Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 29)

Соціо­ло­ги нази­вають це ди­ле­мою ко­ле­кти­вної дії. Дю­жи­на паса­жи­рів мо­гла б ле­г­ко скрути­ти двох бандю­ків і здати поліції, але для цьо­го хтось му­сив би вчи­ни­ти опір і хтось му­сив би то­го зу­хвальця під­три­мати, знаю­чи, що й інші зроблять так само. Для цьо­го, однак, по­трі­бна взає­модові­ра — певність, що ти не зали­ши­шся наоди­нці із бандю­ками, ти­м­ча­сом як інші ти­хе­нько раді­ти­муть, що зна­йшовся дурень, ко­трий узяв усе на се­бе і від­волік увагу грізних нападни­ків. Під­ру­чни­ки соціо­ло­гії ілюструють це ди­ле­мою двох в’язнів.

Оби­два вони — зааре­штовані за пі­дозрою у спільно скоє­ному зло­чи­ні. Та оскільки про­ти них нема пря­мих доказів, слі­д­чий веде хи­тру гру про­ти ко­ж­но­го, три­маю­чи їх в окремих каме­рах і схиля­ю­чи до се­парат­но­го зі­зна­н­ня. Аргументи слі­д­чо­го прості й пере­кон­ли­ві: ти, тлу­ма­чить він ко­ж­ному, повинен зі­знати­ся якомо­га скоріш, щоб отри­мати м’якше покара­н­ня. Бо інакше — те­бе ви­пере­дить твій напарник, і тоді він отри­має м’якше покара­н­ня, а ти — ді­станеш макси­мально вели­ке. Слі­д­чий знає, що ко­ж­на жи­ва істо­та має інстинкт самозбе­ре­же­н­ня і що цей інстинкт під­казує ко­ж­ному ря­тувати­ся перед­усім само­му. В’язні мають дві опції: або здати напарни­ка й поря­тувати се­бе, або ж за­че­кати, поки він здасть те­бе першим задля власно­го поря­ту­нку. Тим ча­сом є й третя мо­ж­ли­вість, про яку слі­д­чий, однак, не зга­дує: оби­два в’язні мо­жуть уперто не зі­знавати­ся, і тоді йо­му доведеться обох від­пу­стити за браком доказів.

Ця третя опція проста й ефе­кти­вна, про­те щоб вона здійсни­ла­ся, в’язні му­сять макси­мально одне одному дові­ря­ти, му­сять мати абсо­лю­т­ну певність, що напарник не зрадить. Щойно тоді їхня дія мо­же бу­ти справді спільною (со­лі­дарною) і справді успішною. Але для цьо­го вони му­сять добре знати одне одно­го, му­сять мати певний спільний досвід, з яко­го та взає­модові­ра ви­ро­стає. Мо­ж­на сказати (вельми умовно), що ми з однокла­сни­ками та­кий досвід мали й то­му ки­ну­ли­ся захи­ща­ти товари­ша від фізрука-ку­льтури­ста; нато­мість паса­жи­ри метро та­ко­го досвіду не мали (або мали ці­лком про­ти­ле­ж­ний), і то­му волі­ли не ви­совувати­ся, щоб не опи­ни­тись у ро­лі крайньої і найбільшої же­ртви.

3.

На поча­тку 90-х Роберт Пат­нем опублі­ку­вав пре­чу­дову кни­жку «Making Democracy Work», яка згодом з’яви­ла­ся й украї­нською під на­звою «Становле­н­ня демократії». Ішло­ся там на­справді не про демократію, а про громадя­нське суспільство — про ту ме­ре­жу формальних і не­формальних громадя­нських спільнот, яка, власне, й забез­пе­чує повно­цін­не фу­нк­ціону­ва­н­ня демократи­чних ін­ститу­цій (хоч і далеко не завжди йо­го га­рантує).

Роберт Пат­нем спільно з ко­ле­га­ми дослі­див форму­ва­н­ня громадя­нських нави­чок і на­станов, залу­че­н­ня до роз­маї­тих громадських справ на рі­вні мі­кросоціу­му у пів­ні­чних і пів­ден­них ре­гіонах Іта­лії. Зі­ставле­н­ня «двох Іта­лій» не бу­ло ви­пад­ковим: за при­пу­ще­н­ням автора, пів­ні­чна Іта­лія мала значно бага­т­шу істори­чну тради­цію уча­сті громадян у жит­ті міст-респу­блік, — якої не мали пів­ден­ні провінції, ко­трі істори­чно пере­бу­вали у складі рі­зноманіт­них авторита­рних утворень. А то­му й ни­ні громадя­нська активність, добровільна залу­че­ність громадян до всі­ля­ких суспільних про­цесів та ініціатив, а від­так і зага­льна фу­нк­ціональність соціальних ін­ститу­цій на пів­ночі мала би бу­ти помі­т­но ви­щою, аніж на пів­дні.

Центральним поня­т­тям у кни­зі Пат­нема є поня­т­тя суспіль но­го (чи «соціально­го») капі­та­лу — рі­вня дові­ри и емпатії спів­громадян одне до одно­го та го­товості одне одному без­кори­сли­во до помага­ти — не з очі­ку­ва­н­ня без­посередньо­го від­взає­мне­н­ня (за принципом «я — тобі, ти — мені»), а з усві­до­мле­н­ня взає­модопомо­ги як суспільної норми («я допомагаю, де мо­жу, ко­ж­ному, знаю­чи, що будь-хто інший у разі по­тре­би так само допомо­же мені»).

Суспільний капі­тал, як пояснює Пат­нем, ду­же ва­жко накопи­чу­є­ться й ду­же ле­г­ко марну­є­ться. Накопи­чу­є­ться він пасам перед через повся­к­ден­ний досвід взає­модові­ри и спів­пра­ці, через послі­довне ви­кона­н­ня контрактів і зобов’язань, до­три­ма­н­ня даних слів, го­товість стави­ти­ся до інших лю­дей досто­ту так, як тобі б хо­ті­ло­ся, щоб вони стави­ли­ся до те­бе. У невели­ких спільно­тах, де всі одне одно­го знають, — у кла­сі, в селі, у грецькому місті-полісі — накопи­че­н­ня капі­та­лу від­бу­ває­ться ле­г­ко, бо по ру­шни­ки на ви­ду і на них ле­г­ко накла­сти санк­ції: не ві­та­ти­ся з ни­ми, не дружи­ти, не брати до спільної гри, до спільних про єктів, ви­клю­ча­ти зі своєї спільно­ти, вига­ня­ти зі сво­го полісу.

Складно­щі почи­наю­ться у вели­ких спільно­тах, більшо­сті чле­нів яких ми не знає­мо, а про­те му­си­мо повся­к­ден­но з ни ми спів­пра­цю­вати: кла­сти гро­ші у банк із надією, що нам їх по вернуть; ку­пу­вати лі­ки з надією, що отри­му­є­мо саме той пре­парат, який вказаний на ети­ке­тці; обирати сво­го де­пу­та­та, зага­льнона­ціональних, а й до зовсім дрібних, не­формальних — як, на­при­клад, лі­те­ратурні гу­ртки, аматорські хори, тури­сти­чні клу­би, ми­сли­вські асоціа­ції, товари­ства спо­стеріга­чів за пта­ха­ми то­що. Участь у ко­ж­ній та­кій орга­ніза­ції, пояснює Пат­нем, дає досвід громадя­нської взає­модії: пла­ну­ва­н­ня й дис­ку­тува­н­ня, роз­поділу і ви­кона­н­ня обов’язків, допомо­ги ко­ле­гам, зби­ра­н­ня й ви­кори­ста­н­ня чле­нських внесків, особи­стої й ко­ле­кти­вної від­повід­альності.

То­та­лі­та­рні ре­жи­ми не то­ле­рують жодної незале­ж­ної від держави орга­ніза­ції, жодної не контро­льованої владою громадської активності. Фа­кти­чно єдина суспільна клі­ти­нка, яка збе­рі­гає ще певну автономію у та­кій си­стемі, це роди­на. Саме тут ще існує певна взає­модові­ра, збе­рі­га­є­ться альте­рнати­вна, невід-фільтрована офі­ційною історіо­графією пам’ять і об­говорю­ю­ться реальні, не змані­пу­льовані партійним офі­ці­озом про­бле­ми. Про­те влада намага­лась опану­вати і цю клі­ти­нку, запу­сти­вши у неї, як ві­рус, міф про піоне­ра-ге­роя Павли­ка Морозова — гіперло­я­льно­го під­дано­го, го­тово­го доноси­ти в «орга­ни» на власних роди­чів.

Там, де немає громадя­нських тради­цій, де немає пози­ти­вно­го соціально­го капі­та­лу, суспільство самоорга­нізує­ться не за громадя­нським принципом, а за ма­фійним — не гори­зонтально, як інклю­зи­вна гри­бни­ця, а верти­кально, як екс­клю­зи­вна іє­рархія. Украї­нське суспільство після роз­паду СС­СР пі­шло обо­ма шля­ха­ми: роз­бу­дови ма­фійних структур довко­ла пост­комуністи­чної влади і пов’язаних із нею «бізнесів» та — творе­н­ня ни­зових громадя­нських структур як своєрідної альте­рнати­ви до успад­кованих напів­фе­одальних-напів­ма­фійних іє­рархій. Ко­ж­на на­ша револю­ція — це у певному сенсі зі­ткне­н­ня двох проектів, двох візій майбу­т­ньо­го, двох способів самоорга­ніза­ції. Поки що ми як суспільство ви­грає­мо на коро­ткій ди­станції, але про­грає­мо на дов­гій.

Нам не бракує си­ли, нам бракує умі­н­ня її за­стосовувати — си­стемно і послі­довно. Кни­жка Пат­нема — не про «становле­н­ня демократії», а про її фу­нк­ціональність. Дослі­вно «Making Democracy Work» означає «зму­си­ти демократію пра­цю­вати». Тоб­то — приводи­ти в дію, роби­ти спромож­ною. Щось поді­бне мо­ж­на б сказати й про на­шу си­лу: вона не ззовні, а в нас самих. І все, що по­трі­бно, — це в неї пові­ри­ти, на­вчи­тись ви­кори­стовувати. Засвої­ти вельми простий урок із ди­ле­ми двох в’язнів, ди­ле­ми ко­ле­кти­вної дії: зуси­л­ля не додаю­ться, а множа­ться в тих спільно­тах, де до­мінує взає­модові­ра і со­лі­дарність.

бе­ре­зень 2020

Транзит

1.

Понад сорок років то­му Жан Распай, ві­до­мий французький пи­сьмен­ник і мандрі­вник, опублі­ку­вав ро­ман Le camp des saints («Та­бір свя­тих»), який скандалі­зував пу­блі­ку апокалі­пти­чною візією європейсько­го, ба сві­тово­го майбу­т­ньо­го. Тоді, у далекому 1973-му, опи­сані ним гіпо­тети­чні події ви­давали­ся надто похму­ри­ми й фа­нтасти­чни­ми. І хоча де­хто з ко­лег, як, на­при­клад, усла­вле­ний драматург Жан Ануй, похвалив «Та­бір» як «захопли­ву кни­гу невід­порної си­ли і хо­ло­дної ло­гі­ки», усе ж більшість кри­ти­ків звину­вати­ли автора в анти­ім­мі­грантських упередже­н­нях, су­премати­стській зверх­ності і навіть по­га­но при­хованому раси­змі.

На­зва ро­ману, яку доре­чні­ше бу­ло б від­твори­ти украї­нською не як «Та­бір», а як «Стан свя­тих», зло­вісно вказує на біблійну «Кни­гу од­кровень» свя­то­го Йоана Богосло­ва, тоб­то «Апокалі­псис», зокрема на та­кі ось ря­д­ки із 20-го роз­ділу: «Ко­ли ж скінчи­ться ти­ся­ча років, сата­на бу­де звільнений з темни­ці своєї і ви­йде споку­шати народи, які знаходя­ться на чо­ти­рьох ку­тах землі, Го­га і Маго­га, і зби­рати їх на би­тву; чи­сло їх як пісок морський. І ви­йшли на ши­ро­ту землі, й оточи­ли стан свя­тих і місто улюблене. І впав во­гонь з не­ба від Бога і пожер їх».

Сю­жет твору роз­горта­є­ться довко­ла уявле­но­го при­бу­т­тя міль­йонів ім­мі­грантів з Індії й усьо­го так звано­го «третьо­го сві­ту» на захопле­них кораблях до бе­ре­гів Франції та інших замо­ж­них країн із намага­н­ням ді­стати­ся та­ки до «мо­ло­чних рік із