Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 44)

Він витріщив очі на фотографію. Це був так званий “інтимний” знімок — юна красуня, прикриваючи груди хутром чорнобурки, кокетливо демонструвала свої гарні голі плечі.

— Це Ніна, — сказала Валя. — Італієць був безтямно закоханий у неї. Звичайно, зараз вона не така гожа, але дуже-дуже приваблива. А Маша іншого типу — пампушка, величезні чорні очі, ямочки на щоках. Оце вже справжнє поросятко. Та ще й чудово співає. А можна їх сюди привести? То нічого, що гестапо?

— Де вони живуть?

— При лікарні, у флігелі-ізоляторі, де я лежала.

Гансові очі повеселішали. Він прикидав, як би краще організувати зустріч. Вести дівчат сюди в кабінет йому не хотілося, бо цей кастрат Белінберг не пропустить нагоди накапостити йому й завтра ж подзвонить Борцелю.

— А якщо ввалитися туди до них?

— Зараз?

— Звичайно. Чого відкладати.

— Але ви скажете головлікареві, щоб не картав дівчат? Це такий паскудний тип, стара польська карга.

— Хо-хо, я заткну йому пельку одним слівцем. Поїхали?

— Треба б захопити щось із провізії. Дівчати одержують мізерний пайок. У них навіть не знайдеться чим почастувати нас. І, Казимире Карловичу, звичайно візьмете охорону? Про всяк випадок. Я без охорони з вами боюся.

Отут і закрутилося. Ганс наказав Філінчуку розбудити другого охоронця й запрягати коней, сам уклав у валізку дві літрові пляшки, самогону, провізію, засунув у кишеню гранати й, окинувши поглядом кабінет видно, хотів уже сказати: “Готово, поїхали!”, але якась тривожна думка затримала його. Він замислився, а потім рішуче вийняв з-за пазухи невеликий шкіряний портфелик сховав його в сейф і, обернувши ключ, двічі спробував, чи добре замкнені сталеві дверцята.

— Стременн? — сказала Валя, показуючи на залишену на столі недопиту пляшку.

— Так, так, — погодився Ганс, хапаючи пляшку.

— Дайте я сама, — прикрила свою склянку долонею Валя. — Я не хочу напиватися відразу.

Оволодівши пляшкою, вона влила собі на денце.

— Ну, ну, — Ганс хотів долити. Почалась жартівлива боротьба Валя, сміючись, з силою вихопила пляшку, але не втримала її, пляшка вдарилась об підлогу, розбилася.

— Ну, от, — збентежено мовила дівчина.

— Нічого, це на щастя, — заспокоїв її Ганс і вже хотів був відчиняти валізочку.

— Зачекайте, в мене ж є…

На його обличчі з’явився загадковий вираз.

Дівчина швидко підняла склянку, усміхнулась, але усмішка була якоюсь вимученою.

— За ваше здоров’я!

Ганс зауважив і цю поквапливість, і напруженість усмішки дівчини. Він підняв склянку, подивись скрізь неї на світло, понюхав, вмочив злегка язик.

— Отрута… — зловісно промовив Ганс, ставлячи склянку на стіл. — Купили? Підіслали донечку покійного друга?

Не відриваючи погляду від дівчини, він, паче готуючись до стрибка, втягнув голову в плечі.

— Ви збожеволіли, Казимире Карловичу!

— Знаю… — зловтішно бурмотів Ганс. — Повторюєте прийом… Отруїти хочеш? Не вийшло. Дам горілку на аналіз. А тебе…

— Боже! — гидливо скривилася дівчина. — Що у вас з нервами? Навіщо аналізи, я сама вип’ю з вами цю отруту. Перша!

Вона сердито вихлюпнула самогонку з своєї склянки, налила собі з плоскої пляшки. Ганс стежив за кожним рухом дівчини. Злорадна посмішка повільно сходила з його обличчя. Присоромлений, він обм’як, зніяковів, але відразу ж підбадьорився, вирішив обернути все на жарт, оглушливо зареготав.

— Ага, злякалася, Валечко? Нерви грають?

— Перестаньте! — сердито сказала дівчина. — Ви мене образили. Це — калганівка. Раджу завжди вживати. Давайте вип’ємо й поїдемо.

Вона випила першою. Все до краплини! І слідом за нею спорожнив свою склянку Ганс.

На нижньому поверсі біля вартового стояв оберштурмфюрер Белінберг. Звичайно, спеціально вийшов, щоб постежити за недругом.

— Я на операцію, — сухо кинув у його бік Ганс і, притримуючи Валю за руку, вийшов на ганок.

За дві хвилини бричка виїхала на вулицю. На передку сиділо два поліцаї, позаду Ганс і дівчина. Вартовий зачинив ворота.

Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як знову почувся цокіт копит на бруківці. Вартовий визирнув — біля воріт стояла бричка. На задньому сидінні видно було постать дівчини. Ганс сидів поруч, поклавши голову їй на коліна. До хвіртки сміливо підійшло троє. Переднього вартовий одразу ж упізнав — Гансів охоронець, поліцай Філінчук.

— Тільки недовго, панове, — роздратовано сказав один і, звертаючись до вартового, додав чистісінькою німецькою мовою: — Ця свиня знову напилася. Забув листа. Щось немислиме… Я з ним скоро голову втрачу.

Філінчук і той, що говорив по-німецьки, швидко пройшли до будинку. Третій тільки зайшов у подвір’я й зупинився біля хвіртки.

— Що, Ганс набрався з панянкою? — насмішкувато спитав вартовий по-німецьки.

— Нічого, проспиться, — з сильним акцентом відповів по-німецьки той, що лишився чекати своїх товаришів. — О, Ганс! Голова… Партизанам котел буде, капут.

Вартовий ввімкнув ліхтарик і освітив незнайоме вусате обличчя. В цю хвилину з будинку вийшло двоє. Вони вже наближалися до хвіртки, як з боку ганку пролунав голос оберштурмфюрера Белінберга:

— Вартовий, затримати!

Белінберг підбіг до хвіртки.

— Що тут відбувається?

— Оберштурмфюрер Белінберг? — з досадою спитав той, що добре розмовляв по-німецьки. — Ми з Гансом. Дуже поспішаємо…

— А де Ганс?

— Хай його чорт візьме, вашого Ганса. Він напився й зараз хропе в бричці, не добудишся.

— Хто ви такий?

— Лейтенант Брюнер. Пане оберштурмфюрер, дорога кожна хвилина. Ми й так запізнюємось.

— Документи?

— Чорт візьми! — шаленіючи, зашепотів той, що назвав себе лейтенантом Брюнером. — За півтори години я повинен зустрітися з Бороданем як представник Армії Людової. Невже ви гадаєте, що я збираюся з’явитися до нього з німецькими документами в кишені?

— Я вас повинен затримати…

— Так? Будь ласка. Але насамперед прошу видати мені письмове підтвердження, що ви повністю берете на себе відповідальність за зрив операції.

— Відповідаю не я, а Ганс.

— Ага, Ганс… Я не винен, що ви підсунули мені цю п’яну свиню. Через півгодини він прокинеться, але буде пізно.

— Що ви взяли в сейфі?

— Не в сейфі, а на столі. Документи, які підготував Ганс для операції. Він забув їх. Вирішуйте, пане оберштурмфюрер…

Ситуація була незвичайною. “Ну що ж, — подумав Белінберг, — якщо Ганс скрутить собі в’язи, буде навіть краще. Вся відповідальність на ньому, він має особливі повноваження”.

— Пропусти! — крізь зуби сказав Белінберг вартовому.

Він вийшов за ворота й провів поглядом бричку, що зникла в темряві.

Кіньми правив Філінчук, Ернест Брюнер сидів поруч на передку. Петрович стояв навколішках і підтримував голову сонної Валі. При поштовхах із горла Ганса виривалося сердите клекотіння. Їх зупиняли патрулі, але одного слова “Ганс” було досить, воно діяло на поліцаїв як пароль.

За Княжполем бричка, минувши останній пост, звернула до лісу. Там на неї вже чекали партизани. Валю обережно перенесли на підводу, що стояла біля кущів, поклали на сіно. За хвилину невеликий загін мовчки рушив у дорогу.

РОЗПЛАТА

Валя розкрила очі й побачила гілку яблуні, обвішану плодами, схилене над нею обличчя Петровича, й знову склепила повіки. Тихо спитала: