Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 13)

“Капітан Павлов” вирішив розрядити похоронну атмосферу.

— Зульфія, — аж надто бадьоро почав він, — не сумуй і брів не зводь у печаль. — (“Знає, сучий син, Єсеніна”, — в думці відзначив я). — Лиху кулю не повернеш, товариша не воскресиш. Ти краще поспівчувай мені. Мабуть, мене розжалують і, замість дати орден, у штрафбат запроторять. Е-е, та все одно, де воювати, тільки б фашистів здолати.

“Помкомвзводу” чомусь придуркувато засміявся.

На моїх очах діялося щось неймовірне: молодий гітлерівський офіцер серед білого дня їхав по нашій землі, в тилу у наших військ, віз своїх вовкодавів, більшість яких не знала жодного російського слова, так ось цей офіцер лицедіяв, як міг, навіть весело кокетував з радянською дівчиною, знаючи, що готує їй загибель. Я шукав слово, яке б точно визначило суть “капітана Павлова”, і не знаходив. Навіть такі слова, як авантюрист, звірюка, садист, недолюдок, страховисько, здавалися мені не досить виразними для нього.

Так проїхали ми чималу відстань. Ранок був ясний, сонячний, та мені все бачилось, як у тумані. Зупинялися ще два чи три рази. Мені неважко було здогадатись: “капітанові Павлову” наказано прибути на міст за 15–20 хвилин до появи гітлерівських танків, а вони затримувались, видно, не могли з ходу прорвати нашу оборону.

Згодом мені також стало зрозуміло, чому літак кинув бомбу на машину “прикордонників”. Гітлерівська авіація шаленіла позаду нас і десь попереду, за річкою, завдаючи ударів по наших військах, що підходили. Нас літаки обминали, але якась ланка бомбардувальників підлетіла близько, і один з них почав знижуватись.

— Ані з місця! — загорланив “капітан Павлов”. — Сидіти на машинах! Кулемети до бою!

Це була жахлива мить. Обидві машини зупинились. Зульфія затулила обличчя руками, низько нагнулася, Володька, що був намірився стрибати, застиг.

— Вогонь, капітане! Вогонь!! — закричав він не своїм голосом.

Але вовкодави не стріляли, хоч дула їхніх кулеметів були націлені на літак. Вони сиділи, втягнувши від страху голови в плечі, обличчя їхні болісно кривилися. “Капітан Павлов” блідий, з напівроззявленим ротом дивився на літак, що наближався, і мовби свідомо підставляв свої груди під кулі. Бомбардувальник, здавалося, злякався його хоробрості, задер догори крило з чорним хрестом і відвалив убік.

— Капітане, чому не відкрили вогню? — суворо запитав майор.

— Чому ви не стріляли, йолопи? — вишкіривши зуби, крикнув Володька, вп’явшись очима в “капітана”.

— А для чого його дражнити? — відповів за капітана помкомвзводу. — Чи вам, товаришу майор, життя набридло? Збити все одно не збили б, а нам такого б всипали, що тільки мокре місце зосталося б.

— Стільки кулеметів… — не міг заспокоїтись Володька.

У мене запитань до “капітана Павлова” не було. Все пояснювалося просто: льотчикам наказано не бомбити грузовики, якщо солдати, котрі сидять в кузовах, не зіскакують на землю, не розбігаються при наближенні літаків, а залишаються на своїх місцях. Першого разу, коли літак ішов просто на грузовики, нерви “прикордонників” в останню мить не витримали, вони почали розбігатися. Гітлерівський льотчик зрозумів свою помилку, коли бомбу вже було скинуто…

Так, запитань у мене не було до “капітана Павлова”. Та коли він стурбовано зиркнув на годинника, я сказав, наче вважаючи за потрібне по-дружньому нагадати йому:

— Товаришу капітан, так можна й запізнитись.

І знову швидкий насторожений погляд, і знову в ошалілих очах німе запитання: “Хто ти?..”

За кілька хвилин мені вдалося кинути ще одну зернину сумніву в душу “капітанові”, коли високо в небі майже над нами раптом спалахнув швидкоплинний повітряний бій. Два гостроносих “міги” кинулися на дев’ятку “юнкерсів” й одразу ж запалили один із них. Зульфія побачила чорний шлейф диму, що тягся за бомбардувальником, і заплескала в долоні, загукала радісно: “Збили! Збили!”

— Чорт… — досадливо промурмотів я, зрештою досить голосно, щоб “капітан Павлов” міг почути.

“Месершміти” (вони прикривали бомбардувальники) миттю накинулися на наших винищувачів. Один “міг”, викинувши маленький білий зонтик, каменем пішов до землі, інший вивернувся хитромудрим розчерком, шугонув у піднебесся. “Месершміти” хижо ширяли навколо льотчика, що спускався на парашуті, басаманили його батогами трасуючих куль. Я спостерігав цю картину, намагаючись надати своєму обличчю виразу прихованої злостивості, бо знав, що “капітан” скоса пильнує за мною. Здається, виходило. Я не без зловтіхи думав про те, який гармидер зчинився в голові “суперника”. Сум’яття, що його переживав “капітан Павлов”, побільшувало мої шанси на перемогу, хай ненабагато, але побільшувало. Я все ще не втрачав нації, що станеться якась вигідна для мене ситуація — машини затримають на КП або їх зупинить якийсь рішучий командир. Тоді я вигукну: “Німці! Це перевдягнені німці, перевірте документи!” Хай “капітан Павлов” стріляє в мене, але я кричатиму до останнього, приверну увагу, і “супермен” буде змушений ще до прибуття на міст ув’язатись у бій. Але такого зручного випадку не траплялось. Нам назустріч мчали машини, йшли, розсипавшись обабіч шляху, бійці. Прикордонників не затримували, вони не викликали підозри. “Капітан Павлов” знав, у яку форму вирядитися самому і вдягнути своїх людей.

1 ось попереду міст…

Я його бачив позавчора, коли мене везли полуторкою у Біловодську. Звісно, я тоді не дуже придивлявся до нього, але в пам’яті зосталося, що він не такий вже великий. Однак відтоді, як Макс розповів про план гітлерівського командування, я стільки передумав про цей міст, так прагнув дістатися до нього, що він став мостом моїх надій, страхів, відчаю, став долею моєю і багатьох дорогих мені людей, він поступово виріс в уяві до велетенських розмірів — цей дерев’яний, завдовжки щонайбільше шістдесят-сімдесят метрів міст…

Машина виїхала на нього, і товсті колоди загули під колесами. Я сидів спиною до кабіни і не озирався, але здогадувався, що попереду, затримуючи нас, котяться вози. Вони сунули й за нами — клунки, валізки, заплакані діти з переляканими очима, поряд із возами жінки.

“Капітан Павлов” крутив головою, пильно роздивляючись навколо. Позирав і на мене, однак я з удаваною байдужістю дивився назад, намагаючись не виявляти ні своєї цікавості до мосту, ні тривоги, наче був певний: “супермен” зробить усе, що треба, і мені тут турбуватися не слід. Володька сидів поряд і, схиливши голову на моє плече, куняв. Зульфія замріяно дивилася на воду. Майор розплющив очі і, ніби перевіряючи свою пам’ять, вимовив: “Ріка Рівнинна… Так, це Рівнинна”. Троє людей на машині — троє моїх друзів, але жоден із них не зможе допомогти мені. Це було, либонь, найжахливіше.

Як тільки виїхали на горбок за мостом, “капітан” наказав звернути ліворуч, і машини, від’їхавши від шосе метрів сто, зупинилися. “Прикордонники” швиденько позіскакували на землю і розбилися на дві групи. Кожний третій з них тримав у руках ручного кулемета Дегтярьова з диском. Запасних дисків було чимало, по два — три у речовому мішку. Виходить, вони приготувалися до тривалого, впертого бою. Невже “капітан” вирішив раптово напасти на саперів і з бою захопити міст? Ні, на це він не піде. Певно, вигадав щось хитріше…

“Капітан Павлов” не гаяв часу. Він наказав Зульфії зібрати навколо всіх поранених і пообіцяв, що тільки-но в неї буде все готове, відправить обидві машини з пораненими в тил. Дівчина побігла до возів на шосе. Я провів Зульфію поглядом, у думці прощаючись з нею.

На машині зосталось п’ятеро: я, Володька, спав сном праведника поранений майор із покусаними до крові губами, вбитий німець і “помкомвзводу”, якому було наказано стерегти мене “як зіницю ока”, а на випадок, коли я спробую розмовляти, “негайно заткнути пельку” Зробивши відповідні розпорядження, “капітан” повів більшу групу своїх солдатів туди, де радянські бійці, що розтяглися ріденьким ланцюжком, копали окопи. Тільки вісім вовкодавів, здається, найбільших і найдужчих, зостались неподалік од машини. Я почав будити Володьку, легенько штовхаючи його ліктем. Мені було необхідно, щоб Володька відволікав увагу “помкомвзводу” і дав мені цим можливість як слід роздивитися довкола.

Ще коли ми виїжджали на пагорок, я помітив недалеко від мосту, праворуч, бліндажик і бійця з біноклем. Очевидно, це був пункт саперів, які замінували міст і чекали наказу висадити його в повітря. Тепер я побачив три протитанкові гармати: одну на шосе і дві у тому місці, куди пішов “капітан”. Можливо, їх було більше, але я не міг як слід роздивитися, до того ж мене передусім цікавили сапери-підривники і те, звідки мали з’явитися німецькі танки.

Будиночки Рівнинної — біленькі, чепурненькі, із зачиненими віконцями — ховалися за шерегою могутніх білокорих осокорів, що росли майже на березі; вся станиця, як і Біловодська, потопала в густих садках. Зважаючи на відстань і можливу швидкість танків, я зробив у думці нескладні підрахунки. Виходило, що з того моменту, коли танки виринуть із-за тополь і вискочать на міст, мине не більше двадцяти секунд. Протитанкова артилерія — ті три гарматки, які я помітив, — встигне відкрити вогонь. Але чи залишаться живими до того часу артилеристи? Звуки бою долинали все виразніше.