Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 45)
— Іванко?
— Я, я, Валюню, — Петрович поцілував її в щоку. — Все гаразд, ти серед своїх.
— Ганс?..
— Привезли. Ще не прокинувся, але вже лається.
Губи дівчини затремтіли, із заплющених очей потекли сльози.
— Поцілуй мене ще раз. І ще… Дай руку. Отак. Ніхто не загинув?
— Все обійшлося. Ти виграла й цей бій.
Валя розплющила очі.
— Мені довелося випити… майже півсклянки. Інакше нічого б не вийшло…
Петрович допоміг їй сісти Вона огледілась навколо, спрагло припала до шийки глиняного глечика, що стояв поряд.
— Смачне… — сказала Валя, стираючи краплі молока з підборіддя. — Тепер я розумію Хлєбникова. В нього є рядки: “Мне ничего не надо: кружку молока да эти облака”.
Петрович засміявся.
— Ну, коли вже на вірші потягло, то непогані наші справи.
До них підбіг Василь Долгих.
— Прокидається…
— Йду! — квапливо відгукнувся Петрович і обернувся до Валі: — Може, хочеш глянути?
— Ніякого бажання. Надивилась…
Ганс прокидався довго, важко. Він сидів на лаві, обіпершись спиною об стінку, розметавши руки, й то крутив головою, то бурмотів лайки. Біля нього стояв лікар Прокопенко й колишній поліцай Філінчук. Сіровол, переглядаючи захоплені документи, теж раз у раз відривався й позирав на “гостя”. Нарешті Ганс чхнув, підвів руку, ніби намагаючись щось схопити у повітрі, й розплющив праве око.
— Води… — Око заплющилось, Ганс захропів, ворушачи товстими губами. — Я пити хочу! Не розумієте?
До хати ввійшов Петрович. Побачивши його, Прокопенко сказав:
— Цьому буйволові моя допомога не потрібна. Піду до Валі…
— Води! — ревнув Ганс і розплющив очі. — Філін… — І затнувся, побачивши вусатого незнайомця.
— Що таке? Хто такий?
Петрович дивився на Ганса, як на вовка, що потрапив у пастку. Ганс міцно заплющив очі, труснув головою, наче відганяючи від себе ману, але це не допомогло — він знову бачив перед собою вусатого чоловіка, що без страху дивився йому просто в вічі.
— Чому не питавшись? Філінчук, в бога й в душу… Шкуру спущу!
Але “охоронець” навіть не ворухнувся. Ганс квапливо сягнув рукою і не дістав пістолета: кишені були порожні. Зціпивши зуби, він оглянув незнайому хату, пробіг поглядом по обличчях Петровича, Філінчука, Сіровола й, здається, все зрозумів. В очах Ганса скипіла лють, ніби готуючись до стрибка, він підібрався, втягнув і олову в плечі.
— Сташевський, не робіть дурниць… — спокійно попередив Петрович, — а то зв’яжемо. Ви ж не такий дурний, щоб не зрозуміти, що паша гра програна.
Метнувши на Петровича ненависний погляд, Ганс обм’як, на чолі в нього виступили краплини поту.
— Ще раз попереджую, Сташевський, сидіти спокійно!
— Капітан Сіровол? — криво всміхнувся Ганс. — Хоча Сіровол, мабуть би, не додумався… Парашутист! Спеціально прислали пастку на мене поставити. А другий? Невже це стерво, Валька?.. Батька рідного, значить, теж вона… Комсомолка, вірність Соціалістичній Батьківщині, пролетарі всіх країн… Скільки я їх своїми руками.
— Всі ваші злочини нам відомі, — сказав Петрович. — Може, перейдемо до справи?
— Отже, й Філінчук з ними заодно… — не відповідаючи на запитання Петровича, злісно бурмотів Ганс. — Допомагав, падло… Зуміли завербувати й його, охоронця?..
— Мене ніхто не купував, я сам, з власної волі, — з ненавистю дивлячись на Ганса, сказав Філінчук. — Тобі, кабанові, цього не зрозуміти.
— Перейдемо до справи, Сташевський? — повторив Петрович.
Ганс потер рукою волохаті груди, попросив:
— Дайте води.
На знак Сіровола Філінчук приніс велику мідну кварту з водою. Ганс люто подививсь на свого колишнього охоронця.
— Що тичеш наперсток? Відро принеси, наволоч!
— Досить! — сказав Сіровол. — Вживати надто багато рідини шкідливо.
Відсапавшись, Ганс раптом скочив на ноги, видно, сподіваючись вихопити автомат із рук Філінчука, але Петрович сильним ударом у щелепу відкинув його на лаву.
Добру хвилину тяглася мовчанка. Нарешті Ганс прийшов до тями й почав говорити. Голос його звучав грубувато, але розсудливо, з легким відтінком іронії. Це був знову той самий Ганс — хитрий, цинічний, упевнений в собі.
— Що ж, панове чекісти, зроблено чисто, нічого не скажеш. Ваше зверху, визнаю себе переможеним. Але тільки наполовину. Цілковитої перемоги вам наді мною не здобути, навіть якщо ви через годину розстріляєте мене. А тим часом така перемога можлива. Так, так… Не буду зловживати такими жалісними словами, як щире признання, каяття, поблажливість та інше. Це допоможе мені, як мертвому кадило. Але давайте глянемо на ситуацію з ділової точки зору: що дає вам моя смерть і що може дати моє життя. Ганс, ніби сам здивувавшись такому повороту, всміхнувся й насмішкувато глянув на Петровича й Сіровола. — Тільки так може стояти для вас питання, панове. Адже ви розумні люди, а ваші начальники ще розумніші. Можуть бути неприємності по службі, якщо ви порішите мене згарячу. Яка користь для справи? На одного Ганса в німців менше. А от інший варіант: я даю вам будь-які підписки, викладаю все, що мені відомо, а ви відпускаєте мене з богом. Для чого? Щоб я працював на вас. Часу з моменту мого зникнення минуло небагато, німці мене не запідозрять, я повернусь на своє місце. Все буде шито й крито. А для вас мати в своєму розпорядженні такого агента… Зрозуміли мене? Начальство ваше буде задоволене. Як кажуть: і вовк ситий, і коза ціла. Спокуслива пропозиція. Чи не так?
Гансові очі лукаво блищали. Він повірив, що й цього разу зуміє викрутитися, зберегти собі життя. Але Петрович заперечливо похитав головою.
— Не вийде, Сташевський. Радянська розвідка на такі брудні угоди не йде. Надто багато крові на вас, і її ніякими послугами не змити.
— Кров… — пирхнув Ганс. — Війни без крові не буває. Можна подумати, ви воюєте в білих рукавичках.
— Ви знаєте, про що йдеться — про кров беззахисних радянських людей, яких ви замордували.
— А якщо ви знищите мене, вони воскреснуть?
— На жаль, не воскреснуть. Але усвідомлення того, що злочинець не уник розплати, цього теж немало.
— Моральне задоволення, — кивнув головою Ганс. — Припустимо… Але що вам заважає дати повідомлення в газетах, що колишній начальник поліції, цей нелюд, німецький лакуза Сташевський убитий партизанами, й таким чином вирок, винесений йому двома радянськими судами, виконано.
— Не вигадуйте. Ви засуджені одним судом.
— Значить, ви відмовляєтеся гарантувати мені життя? — обличчя Ганса потемніло. — На що ж ви розраховуєте? Гадаєте, я викладу вам усе на блюдечку, розкрию всі таємниці? А дулю з маком не хочете? Документи лишилися в сейфі. Нічого не скажу, все заберу в могилу…
— Ми все знаємо.
— Дешевий прийом, — засміявся Ганс.
— Нас цікавить одне: чому ви дали наказ деяким своїм агентам згорнути роботу, затаїтися?
— Яким агентам?
— Ну, хоча б Комасі, Голці…
Ганс здригнувся, змінився на обличчі, очі його неспокійно забігали.
— Таких у мене нема! Таких я не знаю!
— Коротку пам’ять маєте. Забули, як ретельно готували легенду для Комахи, як прострелили йому руку, як нарекли його ім’ям убитого на вулиці святої Терези Андрія Когута? Привести Комаху для очної ставки?
— Не треба, згадав… — потер рукою чоло Ганс. — Яким чортовим зіллям напоїла ця ваша?.. Так, я знаю Комаху, готував, посилав. Але це — третьорядний агент, йому доручався лише збір інформації.
— Комаха говорить інше. Ви мали намір використати його не зараз, а в майбутньому, через рік — два, а може, й більше.
— Бреше, — обурився Ганс. — Розсудіть самі: яка розумна людина може розраховувати, що війна триватиме так довго? Німеччина приречена, я знаю це не гірше, ніж ви. Своє завдання я розумів так — відтягти розв’язку. Агентура потрібна нам зараз.
— Ви думали не про долю Німеччини, а про свою власну.
— А хіба для мене це не було одним і тим же?
— Ні. Ви мали надію вижити, знайти нових покровителів. І дуже добре розуміли, що з’явитися до нових господарів з порожніми руками не можна. Інша справа, якби ви змогли запропонувати їм кілька добре законспірованих агентів.