Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 39)

— Так, мама… — сумно зітхнув Когут-перший і якось нерішуче простягнув руку, щоб узяти фото. Обличчя його скривилося в жалісній гримасі й, глянувши на фотографію, він відразу ж притиснув її до грудей. Так і стояв кілька секунд, закусивши губи, ледве стримуючись, щоб не розридатися.

Юрко, був зворушений. Він уже не сумнівався, що перед ним справжній Андрій Когут.

— Ви мені віддасте? — промовив Когут, благально дивлячись на капітана. — Єдина пам’ятка…

— Звичайно. Дай тільки я обріжу горіле.

Сіровол, діставши лезо безпечної бритви й поклавши фотографію на стіл, почав обрізати обгорілі краї, і Юрко, зазирнувши через його плече, побачив на потрісканому глянцевому папері добре обличчя селянки років сорока — сорока п’яти, вже вкрите сіткою зморщок. Це була мати Андрія Когута… Але чому ж обличчя здається таким знайомим, де він бачив зовсім недавно цю жінку? Тут хлопець мало не скрикнув — капітан навмисне наступив йому на ногу й передав фотографію Когутові.

— Дякую, — сказав той, приймаючи фотографію обома руками.

— Іди, Кузьма, відпочивай, одужуй, як тільки рана твоя загоїться, ми тобі серйозну справу доручимо.

— Товаришу капітан… — зашепотів Юрко, хоч Когут уже вийшов з воріт на вулицю й не міг чути, що говориться в хаті. — Товаришу капітан, адже це…

— Спокійно, Юрко. Піди на хазяйську половину й попроси ще одну таку саму фотографію в бабусі Марти. Там на стіні висить… Скажи, віддамо обидві.

Вражений Юрко не міг рушити з місця.

— Яка сволота, яка падлюка!..

— Юрко, ти маєш серйозну ваду, — з досадою сказав Сіровол. — Поспішаєш з висновками, швидко спалахуєш і швидко гаснеш.

— То тут же ясна справа…

— Хе-хе, тобі вже все ясно, а мені — ні. Що ти скажеш, якщо другий Когут також упізнає на фотографії свою матір?.. А може, дочка бабусі Марти й мати Андрія Когута схожі одна на одну, спільний тип? Не буває?.. Йди по фотографію, над нею ще ж попрацювати треба.

Коли помічник приніс фотографію, капітан обережно підпалив запальничкою нижній ріжок, відразу ж погасив вогонь пальцями й обмастив сажею зворотний бік.

…При появі Когута-другого повторилася та ж сама сцена. Була в нього та ж стривоженість у очах, він так само спершу назвав себе Андрієм Когутом, потім збентежно виправив себе, так само з болем у голосі сказав: “Так, мама…” — і квапливо простяг руку до фотографії.

В цей момент, не відриваючи очей від “близнюка”, Юрко мимоволі затамував подих. Здається, з його начальником відбулося те ж саме. Когут-другий розгублено закліпав очима. Він дивився на фотографію здивовано, навіть злякано. Покрутив її в руках і, проковтнувши клубок, що став у горлі, сказав рішуче:

— Н-ні, це не мама. Це помилка.

— Як? Не може бути! Всі сусіди…

— Ні, це не моя мати, — відсуваючи від себе руку з фотографією, заявив хлопець. — Хто міг таке сказати?

— А може, тітка?

Когут ще раз подививсь на фотографію й відповів зневажливо:

— Ні, ні! Це якась незнайома жінка. Ніколи не бачив.

Сіровол сказав, що йому прикро, бо хлопці, видно, помилилися, принесли не ту фотографію, що він усе з’ясує. На цьому розмову було закінчено, й Андрій Когут пішов.

— Ну, ось, Юрчику, здається, розрахувалися з твоїми “сіамськими близнюками”. — Очі Сіровола лукаво блищали, він ледве стримував свою радість. — Можеш викреслити Когута-другого з кондуїту.

Юрко з задоволенням виконав наказ свого начальника. Він завжди радів, викреслюючи кого-небудь з “кондуїту”.

Сіровол пішов у штаб і повернувся лише надвечір. Він сказав Юркові, що бачив Москальова й той дав зрозуміти: ніяких новин у нього поки що немає.

— Товаришу капітан, а за Когутом-першим треба б установити нагляд, щоб часом…

— Уже зроблено, товаришу Коломієць! — жартома відрапортував Сіровол, затим примружився й сказав несподівано: — А ти, Юрко, віщун… Можеш угадати, які події відбудуться за найближчу добу?

Це було сказано явно неспроста. Стиснувши губи, Юрко пильно дивився в очі своєму начальникові й з того, як весело застрибали в них бісики, зрозумів, на що той натякає. Спитав ледь чутно:

— Літаки прилетять?

— Так, — тихо, в тон йому відповів капітан. — Нашого полку прибуде. Начувайся тоді, Гансе…

На цей раз усе було зроблено тихо, чітко й гладко.

Опівночі загін підняли по тривозі, роти відійшли на п’ять кілометрів у бік Зеленого кордону й зайняли там оборону. Ніхто, навіть командири рот, не знали, в чому справа, аж поки не з’явилися літаки. Сигнальні вогнища біля Зеленого кордону запалили колишні військовополонені, які прибули туди зі свого “санаторію” під командуванням комісара на годину раніше. Вони прийняли вантажі й двох парашутистів. У паках були зброя, боєприпаси, обмундирування на сто п’ятдесят чоловік. Нових бійців озброїли й одягли тут же, на “аеродромі”. З тієї миті “санаторію” не стало, з’явилася четверта рота.

Обидва парашутисти зникли раніше, ніж їх устигли як слід розгледіти. Подейкували, що їх повів кудись Третій,

До ранку загін повернувся на свої обжиті місця.

Юрко Коломієць знайшов свого начальника в тій же хатині баби Марти, з якої вони вийшли незадовго до нічної тривоги. Вже добре розвиднілося. Коло воріт, наче вартовий, походжав Василь Долгих.

— Гості… — тихо сказав він Коломійцеві.

У тій половині хати, яку вони займали з Сіроволом, сиділи за столом двоє вусатих хлопців. Вони вели з господарем якусь важливу ділову розмову.

— Ось він! — зраділо і водночас сердито вигукнув капітан, як тільки Юрко переступив поріг. — Знайомся, Юрко, це — Петрович. А це — Сергій, Сергійко…

Петрович був старший. Енергійно стискаючи Юркову руку, він чіпким поглядом ясних уважних очей обмацав постать Сіроволового помічника, мовби перевіряючи її на міцність. Потиск Сергія був м’який, ніжний, коли б не пишний чуб, що вибивався з-під кубанки, та хвацько підкручені світлі вусики, Юрко подумав би, що перед ним жінка. Сергій, видно, вловив якийсь сумнів у очах Коломійця і всміхнуввся, показуючи рівні білі зуби. Юрко зрозумів: це і є ті парашутисти, що прибули з Великої землі.

Як тільки церемонія знайомства була закінчена, Сіровол накинувся на свого помічника:

— Куди ти зник? Де пропадав?

Коломієць міг би багато чого розповісти капітанові: й про те, чому він загубився в лісі, і що йому розповіли спершу Стельмах та Портний про голубів, і як продовжувався пошук, поки ниточка не привела до старого Кухальського, на подвір’ї якого Портний почув якесь глухе голубине воркування. Але докладна розповідь забрала б багато часу, тому Юрко сказав коротко.

— Є голуби! Їх таємно гримає старий Кухальський. Розмовляти зі мною відмовився, вимагає, щоб до нього прийшов сам Бородань.

Капітан усе зрозумів і не став розпитувати, а Петрович з цікавістю подивився на Юрка й промовив схвально:

— Значить, голубина пошта підтверджується?

Очевидно, капітан уже встиг поінформувати гостей багато про що.

— Доведеться збігати, — сказав Сіровол, дістаючи папери з сумки. — Ось схематична карта Кружно, Княжполя й усе, що стосується Ганса. Подивіться. Я швидко повернусь.

Щоб прискорити справу, капітан узяв у штабі два велосипеди й поїхав із своїм помічником у Люб’язьку Волю, де квартирувала друга рота. Старий Кухальський зустрів їх біля воріт і відразу ж повів до хати. Коли ввійшли до світлиці, господар запросив сісти й звернувся до Сіровола:

— Слухаю пана офіцера. Яку справу він має до мене?

— Батьку, голуби у вас є?

— Нема, — заперечливо хитнув головою Кухальський.

— Але ж були, ми знаємо…

— То хіба я заперечую? Були.

— А куди вони поділися?

— Цієї ночі до останнього забрав. З кліткою.

— Хто забрав?

— Той пан, що завжди по голубів приходив.

— Ну, а хто він такий? Ви ж його знаєте…

— Звідки мені знати? — знизав плечима старий. — Приходить уночі, бере голуба і йде.

Простодушність Кухальського обеззброювала. Сіровол крекнув і сказав суворо.

— Батьку, тут щось не так. Чому ви приховували від усіх, що тримаєте голубів?

— То це ж таємниця, пане офіцер, велика таємниця, — перейшов на зляканий шепіт Кухальський. — Мене попереджували, я поклявся. Ви самі повинні знати. Не знаєте? — Старий розгублено глянув на Сіровола. — Тоді кличте вашого головного, того, що з бородою. Йому повинно бути все відомо.

Сіровол і Юрко спантеличено подивились один на одного. Справа оберталася дивним чином. Судячи з усього, Кухальський не хитрував і не хотів завести їх в оману. Швидше всього, що обдурили його самого.