Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 38)

— Його вбили? — стрепенувся Юрко.

— Можна припустити. Цілком!

— Тіло знайшли й вирішили, що це вбитий Андрій Когут?

— Ну, звичайно! А тепер подумай, навіщо було Гансові розігрувати цю трагічну сцену із знищенням усієї сім’ї Когута?

— Зрозуміло. Гансові потрібна була правдоподібна легенда для шпигуна, якого він вирішив під ім’ям Когута заслати до нас. Не в’яжеться лише те, чому вони, зрештою, не змогли встановити, що вбито зовсім іншу людину.

— Навіть добре в’яжеться, — заперечив капітан. — Все діється вночі, бандерівці поспішають, нервують. їх завдання — знищити всю сім’ю Когута і насамперед його самого, але пустити чутку, що йому вдалося втекти. Цілком можливо, що ніхто з них не знав Андрія в обличчя. Але припустимо навіть, хтось знав. Тут могла спрацювати психологічна пастка: бачили, як вистрибнув із вікна, як вискочив на вулицю й після стрілянини навздогін знайшли тіло вбитого, такого ж молодого хлопця, як і Андрій. Значить, це і є той, кого їм треба було вбити… Запхнули в мішок, відвезли за місто й закопали шведко. А Гансові доповіли, що все зроблено як треба. Все інше відбувалося в нас з тобою на очах. Гайда до колодязя вмиватися!

Сіровол весело глянув на свого помічника й, кинувши рушника на шию, вийшов з хати.

Група Москальова повернулася тоді, коли бабуся Марта ставила на стіл сніданок — величезну сковороду з грибами й вареною картоплею, притрушеною дрібно накришеними зеленою цибулею та кропом, миску чорниць, прикриту тоненькою ячною перепічкою. Дарунки лісу… Скільки разів вони виручали партизанів! Хоч як поспішали листоноші, жоден із них не повертався без десятка — двох добірних грибів, підхоплених з-під ніг. Бабуся Марта, як і інші жінки, охоче готувала цю просту страву партизанам, додаючи від себе картоплю й отакі ячні або пшоняні перепічки.

Сіровол посадив усю компанію до столу, й сковороду було спороженено за якихось п’ять — шість хвилин. Юрко не відставав від інших, але все позирав на Москальова й зрозумів, що той задоволений з походу. Після сніданку вони залишилися в хаті втрьох: Сіровол, Москальов і Коломієць.

— Був у Ганса, — без передмов почав Москальов. — Спершу мене поліцейський пост зупинив на вулиці. Сказав, куди й до кого йду, попросив провести. Обнюхали мене. Супроводити не захотіли, розповіли тільки, як іти. Підступив до воріт — це було десь о третій ночі, — постукав, кажу: “Я до Ганса”. Впустив мене солдат на подвір’я, й хвилин зо дві я чекав. Аж це підійшов хтось у цивільному, запитав по-українськи: “Хто потрібен?” — “Ганс”. — “Ходім”. У будинку біля якихось дверей мені наказали зачекати, кілька разів освітлювали електричними ліхтариками, аж це чую голос Ганса, сердитий, насмішкуватий: “А-а, прийшов… Продезинфікувати!” В пітьмі обшукали мене, забрали зброю й повели.

— На другий поверх? — запитав Сіровол.

— Ні, в підвал. Завели в смердючу камеру. Там засвітили газовий ліхтар. Ганс зачинив залізні двері й почав допитувати. Між іншим, кімната ця для допитів пристосована — світло б’є мені в обличчя, а обличчя Ганса не видно. Спершу він взявся круто. “Ти, каже, партизанам продався. Чому так довго про себе знати не давав? Звідки довідався, що я в Княжполі?” Відповів я йому на все, сказав, що мене в ад’ютанти до Бороданя беруть. Ганс мовби стишився трохи, замислився й каже: “Зачекай!” Забрав ліхтар, зачинив мене з цій камері. Мабуть, хвилин десять — п’ятнадцять його не було, а потім приходить і каже: “Підеш у свій загін і будеш виконувати все, що скаже тобі другий наш агент. І запам’ятай, тепер у тебе нова кличка —“Голка”.

— Чому треба було змінювати кличку, не сказав? — запитав Сіровол.

— Ні, а я намагався якнайменше питати. Навіть про те, як я знайду другого агента, чиї накази повинен виконувати, не став питати. Ганс сам мені про це сказав. “Ти не шукай, тебе самі знайдуть”.

— Цікаво. Як же?

— Ганс наказав мені, коли з’явлюся в загоні, ходити, одягши кепку козирком назад…

Юрко розчаровано пирхнув — у загоні частенько можна зустріти бійця в головному уборі, одягненому задом наперед. Деякі навіть вважали це ознакою особливого партизанського шику.

— Отже, кепку козирком назад, за праве вухо — сигарету, олівець або що-небудь інше — гілку, квітку, — продовжував Валерій, — а на лівій руці обов’язково біла хустинка, обкручена довкола вказівного пальця. Ось у такому вигляді я повинен з’явитися перед іншими. Я йому кажу: ліва рука в мене поранена, може, хустинку можна тримати в правій? Він розсердився, почав лаятись, що я, мовляв, прикидаюсь віслюком. На прощання дістав з кишені флягу, налив у чашечку самогонки, змушував випити, але я відмовився, сказавши, що хлопці почують запах. Тоді він випив сам за моє здоров’я, а мене відпустив.

— А зброя? — не втерпів Юрко.

— Не поспішай, — відмахнувся від Коломійця Москальов. — Тут, товаришу капітан, сталося щось цікаве. Коли ми вийшли з підвалу на перший поверх, Ганс гукнув: “Філінчук, віддай йому зброю!..” Ви чуєте? Філінчук… Таке ж прізвище, як і в того поліцая, що в лісі на мене мало ногою не наступив.

— Обличчя його не розгледів? — запитав Сіровол.

— Ні, всі на мене світили.

— А він тебе міг упізнати?

Москальов відповів не відразу.

— Навряд. Він мене в лісі бачив усього дві—три секунди. Та й лице в мене тоді було все в крові.

Сіровол заходив по кімнаті, то сповільнюючи крок, то Прискорюючи. Він обмірковував усе, що розповів Москальов. Видно, такі обставини його влаштовували, й він заявив майже весело:

— Ну що ж, Москальов, одягай кепку задом наперед і приступай до виконання своїх обов’язків. Покрутися поміж хлопцями. Хустинка є?.. От і вирушай на побачення з Гансовим агентом. А якщо він вийде на зв’язок із тобою, то відразу не біжи сюди, але й не крийся, що часто буваєш у цій хаті,— ти листоноша, тобі дають таємні завдання, тебе хочуть зробити ад’ютантом Бороданя… Давай!

Пішов Москальов.

Юрко провів поглядом Валерія, котрий ішов зсутулившись, стомленою ходою, наче на плечах ніс вагу всіх випробувань, які доля з такою щедрістю звалила на його плечі. І Юркові чомусь подумалося, що він бачить Москальова востаннє.

Капітан Сіровол був зайнятий своїми думками.

— Юрко, тобі два доручення, — сказав він, наче прокинувшись. — Перше — голуби. Перевір, розпитай, чи є вони тут у когось, але без шуму. Друге: скажи “близнюкам”, нехай прийдуть до мене. Одному відразу ж після обіду, іншому через годину — півтори. А сам приходь на цей час.

Коломійцеві не бракувало службової старанності, однак він повернувся ні з чим. Партизани не могли підказати, де б Юрко міг дістати потрібну йому позаріз пару голубів, місцеві жителі тільки знизували плечима — в їхніх лісових краях цих птахів не розводять. І тільки Стельмах заронив у Юркову душу зернятко надії, підтвердивши, що він і його напарник Портний, сидячи в секреті, бачили голуба, що летів у південно-західному напрямку. Проте який це був голуб — домашній чи дикий, — Стельмах не міг сказати, а Портного Юрко не міг побачити, бо той був на завданні.

Версія про голубину пошту, яка ще недавно здавалася правдоподібною, не підтверджувалася. Бракувало однієї важливої ланки.

Капітан Сіровол досить спокійно поставився до невдачі свого помічника, поцікавився лише тим, хто з “близнюків” прийде першим.

— Голубів шукатимемо, Юрку, — сказав начальник розвідки, акуратно загортаючи в шматочок газети якусь фотографію з обгорілими краями. — А зараз проведемо невеликий психологічний експеримент з обома Когутами. Цілком безболісний. Твоя справа — мовчати й спостерігати.

Експеримент почався з Когута-першого. Той зайшов до хати й зупинився біля порога. Він був помітно стривожений несподіваним викликом і, здається, не міг чи не дуже й намагався приховати своє хвилювання. Судячи з усього, його цікавило лише одне: для чого він був потрібен капітанові? Стояв біля порога й облизував губи.

— Як твоє прізвище? — весело, ледве стримуючи посмішку, запитав Сіровол.

— Когут. Андрій Когут.

Капітан невдоволено похитав головою.

— От тобі й на! Що я тобі казав? Нема Когута в нашому загоні…

— Я гадав, вам справжнє… — збентежився прибулий і ніяково глипнув на мовчазного “писаря”.

— То яке ж твоє прізвище?

— Горбань, — уже бадьоро відповів “близнюк”, — Кузьма Горбань.

— Це інша справа! Звикай…

Уже злагіднівши, капітан почав розпитувати Когута-першого про здоров’я, настрій, про те, як до нього ставляться в роті, й лише після цього перейшов до головного предмета розмови.

— Горбань, я викликав тебе для серйозної розмови.

— Прошу…

— Як ти можеш здогадатися, — продовжував Сіровол, — партизани не такі простаки, щоб вірити кожному на слово. Хотіли б, та не можна. Ми перевіряємо, й перевіряємо добре. Так от, ми перевірили все, що ти розповів. Наші люди були в Кружно і про все довідались. І все, буквально все підтвердилося. Так що співчуваю твоєму горю й дякую за правдиву розповідь. І надалі говори своїм командирам правду, тільки правду, нічого не приховуй. Ось для чого я тебе викликав, Горбань. Ще раз дякую за правду.

Капітан міцно потис руку Когуту-першому, даючи зрозуміти, що розмову закінчено й він може бути вільний.

Коломієць чекав, що буде далі.

Когут уже ступнув до дверей, але тут Сіровол зупинив його.

— Отже… Мало не забув! — вигукнув, хапаючись за сумку, капітан. — Там сусіди ваші позбирали на попелищі деякі речі. Звичайно, все зіпсоване, обгоріле… Знайшли кілька фотографій. — Капітан дістав із сумки загорнуту в газету фотокартку з чорними, обпаленими краями. — На одній з них сусіди впізнали зовицю господині — Марію. Це твоя мати, виходить?