну фа­хову гордість і хворобли­вий перфе­к­ціонізм.

В остан­ні роки я зга­дую той сю­жет що­разу, ко­ли добросерді ко­ле­ги на Заході закли­кають мене прокла­дати мости до російських друзів, а не від­городжу­вати­ся від них стінами. По­ти­сніть руки, ка­жуть вони, адже у вас стільки спільно­го. Продовжуйте діалог. Бо ж війна рано чи пізно закі­нчи­ться, а пере­кла­ди ли­шаться, пісні і му­зи­ка теж; не варт же­ртвувати друж­німи і родин­ни­ми узами через ми­ну­щі і зага­лом дрібні супере­ч­ки.

Про­бле­ма, однак, у тім, що ці «супере­ч­ки» аж ніяк не дрібні і, на жаль, не ми­ну­щі. Вони три­вають ось уже кі­лька сто­літь і точа­ться не через шмат землі чи торгову угоду з Євросою­зом. Вони на­справді — про саму суть украї­нської на­ції, її право на існува­н­ня, її власну мову, ку­льтуру, суверенітет, гідність.

Я на­вча­вся у Москві в 1980-х і мав зага­лом непо­га­ні стосу­нки з російськи­ми одноку­рсни­ками, про­те по­ступово при­пи­нив спілку­ва­н­ня май­же з усі­ма. І трапи­лось це не у 2014-му, ко­ли Росія поперла в Крим, а по­тім і на Дон­бас під радісні вигу­ки своїх громадян. Це трапи­лось значно рані­ше, ще на поча­тку 1990-х, ко­ли Украї­на здобула незале­ж­ність і всі мої російські ко­ле­ги від­повіли на неї по­га­но при­хованим роз­дратува­н­ням, кпи­нами й ха­му­вати­ми до­те­пами. «Ми ж бо один народ!» — закли­нали вони. — «Нам немає чо­го діли­ти!..» От ті­льки та їхня «єд­ність» завжди бу­ла чо­мусь однобокою: саме ми, украї­нці, мали ставати «одним народом» із росі­я­нами — а не навпаки.

По­при всю мою повагу до зарубі­ж­них ко­лег, я не го­товий під­дати­ся їхньо­му прекрасноду­хо­му па­ци­фізму і зайня­ти­ся прокла­да­н­ням «мостів» до Росії — принаймні до­ти, доки російські найманці вбивають на­ших лю­дей за мовча­зної згоди абсо­лю­т­ної більшо­сті росі­ян. Хай спершу при­пи­нять об­стріли, виведуть з Украї­ни свої війська, від­ве­зуть до Га­аги своїх лі­лі­пу­ті­нів, — і щойно тоді ми змо­же­мо роз­поча­ти діалог, який мати­ме певен сенс. А до то­го всі «мости», які ми бу­демо бу­дувати, скидати­му­ться на міст під­полковни­ка Ні­ко­лсона через рі­ч­ку Квай. Вони не зруйну­ють тих му­рів і не зни­щать стерео­ти­пів, які від­городжу­ють росі­ян від реальної Украї­ни. Рад­ше поле­г­шать шлях у наш бік для російських та­нків, ефе­с­бе­шних агентів і отруйної кремлі­вської пропага­нди. Заяви на­ших по­псових звьозд про те, що в Москві вони, ті­па, ви­спів­ують-ви­та­нцьовують не для Пу­ті­на, а для чу­дових і, звісно ж, брат­ніх для них росі­ян, звучать при­близно так само, як ви­прав­да­н­ня ви­ступів у Бе­рлі­ні під час Другої сві­тової війни. Там теж бу­ли ті, що слу­жи­ли ми­сте­цтву, а не брудній політи­ці, і ви­спів­ували зовсім не для Гі­тле­ра.

Ми вже й так збу­дували занадто бага­то «мостів» до Росії, і до­зволи­ли росі­я­нам збу­дувати ще більше троя­нських мостів до нас — аж до остан­ньо­го, Ке­рче­нсько­го. Саме ци­ми «мостами» вони завози­ли свій цемент, свою це­глу й бетон до нас, ви­кла­даю­чи стіни у го­ло­вах на­ших лю­дей — між рі­зни­ми групами й ре­гіонами, між Украї­ною й сві­том. В умовах війни саме час ці «мости» пови­саджу­вати. І збу­дувати нато­мість єдину, але справді мо­гу­т­ню стіну, яка б від­окреми­ла нас від Мордору на сході. Це бу­де складно, ко­штовно і, мо­же, для деко­го навіть бо­лі­сно. Про­те ці­ла краї­на не повин­на бу­ти зару­чни­цею тьо­ті Кла­ви, якій конче тре­ба в Москву до роди­чів, або вуйка Петра, якому нема ку­ди більш по­їхати на заробі­тки, крім як у Тю­мень. Хоч як при­кро, та му­си­мо на­шим спів­громадя­нам про все це чесно сказати, — за всі­єї поваги до під­полковни­ка Ні­ко­лсона та йо­го інже­не­рно­го перфе­к­ціонізму.

бе­ре­зень 2019

Інци­дент, або ж Де­що про повся­к­ден­ні мо­ж­ли­вості дося­гне­н­ня немо­ж­ли­во­го

І взага­лі ще пи­та­н­ня, чи справді «сві­тле майбу­т­нє» — завжди ті­льки в якомусь далекому «там». А що, як навпаки — воно вже від­давна тут, і ли­шень на­ша слі­по­та й сла­б­кість зава­жа­ють поба­чи­ти і роз­вину­ти йо­го довко­ла й у собі?

Ва­ц­лав Га­вел, «Си­ла без­си­лих» (1978)

1.

У деся­то­му кла­сі нас покарали новим кла­сним ке­рі­вни­ком. Клас був справді ва­жким, неке­рованим, тож ди­рек­ція школи не­без­під­ставно ви­рі­ши­ла, що при­боркати йо­го змо­же ті­льки «тверда рука» в особі вчи­теля фізку­льтури Па­влова Ґєн­надія Єфрє­мові­ча.

Першо­го ж дня цей м’язи­стий коро­тун у спорти­вній формі, яко­го ми для зру­чності нази­вали Ґє­нкою, пові­до­мив на зборах, що зробить поло­вину з нас «отлі­чні­камі», а поло­вину — «ґо­рбати­мі». В рамках цьо­го амбі­т­но­го пла­ну він заповзя­вся забі­га­ти до кла­су ледь не на ко­ж­ній пере­рві — «вправлять моз­ґі».

Поки ці вправля­н­ня бу­ли суто вербальни­ми, все йшло глад­ко. Та якось у педаго­гі­чному запалі він ударив одно­го з хло­пців, — за що отри­мав не те, щоб удар, а рад­ше штурхан у від­повідь. І тоді вже наш «ви­хователь» поліз би­тись по-справж­ньо­му. Ді­вча­та завере­ща­ли, а хло­пці, яких бу­ло тоді в кла­сі принаймні пів­дю­жи­ни, наки­ну­ли­ся на ньо­го зусі­біч, як хорти на ди­ко­го кабана.

Ґє­нка ви­рвався вре­шті й утік, зали­ши­вши нас геть роз­гу­бле­них наоди­нці із на­шою пере­мо­гою. На ща­стя, зна­йшовся хтось му­дрий, хто за­пропону­вав закрі­пи­ти ту пере­мо­гу ли­стом до ди­рек­ції — з коро­тким опи­сом інци­денту і проха­н­ням поміня­ти нам кла­сно­го ке­рі­вни­ка. По­стріл був влу­чний. Ди­рек­ція не хо­ті­ла скандалу, а надто та­ко­го, який ви­ходив би за ме­жі школи. Тож вони бі­г­цем задовольни­ли на­ше проха­н­ня, а заразом і зу­стрічне — від Т.П. Па­влова, за умови, що вся ця справа зали­ши­ться в на­шо­му вузькому ко­лі. І вона там і зали­ши­лась.

Ми раділи тоді, як ді­ти, бо й бу­ли ще ді­тьми; то бу­ла на­ша перша пере­мо­га над си­стемою, перший досвід сер­йозної ко­ле­кти­вної дії — досвід, по-доросло­му ка­жу­чи, взає­модові­ри і со­лі­дарності. Сьо­годні я ро­зумію, що для си­стеми той наш демарш не був навіть дрібною по­дряпи­ною: Ґє­нка й далі ходив по школі з ви­п­ну­ти­ми гру­дь­ми й роз­давав школя­рам по­ти­ли­чни­ки, він і далі намага­вся зроби­ти ча­сти­ну учнів «отлі­чні­камі», а ча­сти­ну — «ґо­рбати­мі», а на до­звіл­лі, як з’ясувало­ся згодом, ще й пи­сав доноси на вчи­телів, ко­трі ви­давались йо­му «бу­ржу­а­зни­ми на­ціоналі­стами». Ми не доби­ли­ся йо­го ви­гна­н­ня зі школи, ані, тим більше, очище­н­ня усіх шкіл від та­ких, як він; ми не створи­ли проф­спілки й не поча­ли револю­ції; на­ша ві­кторія мала на­справді значе­н­ня ли­ше для нас самих. А все ж, при­пу­скаю, для бага­тьох це бу­ло справді істо­т­ним. Мо­ж­ли­во, навіть ви­знача­льним.

2.

Незабаром я отри­мав нагоду прига­дати той епізод, пере­глядаю­чи ви­ставу Бориса Озе­рова «Метро» за популя­рним на­при­кі­нці 60-х фільмом Ла­рі Пі­рса «Інци­дент». Май­же вся дія то­го твору роз­горта­є­ться у вагоні ні­чно­го метро, де двійко мо­ло­дих від­мо-роз­ків за­блоковують двері і про­тя­гом понад годи­ни те­рори­зують по черзі, одно­го за одним, дю­жи­ну пере­ля­каних паса­жи­рів. Спершу вони бе­руться за ґея, по­тім за пару євреїв, по­тім за пару не­грів, а по­тім і за всіх інших. Зну­ща­ю­ться з ко­ж­но­го весело і ви­багли­во, із садисти­чною насо­ло­дою. Найстра­шні­ше у то­му фільмі — що дю­жи­на дорослих лю­дей у вагоні мовч­ки спо­стерігає, як двійко роз­пано­ші­лих банди­тів мордують чергову же­ртву, і ко­жен при то­му надіє­ться, що справа до ньо­го особи­сто не ді­йде — тре­ба лиш ти­хо си­ді­ти, вдаю­чи, ні­би це те­бе не стосує­ться і, взага­лі, ні­би ти ні­чо­го не ба­чиш.