Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 41)
— Чому це? — голос Сіровола звучав байдуже.
— Я навіть у кондуїт заніс би його про всяк випадок.
— Он як! — зацікавився начальник розвідки. — Свого взводного запідозрив… Підстави? Помітив щось? Цікаво…
Юрко квапливо, збиваючись і червоніючи, почав розповідати про те дивне почуття, яке охопило його, коли він побачив затиснуту в пучках у Ковалишина пушинку, й про те, що Селіверстов кілька днів тому здійняв таку саму пір’їнку з рукава взводного.
Сіровол, який спершу слухав дуже уважно, під кінець розповіді почав скептично кривити губи.
— Це все?
— Все… Я про всяк випадок…
— Замало, щоб запідозрити такого командира. Містика якась: відчув, злякався, якийсь спогад майнув у голові… Хоча я не забороняю — візьмися за Ковалишина, проаналізуй всі факти, спробуй знайти інші можливі докази на користь другої версії загибелі Москальова. Припустимо, Ковалишин застрелив його з якоїсь іншої причини…
— З якої? — вихопилось у Юрка.
— Це я від тебе хотів би почути, адже пушинка не мене, а тебе злякала… — посміхнувся Сіровол. — Тільки одна умова: розробляти свою версію будеш у вільний від основної роботи час. До речі, візьми-но ці гільзи, може, здадуться…
І начальник розвідки висипав на долоню здивованого помічника чотири стріляних гільзи. Без сумніву, це були ті ж самі гільзи, які знайшов на галявині Ковалишин. Виходило, капітан обманув усіх, удавши, що кидає гільзи в кущі. Навіщо здався йому цей фокус, як розуміти його слова “може, здадуться”?
— Товаришу капітан, але ви не пошлете Ковалишина на завдання, притримаєте?
— Чому? — здивувався Сіровол. — Піде Ковалишин і виконає все так, що й комар носа не підточить, — капітан прикро скривився й додав: — Ох, Юрко, Юрко! Служба в нас весела — крути перед очима загадкові малюнки, перевертай їх догори ногами. Сам же казав, що часом корисно так робити…
Сіровол скоса глянув на свого помічника й несподівано якось по-хлоп’ячому весело й лукаво підморгнув йому.
ДОЧКА БУРГОМІСТРА
На короткій таємній нараді було тільки двоє — командир загону, Петрович, який прибув із Великої землі на підмогу Сіроволові, й Сіровол.
— От що, хлопці, — звернувся Бородань до присутніх, — загін не може далі залишатися в цьому районі. І так затримались. Нас не чіпають, але це тиша перед бурею. Бандерівці готуються…
— Всі готуються, — підтвердив Петрович. — І німці, й бандерівці.
— Є дані, що й аківці[1] щось задумують, — додав Сіровол.
— Значить, треба відходити й завдавати ударів там, де нас не чекають. А чого ви зволікаєте? Сіровол майстер тягти кота за хвоста.
— Василю Семеновичу, це не капітан, а я тягну — признався Петрович. — Операція потребує ретельної підготовки.
— Скільки часу вам ще потрібно?
— Днів зо три — чотири.
— Багато. Не можу ризикувати загоном. Накриють!
— Не так просто, — сказав Сіровол. — Четверта рота…
— Четверта рота ще не набула належної форми. Я повинен знати, задля чого тримати тут загін. У вас секрети завелися, шепочетесь між собою день і ніч, а я ні чорта не знаю. Може, ви й мені вже не довіряєте?
— Не було чого доповідати, все ще в стадії підготовки. Знаєте приказку: не кажи гоп, поки не перескочиш.
— Мені не треба гоп, ви скажіть, куди стрибати збираєтесь.
Петрович загадково глянув на Сіровола.
— Доведеться розповісти. Василю Семеновичу, ми вирішили… Власне, для цього нас із Валею й прислали сюди, коли ви повідомили про появу Ганса. Ми вирішили захопити пана Сташевського живцем.
— Не так-то просто! — недовірливо гмукнув Бородань. — Хто це зробить?
— Валя.
— Загубите дівчину… — обурився командир загону. — Ганс — хитрюща бестія. Ви самі казали: колишній начальник поліції, досвідчений провокатор, командира партизанського загону удавав із себе, багатьох круг пальця обвів, а ви до нього дівчину посилаєте. Та він же її відразу розкусить!
Петрович вислухав Бороданя з сумною усмішкою.
— Ви не знаєте однієї обставини. Валя — дочка друга Сташевського, колишнього бургомістра. Він добре її знає.
— Валю? — Бородань аж сахнувся. — Як же так? Батько..
— Уявіть, — хитнув головою Петрович. — Батько — негідник, а його дочка — комсомолка, палка патріотка, відважна розвідниця.
— Все одно не можна ризикувати. Для чого він вам живий? Коцнем з засідки та й баста! А на Велику землю повідомимо, що вирок, винесений радянським судом цьому перевертню, виконано.
— Сташевський багато знає. В його руках велика агентурна мережа.
Командир недовірливо й скрушно похитав головою.
— Ох, ця агентура… Ви мені скажіть, хто такий Москальов? Виходить, він і був головним шпигуном? Сіроволе, чого ж мовчиш?
— Поки що не можу сказати певно, — неохоче відповів капітан.
— Отже, він усе брехав? Чи заплутався, хотів і нашим і вашим?
— Можливо. Незабаром усе з’ясується.
— Це я вже давно чую: “незабаром”, “треба вияснити”… Тут нова наша радистка приходила, яку він урятував. Передала оцього листа. Він нібито їй за день до загибелі дав, щоб після війни переслала його рідним, якщо з ним щось трапиться. Прочитай-но!
Сіровол узяв з рук командира трикутник, розгорнув його й прочитав уголос:
“Дорогі тату, мамо, Андрійку, Вірусю! Я не писав вам тому, що був у полоні. З великими труднощами й бідою вирвався звідти й зараз перебуваю в партизанському загоні. Воюю добре, не шкодуючи сил для наближення перемоги над ворогом, і мрію живим дочекатися кінця війни. Але на війні всяк буває, і якщо не повернусь до вас, то знайте: ваш Валерка загинув як чесна радянська людина. Зостаюсь ваш Валерій Москальов”.
— От і зрозумій його… — сказав Бородань. — Може, навмисне так написав? Мовляв, я на підозрінні, лист радистка передасть начальникові розвідки, той прочитає й повірить.
— Швидко все з’ясуємо, Василю Семеновичу… — відповів Сіровол, згортаючи листа трикутником. — Листа візьму. Боюсь, що Москальов у мене на сумлінні.
Бородань похмуро глянув на свого начальника розвідки. Командир загону вже думав про інше. Він підвівся й сказав, ляснувши долонею по столу:
— Гаразд, хлопці! Три дні ваші. Якщо становище не зміниться на гірше. Зміниться — не ображайтеся. Тоді залишу тут невелику групу, а загін — по конях!
Юрко Коломієць збився з ніг, виконуючи доручення Сіровола. Після появи парашутистів капітан перевів свого помічника на тимчасове проживання в клуню, куди приходив ночувати й сам. Правда, в ці дні начальник розвідки спав дуже мало. Сіровол, Петрович і Сергій майже весь час щось обговорювали, вивчали одержані повідомлення, розпитували тих, кого іноді серед ночі приводив за наказом Сіровола Коломієць. До цих таємних нарад Юрка допускали лише час од часу, тому він не знав, що власне готують начальник і вусані, що прибули до нього на допомогу, але те, що готують щось серйозне, було для нього безсумнівним.
Юрко помітив також, що Сіровол робить усе можливе, аби Петрович і Сергій менше трапляли будь-кому на очі. До того ж Сергій виявився великим мовчуном. Коли Сіровол і Петрович вели з кимось розмову, Сергій сидів осторонь, погладжував пишні бачки, крутив то один, то інший вус і мовчав.
Першою на розмову до начальника розвідки було запрошено радистку Ольгу Шиліну. Сіровол і Петрович розпитували її в присутності Юрка. Йшлося весь час про того поліцая, який бачив її з Москальовим на лисому пагорбі в окопчику. Дівчину питали, чи добре запам’ятала вона прізвище, на яке відгукнулася ця людина, просили якнайдокладніше описати його зовнішність. Коли Олю відпустили, капітан наказав Юркові повторити для Петровича й Сергія розповідь Москальова про його візит до Ганса. Потім Юркові довелося збігати по Зарембу і Ернста Брюнера, при розмові з якими він не був присутній. Незабаром після цього з листоношами пішло дві групи, а наступного дня було вислано до Дубовлян і Княжполя групу Ковалишина, яка повинна була спробувати відновити зв’язок з інформатором “Червоним”, який уже тривалий час, за словами Сіровола, не подавав про себе вістки.
Перед тим як відправити групу, Сіровол зустрівся з Ковалишиним в лісі, на галявині, куди з’явився разом із своїм помічником. Він довго й докладно інструктував взводного, як йому слід вчинити за тих чи інших обставин. Завдання справді було складне і вимагало часу, терпіння, ризику, бо нинішнє місцеперебування інформатора нікому не відоме, й щоб викликати його умовним сигналом на зустріч, необхідно було двічі проникнути в Дубовляни, а на випадок невдачі — в Княжпіль. Виконання найвідповідальнішої частини завдання покладалося на Ковалишина, хлопці, яких він брав із собою, повинні були лише прикривати його. Відверто кажучи, Юрко не міг зрозуміти, чому капітан, погодившись занести взводного в “кондуїт”, одночасно доручає йому таку таємну справу Що ж до версії, яка могла б піддати сумніву розповідь Ковалишина і вказати на інші мотиви вбивства Москальова, то як не обертав Юрко відомі йому факти, вони знову міцно ставали на свої місця в тому логічному ланцюзі, який приводив до висновку, що Валерій Москальов — ворожий агент, який відправляв донесення за допомогою голубиної пошти.
Відразу ж після того, як пішла група Ковалишина, до начальника розвідки було викликано Чернецького, потім його “сестру”, які, кожен зокрема, повторили свої розповіді про снотворну дію таблеток. Ці таблетки, очевидно, дуже зацікавили Петровича, бо він сам перевірив, як вони розчиняються в воді та в самогоні. Коломійця відразу ж послали по Когута — Горбаня, а коли фальшивого Когута було приведено, його змусили випити “з нагоди наступної операції”. Когут — Горбань зрадів з виявленої йому честі, випив півсклянки самогону, не помітивши навіть, що в інших склянках була вода. Рівно через сім хвилин він почав позіхати, тупити посоловілі очі, видно, не зовсім добре розуміючи, де він перебуває й що відбувається навколо. А на десятій хвилині стукнувся головою об стіл. Переконавшись, що Когут — Горбань спить, Сіровол наказав черговим листоношам перетягти його в клуню, а сам, узявши з собою Василя Долгих, відразу ж поїхав кудись підводою і повернувся лише над ранок. Лише троє людей — Вірний, Долгих і Петрович — знали, що цієї ночі начальник розвідки загону зустрівся й розмовляв з одним із охоронців Ганса — поліцаєм Філінчуком.