Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 11)

— Товаришу капітан, а чому я мала погрожувати вашому шоферові? — раптом запитала Зульфія суворо. — Чому ви одразу не зупинили машину?

— Люба моя! — весело вигукнув капітан. — Є принаймні три поважні причини. Сама бачиш, машини переповнені. По-друге, я виконую спецзавдання генерала і дуже поспішаю. — Він мельки, але стривожено, зиркнув на годинник. — І, по-третє, ми веземо важну пташку: спійманого диверсанта, який, треба сподіватись, мусить сповістити нам ду-у-же цікаві і важливі відомості.

Невже капітан вірив тому, що говорив про мене? Я вже не ображався, ні, було мені не до образ, але я не міг навіть припустити, що бойовий командир такий наївний чи дурний. Я хотів зазирнути йому у вічі, але капітан перегнувся через борт до кабіни. Зульфія тільки-но окинула поглядом усіх, хто сидів у машині, одразу й зрозуміла, хто тут “важна пташка”: лише в мене одного не було зброї. Наші погляди зустрілися. Вона дивилася на мене дещо злякано, ледь-ледь відкривши маленький ротик, наче дівчинка-дошкільниця, що побачила бабу-ягу. Мене це трошки розвеселило, я усміхнувся до неї, але, видно, усмішка вийшла не така, як я хотів, а жалюгідна, благальна.

— Не бійтеся, Зульфія, я зовсім не той, за кого мене вважають.

— Заткни пельку! — визвірився капітан, обертаючись до мене. — Розповідатимеш у генерала.

Тут щось скоїлось із мотором, машина зупинилася.

— Ну, що в тебе? — роздратовано запитав капітан водія, коли той виліз із кабіни. — Ворушись!

А Зульфія ніяк не могла одірвати від мене очей. Тепер її губи були стиснуті, обличчя виказувало не страх чи подив, а гидливість і гарячу, пристрасну ненависть. Я заплющив очі і заперечливо похитав головою, намагаючись без слів дати їй зрозуміти, що вона помиляється. Не допомогло! Однак в очах дівчини з’явився ще один новий відтінок: чимось я, мій вигляд, очевидно, збентежив її, тоненька зморшка знову прорізалась у неї на лобі. Невже згадала?.. Я не помилився, хоч і хотів, щоб мій здогад не ствердився, — вона впізнала мене.

— Стривайте… — Зульфія здригнулась і навіть відсахнулася від мене. — По-моєму, я десь його бачила. Ну, звичайно, бачила!

— Он як! — зрадів одразу капітан. — Де?.. Ну, де? — Він обернувся до мене. — Вона бачила тебе?

Я мовчав, міркуючи, чи варто мені розповісти капітанові правду. Хай навіть і не повірить він, сприйме мою розповідь наспіх вигаданою легендою, але Зульфія вже не буде дивитись на мене такими жорстокими, сповненими ненависті очима. Вона розумна, відчує у моїх словах правду, здогадається про все. Одначе думка про те, що я хочу стати в очах дівчини романтичним героєм, намагаюся викликати у неї симпатію, стримала мене.

— По-моєму, він був у цивільному. — Не спускаючи з мене очей, Зульфія прикусила на мить губу. — Так, він точно був одягнутий у цивільний костюм.

— Сестро, ти що, бачила його вже? Знайома? — запитав раптом Володька, що уважно стежив за виразом обличчя дівчини. — Скажи! Я ж глухий. А то капітан, бачу, сердиться. А чого злитись? Приїдемо на місце, з’ясуємо.

— Це — конвоїр, — пояснив капітан дівчині. — На передовій захопили диверсанта, коли він перевдягався у радянську форму…

— Так, я бачила його, — ствердно кивнула головою дівчина. — Це було у Біловодській. Він не хотів пустити до хати пораненого. Я просила… А старий, господар, згодився.

— Кажеш: не хотів пустити пораненого? — знову запитав конвоїр і напружився усім тілом, чекаючи відповіді.

— Не хотів…

— Вона правду каже? — звернувся до мене капітан.

Я процідив крізь зуби:

— Правду.

— Сволота! Гад! — садонув мене ліктем у бік Володька.

— Виходить, тобі довелося покинути у Біловодській тяжкопораненого і цей тип був там? — продовжував розпитувати дівчину капітан. Де? У дворі? У хаті? Це дуже важливо…

— Ні, пораненого я залишила в іншій хаті. Цей не погодився взяти. По-моєму, він якийсь родич того старого.

— Навіть так… Ти пам’ятаєш той двір, де залишила пораненого?

— Звичайно! Це майже в центрі станиці. Маленька хата, колодязь із журавлем…

— Чому ти був у тій хаті? Хто той старий, ким тобі доводиться?

Третій допит… Я навіть посміхнувся.

— Потерпіть, товаришу капітан, приїдемо до мосту, про все дізнаєтесь.

Володька зрозумів, що я сказав, хапливо випалив:

— От-от, він і нашому старшому лейтенантові все про міст торочив…

— Все ясно, — підсумував капітан. — Підождемо до мосту. Тільки зваж, ти для мене перевдягнений фріц-диверсант, я жодному твоєму слову не вірю. І діяти буду відповідно…

Він замовк, прислухаючись. Німецькі літаки кількома групами пройшли на схід, але пролітали кожного разу дуже високо і стороною. Нараз глухі вибухи лунали позаду нас.

— Авіація противника посилено обробляє передній край, — мовби хизуючись своїм умінням по відлуннях бою визначити відстань, бадьоро повідомив помкомвзводу.

Капітан докірливо подивився на підлеглого.

— Чому радієш, товаришу помкомвзводу? Там ллється кров захисників Батьківщини. Забув, як ми билися на кордоні — один проти ста? — Капітан, поглядаючи в небо, з гіркотою продовжував: — А нашої авіації щось не видно…

Слово честі, мені здалося: командир прикордонників фальшивить. Можливо, через те, що я ніколи не терпів пишних фраз, удаваного пафосу. Зрештою, чого можна вимагати від цього капітана? І тут я почув прості, нелукаві слова, що гостро кольнули мене в саме серце.

— А там наші хлопці… — Це сказав Володька. Він не чув вибухів, та, очевидно, зрозумів, про що говорять капітан і помкомвзводу.

Застогнав, опритомнівши, поранений прикордонник, розплющив очі:

— О-о-о! Вас-с… Май… Му…

Бійці, що сиділи увесь час мовчки з суворими обличчями, повернули голови до пораненого товариша. Це були здорові, плечисті, стрункі хлопці, всі як на підбір — у прикордонні війська кволих не беруть. І треба віддати належне капітанові, дисципліна в його загоні була зразкова — бійці і на машині поводили себе, наче в строю.

— Ва-ас… О-о-о! Вас… — стогнав поранений.

Мені здалося, що помкомвзводу розгублено глянув на свого командира.

— Не чуєш? — сердито мовив той. — Він тебе кличе, Василю. Дружок твій… Дай йому пити. — І гукнув до водіїв, що длубалися у моторі. — Ви скоро там?

Поранений не зміг зробити й двох ковтків з фляги, захлинувся, пустив бульки, застогнав і замовк.

“А все-таки, чому вони сидять, наче води в рот понабирали?” — подумав я, розглядаючи обличчя прикордонників. Можливо, я не подумав, а вимовив це вголос, бо капітан, ніби відповідаючи на моє запитання, весело гукнув до одного з бійців:

— Василенко, чого мовчиш? Про жінку думаєш?

— Так точно, товаришу капітан.

— А ти, Семиколінов? Теж свою Катюшу згадуєш?

— Так точно, товаришу капітан.

— Не журись, ніде не дінеться.

Капітан клацнув пальцями, і всі, мов по команді, дружно зареготали.

— Чому ми стоїмо? — кривлячись від болю, тихо вимовив майор. — Капітане? До речі, облиште ваші жарти…

— Зараз поїдемо, товаришу майор, — заспокоїв його командир прикордонників. — А жарти… Щось зажурилися мої хлоп’ята, хотів розвеселити. — Він глянув на годинник, підвівся і гукнув до шоферів: — Під розстріл мене хочете підвести, тюхтії, матері вашій ковінька?

Вимушена затримка непокоїла і мене не менше, ніж капітана. На щастя, ми скоро рушили вперед.

Зульфія перевірила пульс пораненого прикордонника, хитнула головою.

— Недотягне? — запитав капітан.

— Боюся…

— А ми з тобою так і не познайомились, — квапливо сказав капітан, простягаючи дівчині руку. — Капітан Павлов, без п’яти хвилин майор, представлений до третього ордена, другий має вручити наш генерал сьогодні.

Зульфія потисла руку капітанові і в тон йому відрекомендувалась:

— Санінструктор Гогодзе, без п’яти хвилин лікар, другої медалі не маю, до першої теж поки ще не представлена…

Він чудово зрозумів, що дівчина висміює його, але не образився і, мружачись, довго тис їй маленьку руку.

— Виходить, студентка медінституту?

— Колишня. Пішла з третього курсу…

— Комсомолка-доброволка, — усміхнувся однією щокою (дивна все ж у нього усмішка) капітан Павлов. — Молодець, хвалю за хоробрість! Покажи-но свого пугача. У тебе трофейний, здається?

Зульфія обережно вийняла з сумки “вальтер”, подала капітанові. Він підкинув трофейний пістолет на долоні.