Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 42)

Уранці ледве Горбань прочумався, йому було влаштовано перший допит. Невдалий вихованець Ганса “Комаха” плакав, каявся, виправдувався. Він присягався, що Ганс, посилаючи його в загін, не вимагав, щоб він передавав інформацію або чимось іншим шкодив партизанам. Перед ним нібито було поставлене зовсім інше завдання: капітально закріпитись у загоні, сумлінно виконувати всі накази командирів, завести дружні стосунки з ними й зустріти кінець війни з незаплямованою репутацією хороброго, заслуженого партизана. Тільки тоді ніби повинна розпочатися його справжня робота, яку Ганс обіцяв Щедро оплачувати. На вимогу Сіровола, Комаха старанно викреслив план кабінету Ганса, вказавши місце, де стоїть сейф, у якому шеф зберігає документи.

Як зрозумів Юрко, це свідчення надзвичайно зацікавило Сіровола й Петровича, хоч вони, слухаючи Комаху, скептично супилися, наче не вірили жодному його слову. Комаху посадили в льох і приставили до нього вартового.

Увечері начальник розвідки, залишивши Юрка на господарстві, поїхав кудись із Петровичем і Сергієм тією самою бричкою, яку пригнав у загін Чернецький. Сергій, поправивши на голові кубанку, махнув рукою на прощання, і Юрко ще раз побачив, як під вусами блиснули його чудові білі зуби.

Повернувся Сіровол на світанні сам. Він передав Юркові мішок і попросив акуратно скласти речі, що є в ньому. Це був Сергіїв одяг — кубанка, кітель, галіфе, чоботи. Юрко не дуже-то здивувався — частенько люди, йдучи на завдання, перевдягалися. Здивувало його інше — з кубанки випали якісь дивні волохаті предмети, що позлипалися. Юрко підніс їх до світла, розгладив і ахнув: у нього в руках були вусики й бачки Сергія, що виявилися майстерним витвором перукаря.

— Що, Юрко? — помітивши занепокоєння свого помічника, запитав Сіровол. — Невже так і не здогадався, що Сергій — жінка? Теж мені розвідник… А втім, це добре. Коли ти не помітив, то інші й поготів. До речі, як у тебе справи з версією, яку я просив перевірити?

— А ніяк, товаришу капітан, — відповів Юрко. — Він усе ще збентежено розглядав бачки й вусики “Сергія”.

— Тоді давай Комаху до мене, я з ним порозмовляю, а ти сідай на велосипед і паняй на ту саму галявинку. Пам’ятаєш, як за словами Ковалишина розгорталися події?

— Звичайно.

— От порозкладай гільзи, де вони лежали, виміряй усі відстані кроками. Повториш шлях Москальова, шлях Ковалишина з того моменту, як Ковалишин побачив Москальова, що вилазив з кущів, і порівняєш усе це в часі.

Юрко знову був вражений. Він уже зрозумів, що змусило капітана не прийняти розповіді Ковалишина за правду, й обставини загибелі Валерки, які ще за секунду до цього здавалися такими ясними, точними, безсумнівними, знову набували таємничості, ставали загадкою.

Ганс уже цілий тиждень жив тверезим і доброчесним життям, якому могли позаздрити навіть баптистські проповідники, і з цієї причини ходив лихий, аж темний. Під час операції на вулиці святої Терези, вдало виконаної головорізами Канчука, було випадково вбито якогось поліцая. Начальник місцевої поліції зчинив з цієї причини галас, і Ганс, недовго думаючи, заїхав йому по фізіономії. Це ще б нічого, та наступної ночі він знову відзначився. Так напився разом із своїми охоронцями-солдатами, що вони, наткнувшись на пост, що охороняв залізницю, сп’яну зчинили стрілянину. Одного солдата було вбито, іншого — поранено.

Цього разу реляція оберштурмфюрера Белінберга подіяла. Борцель улаштував Гансові рознос по телефону й натякнув, що коли подібне повториться, він не буде паскудити рук об таку свиню, як пан Сташевський, а дасть можливість зробити це співвітчизникам пана Сташевського.

Вперше Борцель назвав справжнє прізвище Ганса, вперше так відверто й жорстоко принизив його. Однак, як говорить прислів’я, нема лиха, щоб на добро не вийшло. Ганс зрозумів, що переборщив, і різко змінив свою поведінку. Право займати кабінет він відстояв, але жінок із собою вже не приводив і оргій там не влаштовував. Довелося зробити деякі поступки й щодо особистої охорони. Тепер роль його особистих охоронців виконували не солдати, а два поліцаї.

Працював він багато, намагаючись причарувати начальство своєю бурхливою діяльністю, водночас виконуючи своє головне завдання — готувати таємну, відому тільки йому агентуру, нагромаджував той “капітал”, який повинен був знадобитися йому в не дуже далекому майбутньому. О, він був не той дурний Ганс, готовий гнути спину заради німців, він став розумніший і хитріший!

Що казати, Ганс поводив себе останнім тижнем бездоганно, але його ненаситна натура не могла довго терпіти праведного життя. Того вечора, він, випивши на самоті склянку самогону, розмірковував над тим, як би, не здіймаючи особливого шуму, гарненько розважитись цієї ночі. Кінець кінцем він має на це право й плював на Белінберга. І отут-то поліцай Філінчук доповів шефові, що до нього з’явилась якась молоденька симпатична жіночка, що назвала себе Валентиною.

“Валентина?.. Валя?.. — пригадував Ганс, спускаючись услід за Філінчуком на перший поверх. — Ніякої Валентини в цих краях я не знаю”. В руках у поліцая спалахнув електричний ліхтарик. Промінь світла ковзнув по фігурі одягненої в сірий костюм дівчини, освітив гарне вродливе обличчя з замруженими від яскравого світла очима. Потім промінь вихопив з темряви міцні ноги в тонких панчохах, темну спідницю, кофтину й торбинку в дівочій руці, яка чомусь одразу не сподобалася Гансові.

— Ти знаєш Ганса? — запитав поліцай, згідно з установленим порядком попереднього опитування.

— Так, — відповіла дівчина, затуляючи обличчя рукою. — Власне, я знаю іншого, але думаю, що той інший, і Ганс — одна й та ж людина.

— Балишева?.. — майже скрикнув здивований Ганс. — Валя?.. Звідки? Як ти мене знайшла? Філінчук, присвіти.

Забувши про торбинку, що не подобалась йому, Ганс кинувся до дівчини, обійняв її і, підхопивши під лікоть, повів нагору. Він був трохи розчулений цією зустріччю. Ще б пак — дочка друга, скараного за вироком радянського суду. Потай він, правда, тріумфував — того бевзя Балишева повішено, а він, Ганс, засуджений до “вишки” тим самим судом і в тій же справі, живий і веде під руку цю апетитну, налиту життєвими соками дівчину. Він знає: дівчина з характером, вередлива, але, чорт забери, він не буде маніжитися. Дочка друга… Ха, ха!

— Як ти довідалася, що я тут? — спитав Ганс, пропускаючи дівчину в кабінет.

— Казимире Карловичу…

— Я Ганс! Будь ласка…

— Так, так, я зрозуміла, — сумно всміхнулася дівчина. — Я все розумію. Пане Ганс, ви краще спитайте, як я опинилася тут, у цьому Княжполі.

— Здогадуюся… Біженка?

— Звичайно. Насилу дісталася до ешелону, що від’їжджав до Німеччини. А тут, — це було рівно двадцять днів тому, — мене зняли з ешелону, запідозривши, що я захворіла на тиф, і весь цей час тримали в ізоляторі княжпільської лікарні. Німці так бояться епідемій. Мало не померла а голоду й туги.

— Але ти маєш непоганий, зовсім непоганий вигляд, — грайливо примружився Ганс і тричі плюнув через ліве плече. — Просто-таки пампушечка.

— Я мала гроші, деякі речі. Дівчата ходили на базар, приносили мені їсти.

— Але ти вже не на карантині?

— З сьогоднішнього дня. йду вулицею й бачу, мчить чудова ресорна бричка, а на ній сидить шикарний цивільний німець у капелюсі з пір’їнкою… Боже мій, та це ж Казимир Карлович! Мало не побігла слідом. А тут з ресторанчика “Утіха” вибігає офіціантка, така косоока, гидка баба, теж дивиться й облизується, наче кіт на сало. Питаю: “Хто це?” А вона шепоче, наче по секрету. “Пан Ганс… З гестапо”.

Почувши про косооку офіціантку, Ганс скривився п, блудливо забігавши очима, швидко змінив тему розмови.

— Ну, що це я… Така гостя. Треба задля зустрічі… Ти, звичайно, не відмовишся?

Він заметушився, дістав склянки, закуску.

— Мені небагато, — попереджуюче підняла руку дівчина. — Отак. Досить, досить! — Вона закрила долонею склянку. — Так, це для мене несподівана й радісна зустріч. Я в такому тяжкому становищі. Мені потрібна допомога або хоча б дружня порада. Голова кругом іде від думки: що ж далі?

Дівчина ледве стримувала сльози.

— Валю, що ти? — Ганс підсів ближче, поклав руку їй на плече. — Я допоможу, як же! Я маю можливість. Все буде зроблено. Повір! Ну, вип’ємо.

— Зачекайте, — майже плачучи, сказала Валя. — Я вип’ю, вип’ю. Але спершу хочу про справу. Вислухайте мене. Я можу говорити з вами відверто?

— Ну що ти, звичайно! — Ганс неохоче поставив свою склянку на стіл і, ніби бажаючи заспокоїти дочку друга, обійняв її, легенько притиснув до себе.

— Казимире Карловичу, я боюся Німеччини, боюсь свого майбутнього. Коли б ви знали, що я витерпіла в дорозі! Жах! Офіцери, солдатня — нахабні, зухвалі, всі чіпляються… Ні, не про це, не це головне. Казимире Карловичу, ви впевнені, що німці перемажуть? Скажіть? Тільки правду.

Дівчина відхилилась і з наївною вірою простодушної дівчини подивилась у вічі Гансові.

— Це може сказати тільки бог, — усміхнувся Ганс. — Я все-таки надіюся, впевнений навіть…

— Ви кажете неправду або заспокоюєте себе, — розчаровано вимовила Валя. — Ви такий самий ідеаліст, як і мій тато. Такий самий! Тато всього себе віддавав Німеччині, був найвідданішим слугою, і ось результат — він загинув, а його дочка… — І цього разу Валя зуміла отримати сльози, лише висякалася в мереживну хустинку й промовила з почуттям: — Я ненавиджу комуністів, я готова мститися за батька.