Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 10)

— Товаришу помкомвзводу… — почав був Володька.

Прикордонник не став його слухати, перегнувся за борт до кабіни й гукнув:

— Товаришу капітан, нашого полку прибуло! Двоє…

Командир прикордонників негайно виліз із кабіни, перекинув ногу в запорошеному хромовому чоботі через борті легко скочив у кузов. Другий раз на добу я подивувався людським очам: очі дівчини-санінструктора запам’яталися мені і ось, капітанові очі. У командира прикордонників вони були як у рисі — ясні, жорстокі. Розглядаючи нас, капітан раптом подобрішав, в його запитанні відчувалася не погроза, а скоріше посміх.

— Хто такі? Дезертири, поранені?..

Він був одягнений у сіру, вицвілу на плечах коверкотову гімнастерку, перехоплену широким командирським ременем. На грудях виблискував орден Червоної Зірки з потрісканою емаллю і медаль “За відвагу”.

— Товаришу капітан, я глухий… — повідомив Володька з винуватою посмішкою. — Мене оглушило, три снаряди поряд… Напевне, перетинки полопались.

Командир прикордонників співчутливо похитав головою.

— А цього ми затримали, — показуючи на мене, вів далі боєць. — Їхав на мотоциклі звідти, з німецького боку. Каже: везе якесь термінове повідомлення. — Капітан кинув на мене пронизливий погляд, і на мить його очі знову стали схожі на очі рисі, що затаїлася у засідці. — Ну, наш старший лейтенант наказав мені доставити його до мосту. Оскільки я глухий і нога в мене… — Володька безпорадно розвів своїми ручиськами.

— Зрозуміло… — капітан знову пронизав мене поглядом, тепер уже явно глузливим. — Він правду каже? Ти хто такий? Розвідник?

Я мовчав. Що мені завадило відказати ствердно? Очевидно, мене образив цей зневажливий тон, оце “ти”. Старший лейтенант навіть коли підозрював, що я німецький агент і вбив радянського бійця, звертався до мене, як того вимагав статут.

— Він нам признається сам, — посміхнувся Володька. — Розумієте, товаришу капітан, він був у німецькій формі, а коли під’їхав до нас, скинув мундир, одягнув гімнастерку. Штани і чоботи у нього так і залишилися німецькі…

Капітан оглянув мої ноги, протяжно свиснув. Він явно повеселішав. Дивлячись на свого командира, помкомвзводу теж добувся доброго настрою й усміхнувся.

— Що ти маєш повідомити нашим? — переходячи на дружній тон, запитав мене капітан. — Не бійся, мені ти можеш сказати.

Знову “ти”. Зрештою, мене це вже не ображало. Одне діло — статут, інше — люди на війні. Володька і маленький боєць називали свого старшого лейтенанта просто Василем, і це, як я зрозумів, не підривало дисципліни.

— Якщо ти сказав правду, то ти герой, за твої відомості тебе можуть нагородити орденом. Я сам подам рапорт. Адже не задля дрібнички ти їхав.

— Товаришу капітан, я вам скажу пізніше.

— Чому не тепер?

— Доїдемо до мосту…

— А що міст? — впився в мене очима прикордонник.

Я мовчав. Доброзичливість на лиці капітановому змінилася розчаруванням, настороженістю. Чимось заклопотаний, щось зважуючи, він глянув на дорогу попереду.

— Йому нічого сказати, — заявив прикордонник, обертаючись до нас. — Він бреше, водить нас за ніс, сподівається виплутатись. Він німецький диверсант!

Володька здвигнув плечима: хто його знає, може, й так.

— Його послали зірвати міст в тилу у наших, — підігрівав себе капітан. — Таких треба стріляти, як скажених собак, на місці.

— Не треба, капітане, — запротестував Володька, заступаючи мене своїм плечем. — Довеземо, там розберуться…

— Кажи правду, мерзотнику! Кажи!

Я сміливо дивився капітанові в очі. Не такий він бевзь, щоб застрелити “язика”.

— Кажи! — він лютився, психував.

Якось ще до війни батько радив: “Остерігайся дурнів. Найстрашніше — мати діло з дурнем”. Невже мені випав зараз саме такий варіант? Мої думки обірвали постріли, що пролунали попереду, і вигуки: “Стій! Стій! Зупинити машину!”

Капітан нагнувся до кабіни, щось сказав водієві і, випроставшись, закричав, погрожуючи комусь пістолетом.

— З дороги! Виконую спецзавдання генерала. Не маю права затримуватись!

Машина уповільнила хід, але пройшла не зупиняючись. Я побачив позаду командира з розстебнутим комірцем гімнастерки, що стояв на узбіччі й сердито дивився нам услід, і розсіяних по полю бійців, що копали окопи.

— От іще герой мені знайшовся, — сердито пирхнув командир прикордонників. — Зброєю погрожує…

— Стій! Стій! Стрілятиму! — зненацька пролунав попереду тонкий, відчайдушно вимогливий голос.

Капітан зірвався з місця.

— З дороги!

— Стій!

Завищали гальма, машина зупинилась так раптово, що ми мало не вилетіли з кузова. Поранений прикордонник, котрий лежав непритомний, застогнав. Я озирнувся і побачив перед машиною, майже біля самого радіатора, дівчину у військовій формі з пістолетом у руці. І, здається, впізнав її.

— Капітане, ви мусите взяти тяжкопораненого. Це командир полку, майор.

— Давай! — після секундного вагання погодився прикордонник. — Помкомвзводу, допоможіть їй.

Помкомвзводу і кілька мовчазних прикордонників відчинили правий борт, зіскочили долу. Решта потиснулися, вивільняючи місце. Майора поклали поруч із пораненим прикордонником.

— Дякую, капітане, — сказала дівчина, вилазячи на машину. Вона одразу ж присіла навпочіпки, схилилася над пораненим. Обережно підтримуючи рукою голову пораненого прикордонника, підклала під неї свою згорнуту шинельку…

Де ж я ще бачив таке обличчя і очі? Чому мені знайомий цей ніжний вигин тонкої шиї? І я згадав нарешті: обличчя дівчини було схоже на лик скорботної богоматері з темної ікони древнього письма. В першу мить я навіть злякався такого порівняння, але тут же в моїй уяві сплив шкільний товариш, що мріяв стати художником і захоплювався творчістю старих майстрів пензля. Крім численних репродукцій церковних фресок, палехських мініатюр, у нього було кілька справжніх ікон, які він роздобув десь на півночі, в глухих кержацьких селах. Я не раз висміював його, дивувався, як може він захоплюватися цим попівським мотлохом, а він гарячкував, переконував, що релігія тут ні до чого, що це — витвори мистецтва, шедеври старих майстрів, які відтворювали не божественне, а загальнолюдське. Андрій Рубльов, ангели з ікони псковської школи, Палех… Я вдивлявся, бувало, в закіптюжені, потріскані, вкриті плямами вогкості лики, на тонкого вершника у плащі з розвіяними полами, який іграшковим списом уражає крилатого змія, і не міг зрозуміти, що ж там загальнолюдського? Тепер же бачив перед собою живе лице, смагляве і скорботне, як на тих іконах, ідо увібрало в себе страждання всіх матерів світу.

— Ну, ти, відважна дівчино! — капітан трусонув головою. — А коли б не зупинились… стріляла б?

Санінструктор підвела на нього сумовиті очі.

— Не знаю… — зізналася вона. — З місця принаймні не зійшла б.

— Могли б задавити.

Дівчина байдуже здвигнула вузенькими плечима. Видно, власна доля важила для неї у цій ситуації щонайменше. Вона знову нахилилася до пораненого прикордонника, піднесла його руку і, стиснувши її пальцями біля зап’ястя, перевіряла пульс, Журно похитала головою, вийняла з сумочки клаптик бинта і, змочивши його водою з фляги, витерла пораненому губи.

— Як звати? — запитав капітан, приглядаючись до дівчини.

— Зульфія.

— Циганка?

Очевидно, це запитання було несподіване для неї, бо вона засміялася, показуючи гарні білі зуби, і заперечливо похитала головою.

— Хто ж ти за національністю? — допитувався капітан.

— Радянська… — все ще посміхаючись, відповіла Зульфія. — Батько — грузин, мати українка, ім’я азербайджанське.

— Полукровка, значить, — посміхнувся однією щокою капітан.

Це було очевидячки грубо навіть для солдафона. Так говорять про коней чи про інших тварин. Ну й бовдур же цей капітан! Дівчина нараз схаменулась, її смаглявий лоб перерізала зморшка.

— Товаришу капітан, а ви що, чистокровний арієць? — запитала вона не без єхидства. — Маєте диплом з племінної виставки чи довідку про расову благонадійність ваших предків?

Я аж отетерів від несподіванки. Як вона його підколола! Розумна, гостра, як бритва. “Довідка про расову благонадійність…” Я знав: гітлерівські псевдовчені додумалися до такого, що в Німеччині видавали такі довідки. Та чи знав про це командир прикордонників, чи осягнув він усю дошкульність запитання дівчини?

Капітан враз зашарівся від збентеження. Зульфія помітила це, стисла губи, щоб стримати переможну посмішку: стомлені, запалені очі її сміялись. Але, видно, капітан їй все ж сподобався. Ще б пак, щоки — кров з молоком, нагороди на грудях! З підсвідомим жіночим кокетством дівчина піднесла руку і тонкими пальцями почала поправляти розкуйовджене чорне волосся.

— Люстерко дати? — запитав капітан.

— Будь ласка, — спалахнула Зульфія. — Я своє давно загубила.

Вона не бідкалася з приводу свого “жахливого вигляду”, як це роблять більшість дівчат у подібних випадках. Поглянувши на себе, Зульфія лише хитнула головою, а очі її стали ще сумніші. Вона тут же повернула люстерко капітанові. Вигляд у неї був справді кепський. Але й така, у зім’ятій, вкритій пилюкою гімнастерці, чоловічих кирзових чоботях, змарніла від недосипання, пригнічена відступом, і така — змучена, нещасна Зульфія була прекрасна!

Здається, капітан відчував це. Можливо, він, як і мій товариш-художник, знався на мистецтві стародавніх май-стрів-іконописців, а можливо, просто був вражений незвичною красою “полукровки”, не знаю, але я безпомилково вгадав: дівчина йому до вподоби. Мені було чомусь боляче усвідомлювати, що їх уже зв’язує відчуття приязні, бодай ще кволе, бодай ще воно нічого не значить, але ж воно є. Я думав, яким поглядом нагородила б мене Зульфія, коли б дізналася, хто я і що зніс цієї ночі…