Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 15)

— Товариш капітан, ваші документи! — тривожно озираючись на своїх солдатів, зажадав молодший лейтенант.

— Ну й ну… — ображено хитнув головою гітлерівець, розстібаючи кишеню гімнастерки. — З цього треба було й починати, товаришу молодший лейтенант. — Він витяг кілька книжечок, подав одну, очевидно, посвідчення особи, і спитав із благородним обуренням: — Орденську книжку? Партквиток? Довідку про поранення?..

Лейтенант узяв документи, суплячись, квапливо погортав їх, звіряючи записи, печатки ї поглядаючи то на фотографії, то на “капітана”.

— Все те липа! — кричав я захриплим голосом. — Що ви робите, лейтенанте! Женіть їх, висаджуйте міст, поки не пізно. Танки близько!

— Товаришу помкомвзводу, вгамуйте кінець кінцем мерзотника! — навіть не глянувши у мій бік, недбало кинув через плече “супермен”.

— Женіть їх! Вони повбивають вас! Висаджуй…

“Помкомвзводу” вдарив мне прикладом у живіт, трохи вище пряжки на ремені, і я замовк на півслові. Молодший лейтенант повернув гітлерівцеві документи, козирнув.

— Товаришу капітан, прошу вас піти звідси. Я не маю права… Ідіть до своїх людей, займайте оборону.

— Що-що? — бліднучи, перейшов на голосний шепіт гітлерівець. — Ви довіряєте фашистському диверсантові більше, ніж мені? Там, на тому боці, тисячі наших… Ви хочете згубити їх, залишити на поталу ворогові?

— Прошу покинути цю ділянку! — закричав командир саперів, відступаючи крок назад. — Негайно! Інакше буду змушений вдатися до зброї.

Озираючись на своїх підлеглих, він наказав:

— Зайняти місця, приготуватися до вибуху!

— Стій! — гнівно і владно махнув “капітан”.

В ту ж мить “помкомвзводу” нагнувся і двома ударами кинджала перерізав проводи. Сапери застигли, не вірячи своїм очам,

— Батьківщину пр-родаєте, поганці? — ледь стримуючи лють, вигукнув “капітан”. Рисячі очі його виблискували непідробним обуренням. — Дивіться! Там жінки, діти… — Він викинув у бік мосту руку з розчепіреною п’ятірнею.

Це був умовний знак для нападу. Вовкодави кинулись на саперів і за дві секунди збили їх з ніг, зім’яли, обеззброїли, поскидали у вирву. Такої “чистої” роботи я ще не бачив.

— Що ти робиш, капітане? — Володька з відкритим ротом, широко розкритими очима обома руками схопив гітлерівця за груди, рвонув до себе так, що гімнастерка тріснула біля кишені. Він би зім’яв його у своїх лапах, коли б не наспів “помкомвзводу”. Той всадив кинджал Володьці у спину, під ліву лопатку. Глухий богатир здивовано озирнувся і звалився на землю.

— Батьківщину продавати?.. Я вам покажу! Я доповім генералові…

Він все ще грав, грав по інерції, не міг вийти із створеного ним образу капітана Павлова. Йому треба було відтягти початок бою якнайдалі. Він уже помітив, що на пагорбі з’явився новий підрозділ, який щойно прибув і поспіхом займав оборону, “Капітан” не хотів даремно втрачати своїх людей. Адже це теж підігрівало його самолюбство.

Раптом його очі зупинилися на мені, він заревів:

— Лягай, гад! Лицем донизу, руки за спину. Більшовицький розвідник… Кого обдурити захотів, виродок?

“Капітан” штовхнув мене. Коли я падав на землю, то побачив Зульфію, яка бігла до нас.

— Товаришу капітан! — загукала вона ще здалеку. — Обидві машини з пораненими. Де водії? Накажіть їм… — Тут голос її урвався. Я почув квапливі кроки і здивований вигук. — Товаришу капітан… Ой! Що це тут? Що сталося?

Я підвів голову і побачив вкриті пилюкою чоботи, тонкі ноги в брудних панчохах. Одна панчоха була розірвана нижче коліна, і на смаглявій шкірі було видно велике синє садно.

— Товаришу капітан, що з ним? Хто його вбив? — показала на мертвого Володьку.

— Невелике ускладнення, прекрасна Зульфіє… — почувся в’їдливо-люб’язний голос “супермена”. — Тобі доведеться зачекати. Ляж, відпочинь!

— Як?.. У мене поранені…

— Лягай! — гримнув гітлерівець. — Чуєш? Лицем до землі, руки за спину! Фронтова шлюха, полукровка, здохлятина… — Він мстив їй за те, що вона, “полукровка”, подобалась йому, арійцеві, за те, що вона була розумніша від нього, за “довідку про расову благонадійність”… — Ворухнешся — пристрелю!

Тепер гітлерівці вже не церемонилися, почали розмовляти поміж собою по-німецьки.

— Варто б їх одразу порішити, гер обер-лейтенант, — сказав “помкомвзводу”.

— Рано… — відповів “капітан”. — Червоних прибуло. Я не хочу втрачати жодного солдата…

— Можна без пострілів. Секундне діло… — не вгавав “помкомвзводу”.

— Добре було б взяти їх у полон і доставити оберстові, — заперечив “Павлов”. — Хоча це й небезпечно… Досить дівчиська й отого… Слухати наказ! Біля саперів залишається три автоматники. Як тільки почнеться бій, всіх розстріляти. Того, що їхав з нами, не чіпати. В жодному разі! І дівчиська… Обоє мені потрібні. Кулеметникам приготуватися до бою. Ціль номер один — станковий кулемет червоних біля мосту. Далі, коли не буде наказу, дійте на свій розсуд. Номер два — протитанкова гармата, праворуч грузовика. Номер три — бронебійники біля шосе. Бачите, копають окопи?..

Я лежав на землі. Переможений? Ні, ні! Я ще був живий, виходить, мусив боротися, мав право на надію. І коли в моїй пам’яті промайнув рядок з лермонтовського вірша: “…без звуку він лежить, погрузли в кров і тлін його коліна…”, я тут же заперечив його. Ні, я ще не переможений. Я знав, що “капітан Павлов” не дасть мені вмерти до якогось часу. Тільки живий я для нього цінність, мертвий — не вартий нічого. Адже він здогадався, що я не сам, що існує ще хтось, досвідченіший і небезпечніший для них радянський розвідник, який здобув цілковите довір’я у гітлерівців. Йому потрібен був Макс. Але Макса йому не бачити! І з мене нічого не витягне. Коли в розвідника не залишається іншого виходу, він має право на смерть. Я тепер мав це право. Я ладен був умерти, щоб врятувати мого розумного, хороброго друга Макса. Але просто так віддавати своє життя я не збирався, мені хотілося прихопити з собою “капітана Павлова”. Я навіть згоден був лежати з ним в одній могилі. Коли не перемога, то хоча б нічия. Все залежало тепер від моєї сили і спритності. І від удачі! Мусить же нарешті мені поталанити! Коли зав’яжеться бій, зчиниться метушня, вони розгубляться. Тоді я матиму перевагу раптового нападу. Виб’ю у когось автомата чи кулемета і зріжу “Павлова”. Після того і смерть буде почесна, ніхто не осудить.

Увага моя в ці хвилини була загострена до краю. Я чув кроки гітлерівців, короткі фрази, що ними вони обмінювалися, встановлюючи кулемети, чув стогін чи то ридання Зульфії. І раптом пролунав тихий радісний вигук “помкомвзводу”:

— Танки, гер обер-лейтенант! Танки вже в станиці!..

Тієї ж миті я почув неголосну гортанну мову, знову вловив слово “дубель”, і тон був наполегливий, вимогливий. Грузин мовби наказував щось собі і своєму товаришеві. Нараз вони вискочили з вирви й побігли до окопчика. Бігли, а автоматник бив по них прицільними чергами. Аж ось обоє, немов спіткнувшись, звалилися на землю.

— Всі кулемети по вказаних цілях, вогонь! — наказав обер-лейтенант.

Мене вже не цікавило, що відбувалося навколо. Впершись носком одного чобота в закаблук іншого, я намагався, не привертаючи до себе уваги, стягти чобіт з ноги. Я знав: в окопчику, до якого бігли Гургінідзе і його товариш, встановлена друга машинка з окремою проводкою до укладеної під мостом вибухівки. Як я здогадався про це? Чому “капітанові Павлову”, який до найменших подробиць розробив план операції і передбачив, здавалось, усі випадковості, всі можливі ускладнення, не спало це на думку? Не знаю. Очевидно, його увага увесь час роздвоювалась, і арійський мозок не зумів виділити головного.

Чобіт нарешті піддався, зліз з ноги. Затим і другий. Я уявив собі ту відстань, яку мені доведеться пробігти. Сімдесят метрів. Хай усі вісімдесят! Стометрівку я бігав за одинадцять секунд. Отже, здолаю цю відстань за дев’ять. Я мусив пробігти ці сімдесят метрів за дев’ять секунд. Але головне — спокій. Намагаюсь дихати глибоко, розмірено. Ось так…

Аж це крізь стрілянину долинуло ревіння моторів і брязкіт гусениць. “Помкомвзводу” радісно зарепетував: “Ахтунг! Танки на мосту!” “Капітан Павлов” скомандував: “Усі кулемети! Ціль — гармата на відкритій позиції! Друга — поряд і праворуч!..”

Останні слова долинули до мене, коли я вже рвонув до окопчика.

Зульфія бігла поперед мене. Велика сумка з червоним хрестом заважала їй, але дівчина не намагалася скинути її, а тільки відштовхувала ліктем на спину. В руці у неї був пістолет, той самий “вальтер” з одним патроном. Вона, видно, встигла вийняти зброю з сумки, ще коли лежала на землі. Не одразу я зрозумів, що Зульфія теж біжить до окопчика, маючи на меті те, що і я.

Перший танк, очевидно, вже проскочив міст. Будуть стріляти по ногах. Я потрібен “Павлову” живий. Все одно добіжу, доповзу. Але автоматник, поспішаючи, видно, узяв вище. Я майже порівнявся з Зульфією, коли перша куля люто рвонула ліву руку вище ліктя, друга обпекла стегно. Я штовхнув дівчину в спину, щоб вона впала: “Живи!”

Десять метрів… Ще одна куля, в плече… Брешеш, і мертвий добіжу! Три метри! Сторчма кидаюсь в окоп. Схопив маленьку поліровану дерев’яну скриньку. Позаду, біля самої спини, гримнув постріл, мене наче проткнули наскрізь тонким розпеченим прутом, але я вже встиг крутнути ручку. Все-таки крутонув! Запала моторошна тиша, всі звуки бою щезли, наче я раптом оглух. Та ось вибух розколов і небо, і земну твердь. Я побачив біля себе Зульфію, пістолет в її руці. Невже вона в мене стріляла? Може, думала, що я хочу обігнати її, обірвати проводи? Для неї я ж до останньої миті залишався ворогом, зрадником. Вона б випустила в мене всю обойму, та в пістолеті був лише один патрон, той, що вона залишила собі.