Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 35)

— А ви хіба поганий? Ви чудовий, мужній, Валерію. Я ж пам’ятаю, як ви поводили себе там, в окопчику. Пам’ятаю кожне ваше слово, жест.

— Дякую, Олю, — Валерій схопив руку дівчини й міцно стиснув її. — От ти й допомогла мені. Тепер я знаю…

— Що знаєте?

— Знаю, що мені робити. — Він пильно дивився на дівчину, і очі його сміялися, хоч водночас у них блищали сльози.

— Ви говорите загадками. Ви любите говорити загадками, Валерію.

Несподівано для Ольги Валерій поцілував її в щоку й, нічого не сказавши, швидко попрямував до хутора.

Юрко Коломієць “оформляв” другого Когута.

Ще в лісі капітан Сіровол довірив цю відповідальну справу своєму помічникові. Він шепнув Юркові на вухо: “Когута-першого я вже перехрестив на Кузьку Горбаня, придумав йому легенду. Він у третій роті. Оформи так само другого. Скажи — капітан наказав”. Це був весь інструктаж — Сіровол уже переконався, що хлопець з такими дорученнями справляється добре.

Когут-другий сидів на лаві й чекав, що йому скажуть. Він поспав у клуні на сіні годин зо гри, відпочив і вже не виглядав таким змученим і нещасним, як при першій зустрічі. Тільки очі його, як і перше, були сумними. “І в того очі були сумними, — згадав Юрко. — Сумними і злими. Але це вже від характеру. Андрій Когут може бути суворою людиною, може бути й м’якою, щирою. Але хто ж із цих двох справжній, а хто той, для кого чуже горе тільки личина?”

— Отже, так, друже, — з ледь помітним відтінком іронії, сказав помічник капітана Сіровола, пильно дивлячись у вічі новачкові. — Ніякий ти не Андрій Когут і ніхто сім’ї твоєї не знищував… Зрозуміло?

Той спершу не зрозумів, а потім злякався. Так, страх прийшов до нього після того, як він зрозумів, що йому не вірять. Усе не було природним для справжнього Андрія Когута, але ж могло бути й грою…

— Як так?! — скрикнув новачок.

— А ось як. Я доповів капітанові про тебе, а капітан наказав… перехрестити тебе.

— Для чого?

— А я звідки знаю? Я тільки писар. Може, він тебе на яке таємне завдання послати збирається й не хоче, щоб хто-небудь знав, що ти був у партизанському загоні.

Здається, натяк про таємне завдання ще більше здивував й злякав Когута-другого.

— А куди пошлють? — стурбовано забурмотів він. — Я б тут лишився… Я до вас ішов…

— Це начальство вирішує. Запам’ятай: з цієї хвилини ти не Андрій Когут і ніколи ним не був. Вибирай, будь-яке інше ім’я і прізвище.

Когут-другий мовчав.

— Як батька звали? Григорій, здається?

— Так.

— Значить, віднині ти Гриць. Прізвище Явір підійде?

— Можливо… — знизав плечима хлопець.

— Отже, вирішили: ти — Григорій Явір, втік з ешелону, в якому везли бранців до Німеччини. Кажи всім, що хочеш, але про те, що сталося в Кружно, ані слова! Зрозуміло? Тоді все. Зараз тебе відведуть у другу роту. Щасливо, Грицьку!

Новобранця забрав з собою поштар Василь Долгих, який, прокинувшись, ішов у свою другу роту.

Юрко Коломієць залишився на самоті, йому дуже хотілося під яким-небудь приводом відвідати Когута-першого й ще раз поговорити з ним, та для цього потрібна була згода Сіровола, але той, очевидно, вирішив на якийсь час дати “близнюкам” спокій. Можливо, він чекав додаткових даних про те, що трапилося на вулиці святої Терези в Кружно, і обмірковував план дій Друга змія заповзла в загін… її вчасно помітили, тепер не втече, а от перша замаскувалася так, що пройдеш поруч і не помітиш..

— Де Третій?

Юрко схаменувся. Перед ним стояв Москальов, якийсь дивний, збуджений, з блукаючим поглядом.

— Художнику, де Третій? Поклич його… — Валерій сів на лаву й обхопив руками коліна. — Скажи: Москальов прийшов, має термінову справу.

Юрко здивовано глянув на бійця:

— Чого це тобі так не терпиться?

— Художнику! — підвищив голос Москальов. — Зараз найважливіша справа для Третього — вислухати те, що я збираюсь йому сказати. Зрозумів? Давай сюди капітана. Негайно!

— Ти що, Валерко? — обурився Юрко. — Не придурюйся! Дружба дружбою, а…

Валерій, вихоплюючи з-за пояса пістолет, скочив на ноги і втупився лютими очима в Юрка.

— Чув, що я сказав? Бігом! Скажи: Москальов з’явився, бажає негайно зізнатися, що він закінчив шпигунську школу і був направлений у наш… у ваш загін.

— Ти… ти… — хапаючи повітря, Юрко позадкував від свого приятеля. — Ти збожеволів! Хіба можна так жартувати?

— Я серйозно кажу! Чого злякався? Живого шпигуна не бачив? Дивись…

Закусивши губу, Юрко з острахом дивився на Москальова.

— Ти гад, Валерко, якщо не брешеш… — тихо заговорив Юрко, не зводячи погляду з Москальова. — Таких, як ти… Ну, скажи, що збрехав. Збрехав же, правда?

Спалах люті змінився у Валерія апатією, він опустився на лаву, сказав байдуже:

— Не лайся, Художнику. Кажу тобі: клич Третього. А то ще можу зникнути… Візьму та й переселюся до предків. Шукайте тоді… Однією кулькою закінчу всю цю карусель.

Коломієць схопив кепку й кинувся до дверей.

— Сумку! Сумку візьми! — гукнув йому вслід Валерій.

Юрко швидко повернувся, вдячно кивнув головою Москальову й знову кинувся до дверей.

Сіровол доповів командуванню загону і про появу “сіамських близнюків”, і про повернення Ореста Чернецького. Після бурхливого обговорення було вирішено пристати на пропозицію начальника розвідки і протягом найближчих днів ніяким особливим випробуванням “близнюків” не піддавати, а обмежитися лише пильним наглядом за ними. Звістка про повернення Чернецького й справжню причину його відлучки з загону викликала щиру радість у всіх. Навіть Висоцький, який перший висунув версію про причини зникнення бійця, охоче з нею розпрощався.

— Здаюсь! — заявив він. — Це той випадок, коли приємно бути переможеним. Але Чернецький неприпустимо порушив дисципліну й повинен бути покараний. Такій партизанщині треба давати відсіч.

— Так, але ж недарма говориться: переможців не судять, — засміявся комісар.

Бородань довго розглядав привезені Чернецьким документи, зброю, особисті речі поліцаїв і гітлерівця, хитав головою й нарешті запитав начальника розвідки:

— Гадаєш, справа ясна?

— Ясна, Василю Семеновичу.

— Ну, тоді клич його.

За хвилину Чернецький увійшов до хати й винувато зупинився біля порога.

— Підійди до мене, — поманив його пальцем Бородань.

Боєць озирнувся на начальника розвідки, начеб просячи захисту, й рішуче підійшов до командира. Бородань неквапом узяв його обома руками за вуха й добряче поскуб їх.

— Це за порушення дисципліни. Наступного разу за такі витівки віддамо до суду. А це за кмітливість, відвагу і спритність. — Командир загону обійняв Чернецького і поцілував у щоку. — Молодець! Іди відпочивай!

Той зрозумів, що більшої кари йому не буде, й, щасливий, з палаючими вухами, прожогом вискочив із штабної хати. Бородань обернувся до начальника розвідки.

— А як усе ж таки з відповіддю на головне питання: хто той, що працював на Гільдебрандта? Ти нам це коли-небудь поясниш?

— Не втрачаю надії.

В сінях, де був вартовий, почувся шум, а за хвилю до хати влетів захеканий Коломієць. Він квапливо підійшов до Сіровола й зашепотів йому щось на вухо.

— Таємниці секретної служби, — пожартував Колесник.

Сіровол нараз відсахнувся від свого помічника:

— Він п’яний?

— Ні! Каже, якщо негайно не приведеш капітана, застрелюся.

— Товариші, — стривожений Сіровол обвів поглядом командирів, — Москальов заявив, що він був посланий у наш загін як німецький шпигун.

Всі мовби закам’яніли.