Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 36)

Бородань перший опам’ятався.

— Дурниці! Мій починаємо запідозрювати найкращих бійців загону. Домбровський… Чернецький… Зараз черга дійшла до Москальова. Та він радистку врятував! Комісаре, прошу тебе, піди сам розберися.

РОЗПОВІДЬ ВАЛЕРІЯ МОСКАЛЬОВА

Москальов сидів у тій самій позі — згорбившись, обхопивши голову руками. Побачивши в хаті Колесника й Сіровола, він підвівся. Шкіра в нього біля очей почервоніла, він дивився на командирів з тупою приреченістю.

Колесник підійшов, легенько поплескав бійця по плечу.

— Як справи, Москальов?

— Погані мої справи, товаришу комісар.

— Сідай, поговоримо. Як себе почуваєш?

— Ви щодо моєї психіки? Сумнівів не майте! — здогадався Москальов, куди верне комісар. — Ні, я при тверезому розумі й твердій пам’яті. Те, що я сказав Художникові, правда. Ще раз кажу й можу письмово підтвердити: я закінчив розвідувальну школу і був засланий у ваш загін у листопаді минулого року, а точніше — сімнадцятого листопада.

Обличчя Колесника якось відразу постаріло, на ньому з’явився вираз бридливості й туги.

— Ну що ж, розповідай, коли така справа, — сказав комісар невесело й почав скручувати цигарку.

— А мені більше нічого розповідати, — знизав плечима Москальов. — Я вам усе сказав.

— Зажди, зажди, — сказав Сіровол сердито. — Якщо ти шпигун, тобі є про що розповісти. Наприклад, яким видом зв’язку користувався? Зокрема, як було передано донесення, що ми збираємося напасти на Кружно?

Москальов заперечливо похитав головою:

— Я ніяких донесень не посилав.

— А що ти робив?

— У загоні? Те, що й інші бійці, — воював.

— А що ти робив як шпигун?

— Нічого! — Валерій притиснув руки до грудей. — Клянусь, товариші, я воював, старався. Всі можуть підтвердити… Я правду кажу: як шпигун я в загоні нічого не робив. А бували такі дні, навіть тижні, місяці, що зовсім забував про розвідшколу й того чорта Ганса.

— Ганса? — насторожився Сіровол. Те, що Москальов знає Ганса, змушувало капітана по-іншому поставитися до поведінки бійця.

— Так, був такий, — кивнув Валерій. — Ви про нього знаєте?

— Ні, просто я не розчув імені… сухо сказав капітан. — Давай, Валерію, все від початку. Як ти потрапив у розвідшколу? За власним бажанням, звичайно?

— Ні.

— З примусу? — в голосі Сіровола звучала іронія.

— Ні. З примусу — теж не те слово.

— Значить, випадково?

— Та, мабуть, так буде найточніше. Випадково!

Сіровол, ніби погоджуючись, кивнув головою.

— Тоді розповідай про свої випадковості. А поки… Яка при тобі зброя? Пістолет?.. Давай сюди. Фінку теж, патрони…

Начальник розвідки зробив знак комісарові, щоб він був уважним, вийшов з хати й відразу ж повернувся, привівши з собою Коломійця.

— Будемо слухати, товаришу комісар? Починай, Москальов, розповідай, як це випадково потрапив у шпигунську школу.

— А навіщо дарма язиком молоти? — з сумною усмішкою спитав Валерій. — Ви ж мені однаково не повірите…

— Чому ти думаєш, що не повіримо? — сказав Колесник.

— А тому, ідо сам іноді починаю сумніватися: було все так чи приснилося мені…

— Сни нам не потрібні, — суворо мовив Сіровол. — Давай дійсність. Як твоє справжнє прізвище?

— Москальов. У розвідшколі було Горшков, кличка — Комар.

— Уже неправду кажеш. Що, в школі німці не знали твого справжнього прізвища?

— Не знали.

Валерій глибоко зітхнув, озирнувся, зупинився поглядом на сумному обличчі Юрка й почав свою розповідь:

— Москальов Валерій Іванович… Це моє справжнє ім’я. Рік тому зовсім випадково я перетворився на Горшкова Петра Григоровича, а до всього ще й одержав кличку Комар. Ось як це сталося. Нас, військовополонених, перевозили з одного табору до іншого. Я підмовив хлопців тікати. Почали відривати дошку в підлозі вагона, щоб потім вистрибнути на шпали. Аж тут зупинка. Один з полонених, Горшков на прізвище, почав у двері гримати, конвоїрів кликати. Зрадник! Ну, ми його й прикінчили. А конвой уже біля вагона, двері відмикає. Це значить, кінець нам, смерть. Тоді одягаю шапку цього падлюки й кажу хлопцям: “Убитий Москальов, я— Горшков”. І ну лупити в двері. — Він обвів поглядом слухачів і продовжував: — Обійшлося. Побили, правда, нас конвоїри, але не стріляли, бо вся вина на мертвому Москальову — він підлогу в вагоні розбирав… А Москальов у них ще за минуле був на підозрінні, тому викинули труп з вагона, забили підлогу та й край. У новому таборі після вечірньої перевірки викликають кількох полонених до помічника коменданта. І Горшкова кличуть. Пішов я… Виходить такий цивільний німець, кабан кабаном, запрошує до кімнати, зачинив двері, зирк на мене та як уріже кулаком. “Ти, сякий-такий, — кричить по-російськи, — чому під чужим прізвищем ховаєшся? Признавайся!” Мені відступати нікуди, стою на своєму: я і є Горшков найсправжнісінький. Бачу, німець п’яний. Покричав він, полякав, а потім наливає горілки, Дістає бутерброд із справжнісіньким салом і дає мені: “Молись вічно, Горшков, богові за Гіммлера, твоє прохання розглянуто і задоволено. Віднині ти курсант розвідшколи, будеш одержувати солдатський пайок, старатимешся — одержиш медаль, а то й хрест”. І мене відразу ж повезли з табору в цю саму школу.

— Але ж ти міг знайти який-небудь привід, щоб відмовитися, — сказав Колосник.

— Я мав дві—три секунди на роздуми, товаришу комісар, — заперечив Валерій. — А думав не про себе, про товаришів. Якби німці довідалися, що Горшкова вбито, розстріляли б чи повісили не лише мене одного. А крім того, в полоненого завжди жевріє надія на щасливу втечу… Думав утікати й я, а потім вирішив: чого даремно ризикувати, коли є інший вихід — потраплю до своїх, відразу ж відкриюсь, розповім усе, що й як.

— Чому ж не розповів?

Москальов потер долонею обличчя, гірко всміхнувся.

— Побоявся, відверто кажучи, духу не вистачило. Дай, думаю, спершу покажу себе. І ще розрахунок був, що довго не житиму, уб’ють у бою. Мене в загін під іменем Івана Кулешова послали, легендою забезпечили. Ганс великий майстер легенд, усе передбачає. Я легенду переінакшив, свою домашню адресу вказав і назвався так, як є, — Валерій Москальов. Уб’ють, думаю, значить, моїм рідним повідомлять колись, що їхній син загинув, як і належить радянській людині. Ну, а що вийшло? Не бере мене куля, наче заворожений.

Боєць широко розвів руками.

— Отже, ти стверджуєш, що ніякою шпигунською роботою не займався, ніяких даних не передавав? — запитав Сіровол.

— Так! Нічого не робив, нічого не передавав.

— Але ж той Ганс, про якого ти казав, міг тебе знайти, покарати. В нього рука довга.

— Може, й шукав… Він шукає Івана Кулешова, а не Москальова.

— Хто такий Філінчук? Де ти з ним познайомився?

— Ви про того поліцая, що мимо пройшов, коли ми з Ольгою на пагорбі в лісі лежали? Не повірите мені… Не знаю я цієї людини.

— Як пояснити його поведінку? Бачив він вас?

— Бачив, як же. Гадаю, не з добра він у поліцаї потрапив. Може, шукає шляху до партизанів, та як йому, поліцаєві, цю стежечку знайти? Важко. А скільки таких?! Заблудили. І рад би в рай, та гріхи вже не пускають…

Боєць замовк, замислився.

— Чому ти вирішив признатися саме зараз, сьогодні? — запитав комісар.

— Так прийшлося… — Москальов почав кусати губи. — А тут ще Оля…

— Яка Оля?

— Радистка. Підійшла, розхвилювала. Герой, рятівник, подвиг вчинив… Я не витримав — хай уже що буде — та до вас.

Валерій знову, цього разу безпорадно, розвів руками, мовляв, судіть мене самі, як хочете.

Колесник подивився на начальника розвідки, але той мовчав, про щось зосереджено думаючи.

— Якщо все, що ти нам розповів, правда, — звернувся до бійця комісар, — то ти винен тільки в одному: треба було зробити це відразу, як тільки з’явився в загоні.

— Ви б не повірили, — ослаблим голосом промовив Валерій. — Перевірити ж неможливо… Ви б мене списали, та й годі. А так я все ж повоював, на моєму рахунку штук шість фріців, поліцаїв я й рахувати не буду…

— А що тепер з тобою робити?

— Пошліть куди-небудь, — стрепенувся Москальов, з надією дивлячись на комісара. — У саме пекло! Я серед білого дня в тому ж Княжполі яких завгодно фріців порішу. Мені багато не треба — пістолет, пару гранат. Товаришу комісар! Товаришу капітан! Ви ж мене знаєте.