Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 12)

— Давай мінятись. У мене ТТ…

— Не вигідно для вас. В обоймі всього два патрони.

— Всього два? — здивувався Павлов. Він вийняв обойму, висипав на долоню патрони, підкинув їх, наче камінці. — Для чого ж носити, коли тільки два патрони?

Дівчина відповіла не одразу:

— Мені більше не треба…

Капітан, зрозумівши її, застиг, пронизуючи дівчину своїми рисячими очима. І, здається, був у захваті від слів Зульфії.

— Невже… — наче проковтнув гіркуватий клубок, що раптом підкотився до горла. — Невже не лякаєшся смерті?..

— Що я? Моя смерть… — Сумовито-глузлива усмішка ковзнула по її губах. — Скільки загинуло на моїх очах за ці дні… І люди які! Гадаєте, краще полон? Для дівчини? Ні! Це було б жахливо. Не хочу! Чорні запечені губи Зульфії затремтіли, вона витерла сльози клаптиком бинта і додала: — А наші все відступають, відступають без зупинки майже від самого Ростова. Не можу дивитися…

— Невже ви зважитесь? — тихо запитав капітан, вперше звернувшись до Зульфії на “ви”. — Смерть це кінець всього… А полон… Все-таки — життя…

Санінструктор не відповіла. Наша машина зупинилася, знову відмовив мотор.

— Капітане, чуєш, капітане, — розплющив очі майор. — Кинь!.. Не грай дівчині на нервах. Вези скоріше…

Прикордонник, що лежав біля майора, застогнав і, хапаючи ротом повітря, забурмотів щось незрозуміле. Мені здалося, що я розбираю деякі слова, хоч він і не доказував їх.

— Скоріш! — гукнув водіям капітан, похапцем вставляючи патрони в обойму.

— Що він говорить? — штовхнув мене ліктем Володька, який напружено стежив за рухом губ пораненого.

Постріл, що вразив нас, мов грім серед ясного неба, пролунав у ту мить, коли Зульфія схилилася до пораненого, а капітан ударом долоні загнав обойму в рукоять “вальтера”. Куля поцілила в голову прикордонника. Всі заклякли від несподіванки.

— Ш-чо?.. — скрикнув зблідлий капітан. Не розуміючи, видно, що сталося, він подивився на трофейний пістолет і гнівно шпурнув його під ноги Зульфії.

— Хлопчисько! — почувся виразний голос майора. Він лежав непорушно, з заплющеними очима, але добре з досвіду знав, що може статися, коли бавляться зброєю.

— Капітане… — Володька моргав очима, немов намагався скинути щось із повік. — Знаєш, капітане, за це… будуть судити!

Помкомвзводу ні пари з вуст, тільки нервово крутив головою, наче комір гімнастерки став йому раптом тісний. Бійці-прикордонники сиділи, як і раніше, мовчки, напружено незворушні, немов на їхні обличчя впала тінь. Один з них, той, що упирався в мене коліньми і раз по раз кидав неприязні погляди, похмуро скосив очі на бездиханне тіло товариша. Другий набожно глянув на небо і щось беззвучно прошепотів.

— Він мертвий, — сказала Зульфія, опускаючи руку вбитого.

Капітан, блідий, розгублений, не звертаючи ні на кого уваги, опустився на одне коліно і торкнувся губами щоки мертвого.

— Ось вона, трофейна зброя… Прости, Іванов… Прощай, бойовий мій товаришу!

— Хіба не буває нещасних випадків? — поспішив із виправданням свого командира помкомвзводу. — Він все одно б… Стільки крові втратив… Не жити вже йому на світі.

Що я чув? Товариші… Нещасний випадок? Необережне поводження з трофейною зброєю? Неправда! Капітан Павлов убив, навмисне порішив свого пораненого бійця, що промурмотів раптом німецькі слова. Поранений і раніше просив води: “Вас…” — це “вассер”. Він звертався до бога: “Май”… — це “майн гот”; він кликав свою матір: “Му”… — “муттер”. І на мене нахлинуло хвилею все, що поступово накопичувалось у свідомості, що неясно, але настійно тривожило мене відтоді, як я побачив рисячі очі командира прикордонників. “Гітлерівці!.. Прикордонники, що сидять зі мною в машині, — переодягнені в нашу форму гітлерівці… Капітан Павлов — гітлерівський офіцер!”

Мені здалося, що наша машина з усього розгону летить у кювет. Але машина стояла на місці. Мчали мої думки, переганяючи одна одну, сперечаючись, спростовуючи одна одну, то розбігаючись по багатьох руслах, то зливаючись водне. Всі події від того моменту, як старший лейтенант-артилерист сказав, опускаючи бінокль: “Здається, це наші… Звідки вони узялись?” — всі події у зворотній послідовності замиготіли перед моїми очима, наче були зняті на плівку, і кіномеханік пустив стрічку в зворотному порядку. Капітан Павлов стріляв у свого пораненого, який у маренні вимовляв німецькі слова, з німецького пістолета (очевидно, це має для нього якесь значення — свій, уражений своєю кулею). Тому-то він і попросив Зульфію показати йому “вальтер”. Вбивству пораненого передувала не випадково затіяна розмова про життя, смерть, самовбивство. Капітан неприємно вражений і в той же час захоплений наміром дівчини не потрапляти живою до рук ворога. Своїм презирством до смерті “полукровка” поставила себе вище за нього, німецького офіцера… Його починає непокоїти мурмотіння пораненого — загроза викриття. Слова Зульфіі стосовно довідки про расову повноцінність примушують капітана збентежитися, почервоніти (він таки свого часу одержував цю довідку!)… Прийнято рішення взяти на машину Зульфію і пораненого. Боявся, що дівчина не зійде з дороги, і, крім того, зметикував: Зульфія з пораненим на машині — чудове маскування. Він не викидає мене і Володьку з машини, зрозумівши, що я для нього, хто б я не був — радянський розвідник чи захоплений німецький диверсант — неждана знахідка, величезна цінність… Він інсценує бій з танками, які начебто його переслідують. Він вибрав час для операції — не ніч, а ранній ранок. Справа не тільки в тому, щоб радянські бійці на передовій лінії побачили, в яку форму зодягнені солдати на машинах, тут був ще й точний психологічний розрахунок, адже не вдень, а вночі здійснюється більшість злочинів. А при ясному світлі хто подумає, зважиться запідозрити? Незрозумілим було тільки одне: чому літак кинув бомбу на машини? Помилився? Не попередили льотчиків?..

Гітлерівці!.. Я їхав з тими, що мали захопити міст на річці Рівнинній? Це точно воли. Макс не знав подробиць, він висловив припущення: можливо, парашутний десант. А вони — на машинах!

Все сходилося, та я ніяк не йняв віри і переживав дивне почуття нереальності всього, що відбувалося. Знав, їду з гітлерівцями, але не міг остаточно переконати себе в цьому. Мені, видно, не вистачало ще якогось крихітного доказу, підтвердження. Навіть у ці важкі, приголомшливі секунди мій мозок працював чітко, з цілковитою віддачею. Не встиг “капітан Павлов” скласти руки на грудях убитого і підвестись, як я схилився до “прикордонника”, що сидів навпроти, шепнув йому по-німецьки: “Іншого виходу не було…” Громило стрепенувся, мовби його шилом кольнули, спантеличено і злякано витріщив на мене баньки. Отже, він розумів по-німецьки. Тепер я вже не сумнівався, хто переді мною, і абсолютно ясно розумів, що все пережите донині, всі мої дивовижні пригоди — дитяча забавка, а найголовніше і найстрашніше тільки починається. “Спокійно! — наказав я собі. — Гра ще не закінчена. Що знає про тебе “капітан Павлов”? Почнемо з цього…”

“Капітан Павлов” знає про мене багато. Його, мабуть, повідомили про викрадення мотоцикла і більш ніж дивну поведінку зв’язкового, що зник разом із танкістом, йому відомо, де я перебував за кілька годин до того, як гітлерівські війська зайняли Біловодську. Він легко може знайти (Зульфія, Зульфія!) хату Івана Тихоновича… Що ж іще? Те, що я змінив мундир на гімнастерку. Все? Ні, йому відомо також, що я чудово володію німецькою мовою, це було однією з причин, що примусили його пристрелити пораненого. Тепер усе, підсумок підбито, підводимо риску.

Хвилиночку! “Капітан Павлов” не сумнівається, що я радянський розвідник і везу своїм якісь важливі відомості про ворога. Бог з ним, хай не сумнівається. Та чи може він припустити, що ці важливі відомості стосуються того завдання, яке йому доручено? Виключено! Так, він знає, що я добираюсь до мосту, і це його трохи бентежить, але він і гадки не має, що план операції, намічений за умов найсуворішої військової таємниці, ще вночі став здобутком радянської розвідки. Адже і Макс нічого точно не знав, він зробив лише логічний висновок: якщо план наступальних дій на завтрашній день розробляється з урахуванням того, що танки мусять пройти по непошкодженому мосту на повному ходу, то хтось має захопити цей міст ще до появи танків і перешкодити радянським саперам зірвати його…

“Капітанові Павлову” було відомо про мене багато, дуже багато, але не головне — те, що я знав про нього. Чи вигідно мені це? Побачимо. Машина рушила. Мені хотілося глянути на того, з ким випало, образно кажучи, схрестити шпаги, але я не міг примусити себе зробити це. Здавалося, тільки стрінемося поглядами, він вгадає мої думки. Можливо, його кляті рисячі очі мали гіпнотизуючу силу, яка скувала мене. Все ж я примусив себе глянути на нього, витримав зустрічний погляд і навіть усміхнувся сумовито. Сам не знаю, як це вийшло, але незрозуміла, загадкова усмішка збила “капітана” з пантелику, очі його розширились, якісь ясні шторки відхилились в них, наче він запитав мене злякано: “Ти чого? Хто ти?” — “Хто, хто… — відповів я йому теж самими очима. — Посуши свої арійські мізки!”

Перевів погляд на принишклу, зажурену Зульфію; надзвичайна врода дівчини знову вразила мене, виповнила серце радісним теплом і смутком. Не зможе вона допомогти мені. А я? Чи зможу врятувати її, пораненого майора, Володьку?.. Мимоволі повів поглядом по рядах “прикордонників” — здоровенні, м’язисті, справжні вовкодави, тільки без нашийників.